Категорія: ЕКСКЛЮЗИВ

Сушицький Станіслав Миколайович, 1909 р. н., уродж. с. Думанів (нині Кам’янець-Подільського р-ну Хмельницької обл.), українець (за ін. даними поляк), малописьменний, позапартійний, селянин-одноосібник
Арешт: 21.05.1933, звинувачення: порушення кордону, шпигунство. Колегія ОГПУ 29.11.[10.]1933, ст. 58-6 КК РСФСР, розстріл із заміною на 10 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 01.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 14.10.1937).
Реабілітований: Військовою прокуратурою ПрикВО 30.01.1990 (Спр. П-24682).

Тарадай Степан Ничипорович, 1895 р. н., уродж. с. Бальківці (нині Волочиського р-ну Хмельницької обл.), росіянин, закінчив Промакадемію в Москві, був членом ВКП(б) (1924–1936). Майстер механічного цеху заводу (рос. «Краснознаменец»), проживав: м. Ленінград, ст. Ржевка, Капсульне шосе, 40, кв. 97.
Арешт: 21.07.1936. В/с ВК ВС СССР у м. Ленінград 25.12.1936, ст. 17, 58-8, 11 КК РСФСР, 10 років в’язниці. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 04.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 10.10.1937).
Реабілітований: ВК ВС СССР 29.01.1958.

Тимецький Петро Дмитрович, 1892 р. н., уродж. с. Роздол (нині с. Розділ Миколаївського р-ну Львівської обл.), українець, з робітників, освіта н/вища, у минулому писар в австрійській армії, згодом – журналіст, редактор. В УССР з 1926 р., був членом КП(б)У (1926–1934), політичний редактор і уповноважений Головліту Наркомосу УССР, викладач німецької мови комсомольських шкіл заводу «Серп і молот» і Авіаційного інституту, проживав: м. Харків, вул. Металістів, 3, кв. 1.
Арешт: 01.04.1934 (у справі «УВО»). Судтрійка при колегії ГПУ УССР 29.05.1934, ст. 54-8, 11 КК УССР, 10 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки (табпункт Кремль).
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: прокуратурою Харківської обл. 15.12.1989; прокуратурою Архангельської обл. 17.07.1989 (ДАХО. – Ф. Р-6452. – Оп. 6. – Спр. 144; РУ ФСБ РФ АО. – Спр. П-13599).

Тимошенко Авксентій Захарович, 1906 р. н., уродж. с. Коробівка (нині Золотоніського р-ну Черкаської обл.), українець, із селян, позапартійний, службовець, був членом ВЛКСМ.
ОН при колегії ГПУ УССР 22.02.1927, ст. 54-4 КК УССР, 3 роки ВТТ; колегія ОГПУ 23.08.1927, вирок замінено на 10 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки, у 1931 р. перекинутий до Свірлагу, звідки втік до Естонії (липень 1931 р.). З офіційного дозволу повернувся в СССР (1934), заарештований вдруге й відбував покарання в Соловках, де не раз оголошував голодування.
Розстріл: 27.10.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: Прокуратурою України 06.03.1992 (ЦДАГО України. – Ф. 263. – Оп. 1. – Спр. 68841-ФП).

Тихонов Тимофій Іванович, 1904 р. н., уродж. м. Харків, українець, освіта вища, закінчив Ленінградський індустріальний інститут, був членом ВКП(б) (1927–1936), технічний керівник артілі Лаборпромет Ленкультпромсоюзу, проживав: м. Ленінград, пр. Обухівської оборони, 61, кв. 404.
Арешт: 31.03.1936. В/с ВК ВС СССР у м. Ленінград 29.12.1936, ст. 17, 58-8, 11 КК РСФСР, 8 років в’язниці. Відбував покарання: Соловки (табпункт Кремль).
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований.

Толмачов Леонід Іванович, 1895 р. н., уродж. м. Одеса, росіянин, позапартійний, у минулому штабс-капітан білої армії. Проживав у Західно-Сибірському краї.
Арешт: у справі «білогвардійської змови». Колегія ОГПУ 05.08.1933, ст. 58-2, 11 КК РСФСР, розстріл із заміною на 10 років ВТТ (термін позбавлення волі з 05.05.1933). Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 27.10.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований.

Торський (Інденбаум) Яків Захарович, 1902 р. н., уродж. м. Могилів Подільської губернії (нині м. Могилів-Подільський Вінницької обл.), єврей, з міщан, освіта незакінчена вища військова, був членом ВКП(б) (1919–1935). У РСЧА з 1919-го: навчався, брав участь у боях, обіймав командні й політичні посади – закінчив 2-гі Петроградські артилерійські курси (1919–1920), курси Вищої школи штабної служби (1922), один курс Військової академії РСЧА. Співробітник совєтської військової розвідки (1927–1935), входив до складу фінської резидентури ІНВ ОГПУ (помічник резидента розвідки О. Яковлева), в 1930-ті завідувач Торгпредства СССР у Фінляндії. З 1935-го керував конторою Ленкондитерзбут Наркомхарчопрому СССР. Проживав: м. Ленінград, вул. Дегтярна, 13, кв. 22.
Арешт: 26.03.1936 у Ленінграді (за ін. даними, заарештований 02.04.1936 у Москві), звинувачений у «к/р троцькістській діяльності». ОН при НКВД СССР 15.10.1936, ст. 58-10 КК РСФСР, 5 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки (табпункт Анзер, командировка Філімоново, табпункт Кремль).
Розстріл: 04.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 10.10.1937).
Реабілітований: Ленміськсуд 28.09.1956.

Трохименко Микола Федотович (також – Трофименко), 1899 р. н., уродж. с. Шандра (нині Миронівського р-ну Київської обл.), українець, із селян, освіта вища, навчався в Миколаївському учительському інституті, філолог, лексикограф, був членом УКП (боротьбистів), у минулому учасник визвольних змагань, згодом командир взводу в РСЧА (1920–1926). Науковий працівник Інституту мовознавства, завсектору ВУАН (1930–1933), проживав: м. Київ.
Арешт: 04.02.1933 (у справі «УВО»). Судтрійка при колегії ГПУ УССР 14.11.1933, ст. 54-11 КК УССР, 5 років ВТТ. Відбував покарання: Карлаг; Соловки.
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: прокуратурою Київської обл. 04.05.1989; прокуратурою Архангельської обл. 17.07.1989 (ЦДАГО України. – Ф. 263. – Оп. 1. – Спр. 60632–ФП; РУ ФСБ РФ АО. – Спр. П-12988).

Троцький Ісаак Мойсейович, 1903 р. н., уродж. м. Одеса, єврей, з сім’ї вчителя, освіта вища, закінчив Ленінградський держуніверситет (1924), позапартійний, джерелознавець, історик. З 1926-го – викладач Ленінградського інституту шляхів сполучення й політехнікуму шляхів сполучення. З 1928 р. — аспірант Інституту історії Російської асоціації науково-дослідних інститутів суспільних наук, від початку 1930-х – вчений секретар Історико-археографічного інституту АН СССР. Кандидат історичних наук (1935), професор, викладач історичного факультету ЛДУ. Проживав: м. Ленінград, вул. Кірочна, 12, кв. 5.
Арешт: 03.06.1936 (звинувачений в участі в троцькістській організації). В/с ВК ВС СССР у м. Ленінград 23.12.1936, ст. 17, 58-8, 11 КК РСФСР, 10 років в’язниці. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 04.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 10.10.1937).
Реабілітований: ВК ВС СССР 14.07.1956.

Туз Іван Андрійович, 1894 р. н., уродж. с. Глиняни (нині місто Золочівського р-ну Львівської обл.), українець, із селян, освіта вища, у минулому унтер-офіцер австрійської армії, офіцер УГА, з 1920-го був членом КП Чехословаччини. У СССР з 1927 р., був членом КП(б)У (1928–1933), економіст, завідувач виробництва фабрики наочного приладдя, проживав: м. Харків, вул. Карла Лібкнехта, 6, кв. 22.
Арешт: 14.04.1933 (за ін. даними 17.06.1933) у справі «УВО». Судтрійка при колегії ГПУ УССР 01.10.1933, ст. 54-11 КК УССР, 5 років ВТТ. Відбував покарання: Карлаг; Дмитлаг (1934, працював плановиком-економістом Управління Волзького р-ну); Соловки (табпункт Кремль).
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: прокуратурою Архангельської обл. 17.07.1989; прокуратурою Харківської обл. 17.10.1989 (ДАХО. – Ф. Р-6452. – Оп. 5. – Спр. 907; РУ ФСБ РФ АО. – Спр. П-14789).

Тур (Запаринюк) Іван Петрович (у протоколі трійки – Тур-Запоренюк), 1890 р. н., уродж. с. Вовчківці (нині у Снятинському р-ні Івано-Франківської обл.), українець, із селян, освіта середня, у минулому вояк австрійської армії, був членом КПЗУ, КП(б)У (1920–1933), працював у повпредстві УССР у Празі (1921–1923). Заступник уповноваженого Народного комісаріату закордонних справ СССР у Харкові [заступник уповноваженого Наркомзему УССР]. Проживав: м. Харків.
Арешт: 29.05.1933 у справі «УВО». Судтрійка при колегії ГПУ УССР 26.11.1933, ст. 54-11 КК УССР, 5 років ВТТ. Відбував покарання: Карлаг; Соловки (табпункт Кремль).
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: ВТ КВО 18.02.1959 (ДАХО. – Ф. Р-6452. – Оп. 4. – Спр. 1413).

Турська Олена Федорівна, 1899 р. н., уродж. м. Варшава (Польща), росіянка, з родини пристава, освіта н/вища, навчалася в Полтавському інституті шляхетних дівчат, адвокат юридичної консультації. Проживала: м. Полтава, вул. Леніна, 4.
Арешт: 07.12.1934 (за написання «ряду контрреволюційних віршів, спрямованих проти Сталіна»). ОН при НКВД УССР 07.07.1935, ст. 54-8, 11 КК УССР, 5 років ВТТ. Відбувала покарання: Соловки.
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітована: ВТ КВО 27.12.1956 (ГДА СБУ, Полтава. – Спр. 10317-С).

Тютюнник Микола Антонович, 1896 р. н., уродж. с. Ігровиця (нині Тернопільського р-ну Тернопільської обл.), українець, із селян, освіта вища, закінчив лісовий факультет Політехнічного інституту, був слухачем Українського вільного університету в Празі. У минулому унтер-офіцер УГА, був членом КПЗУ (1921–1926), канд. у члени КП(б)У. Прибув до УССР 1927 р., спеціаліст з лісового господарства, старший референт сектору економіки праці і кадрів Укрлісгоспу. Проживав: м. Харків, вул. Греківська, 58.
Арешт: 31.12.1932 (за ін. даними – 01.01.1933, у справі «УВО»). Судтрійка при колегії ГПУ УССР 01.10.1933, ст. 54-11 КК УССР, 10 років ВТТ. Відбував покарання: 4-те відділення Білбалтлагу (працював помічником директора Сегезького лісозаводу); Соловки (командировка Ісаково).
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: прокуратурою Архангельської обл. 17.07.1989; прокуратурою Харківської обл. 18.10.1989 (ДАХО. – Ф. Р-6452. – Оп. 5. – Спр. 929; РУ ФСБ РФ АО. – Спр. П-14798).

Фарина Петро Дем’янович (у документах НКВД також – Фарин), 1895 р. н., уродж. с. Суховоля (нині Луцького р-ну Волинської обл.), українець, із селян, освіта середня, у минулому молодший унтер-офіцер царської армії, був членом КПЗУ (з 1922), УСДП, КП(б)У, робітник, службовець. За поширення ідей КПЗУ з 1925-го провів сім з половиною років у польській в’язниці, в УССР прибув 1932 р. за політичним обміном. Завідувач соціально-побутової групи (відповідальний виконавець) тресту «Трубосталь», проживав: м. Харків.
Арешт: 19.03.1934. Судтрійка при колегії ГПУ УССР 25.05.1934, ст. 54-8, 11 КК УССР, 10 років ВТТ. Відбував покарання: Кем, Соловки (острови Муксалма, Анзер).
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: ВТ КВО 08.03.1963; прокуратурою Архангельської обл. 19.07.1963 (ДАХО. – Ф. Р-6452. – Оп. 4. – Спр. 1029; РУ ФСБ РФ АО. – Спр. П-10670).

Филипович Павло Петрович, 1891 р. н., уродж. с. Кайтанівка (нині Катеринопільського р-ну Черкаської обл.), українець, із сім’ї священика, освіта вища, закінчив історико-філологічний факультет Київського університету (1915), рівнобіжно навчався на правознавчому факультеті, поет, перекладач, літературознавець, викладач Інституту народної освіти, професор, науковий співробітник ВУАН. Проживав: м. Київ, вул. Леніна, 42, кв. 20.
Арешт: 05.09.1935. ВТ КВО 04.02.1936, ст. 54-8, 11 КК УССР, розстріл замінено на 10 років ВТТ. Відбував покарання: ББК (Медвежа Гора); Соловки.
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: ВК ВС СССР 23.01.1958 (ГДА СБУ. – Спр. 48570-ФП).

Фірдевс (Керімджанов) Ісмаїл Керімович, 1889 (1888) р. н., уродж. м. Сімферополь, кримський татарин, закінчив Сімферопольську татарську вчительську семінарію, був членом партії кадетів, арештований, висланий на 4 роки, згодом член РКП(б)–ВКП(б) (1917–1929), в минулому нарком закордонних справ, нарком юстиції Кримської АССР (1922–1926), член бюро Казанського обкому ВКП(б), колегії губчека, інспектор Північнокавказького крайвно. З 1926 р. проживав у м. Ростов-на-Дону.
Арешт: у справі «Султан-Галіївської контрреволюційної націоналістичної організації» (1929). Колегія ОГПУ СССР 13.01.1931, ст. 58-4, 6, 11 КК РСФСР – розстріл із заміною на 10 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки (табірна командировка Ісаково).
Розстріл: 27.10.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: 04.03.1989.

Фішелєв Михайло Семенович, 1888 р. н., уродж. м. Полтава (за ін. даними м. Харків), єврей, із сім’ї кравця, освіта початкова, був членом РСДРП, ВКП(б) (1907–1936). За царату перебував 2 роки в тюрмі як революціонер, втік, був у еміграції в США (до 1917). Секретар Харківської спілки працівників друкарської справи, у 1920-х (до 1927) директор Першої зразкової друкарні (Москва), секретар Московського губвідділу Спілки друкарів. Член Товариства політкаторжан і засланців (1928 р. за «троцькізм» висланий на 3 роки). Лінотипіст, чорнороб артілі, проживав: м. Москва.
ВК ВС СССР 13.11.1936, ст. 17, 58-8, 11 КК РСФСР, 10 років в’язниці. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 04.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 10.10.1937).
Реабілітований.

Фреїв (Фреєв) Степан Михайлович, 1898 р. н., уродж. с. Нижній Струтинь (нині Рожнятівського р-ну Івано-Франківської обл.), українець, із селян, освіта вища, у минулому хорунжий УГА, позапартійний. Прибув до УССР 1924 р., доцент вишу при Поліграфкомбінаті. Проживав: м. Харків.
Арешт: 11.04.1933 у справі «УВО». Судтрійка при колегії ГПУ УССР 23.09.1933, ст. 54-4, 8, 11 КК УССР, 5 років ВТТ. Відбував покарання: Карлаг; Соловки.
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: ВТ КВО 01[07].12.1965 (ДАХО. – Ф. Р-6452. – Оп. 4. – Спр. 2608).

Фур’єр Йосип Миронович, 1898 р. н., уродж. с. Бовшів (нині Галицького р-ну Івано-Франківської обл.), українець, з робітників, освіта вища, закінчив факультет природознавства Празького університету, служив у австрійській армії та УГА (1916–1918), був членом КПЧ (1926–1928, прибув до СССР у 1928 р.), канд. у члени КП(б)У, викладач педтехнікуму. Проживав: м. Коростишів (нині в Житомирській обл.).
Арешт: 17.01.1933 (у справі «УВО»). Судтрійка при колегії ГПУ УССР 23.09.1933, ст. 54-4, 11 КК УССР, 5 років ВТТ. Відбував покарання: Карлаг; Соловки (табпункт Кремль, на загальних роботах).
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: прокуратурою Житомирської обл. 03.07.1989; прокуратурою Архангельської обл. 17.07.1989 (ДАЖО. – Спр. 22932–П; РУ ФСБ РФ АО. – Спр. П-13594).

Хам Микола Андрійович, 1898 р. н., уродж. с. Мервичі (нині Жовківського р-ну Львівської обл.), українець, з селян, освіта вища, економіст, був членом «партії москвофілів», «Сільроб», у минулому депутат польського сейму. Прибув до УССР 1930 р., був активістом Міжнародної організації допомоги борцям революції, старший науковий співробітник Південного інституту молочного господарства. Проживав: м. Харків, вул. Каплуновська, 7, кв. 4.
Арешт: 07[29].12.1933 (у справі «УВО»). Судтрійка при колегії ГПУ УССР 09.04.1934, ст. 54-4, 8, 11 КК УССР, 5 років ВТТ. Відбував покарання: 4-те відділення Білбалтлагу; Соловки (Савватіївський спецізолятор).
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: прокуратурою Карельської АССР 13.04.1989; прокуратурою Харківської обл. 29.11.1989 (ДАХО. – Ф. Р-6452. – Оп. 6. – Спр. 221; РУ ФСБ РФ АО. – Спр. П-17231).

Самборський Юрій Якович, 1883 р. н., уродж. м. Звенигородка (нині Черкаської обл.), українець, позапартійний (за ін. даними був членом КП(б)У), консультант Постійного представництва УССР, проживав: м. Москва, вул. Каретний Ряд, 14, кв. 10.
Арешт: у справі «Союзу Кубані й України». Колегія ОГПУ 28.09.1933, ст. 58-4, 11 КК РСФСР, 10 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки (командировка Філімоново і табпункт Кремль).
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований.

Сапега Савер’ян Сергійович, 1905 р. н., уродж. с. Ставрів (нині Млинівського р-ну Рівненської обл.), українець, був членом ВКП(б), десятник-будівельник тракторного заводу (ХТЗ), проживав: м. Харків.
Арешт: за звинуваченням у «к/р діяльності». ОН при НКВД СССР 10.04.1935, ст. 54-8, 11 КК УССР, 5 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: прокуратурою Харківської обл. 23.05.1989 (ДАХО. – Ф. Р-6452. – Оп. 5. – Спр. 1160).

Сарван Олексій Григорович, 1893 р. н., уродж. с. Лани (нині Пустомитівського р-ну Львівської обл.), українець, з робітників, освіта вища, закінчив Інститут марксизму-ленінізму, був членом КП Америки (1919–1926, прибув до СССР 1925 р.) КП(б)У (1926–1933), професор історії, заступник директора Інституту совєтського будівництва та права, проживав: м. Харків, Пушкінський в’їзд, 3.
Арешт: 16.02.1933 (у справі «УВО»). Судтрійка при колегії ГПУ УССР 23.09.1933, ст. 54-3, 4, 6, 11 КК УССР, 5 років ВТТ. Відбував покарання: Карлаг; Соловки (табпункт Кремль), брав участь «в оголошені колективних голодувань». У грудні 1936 р. за «систематичну антисовєтську пропаганду» поміщений у слідізолятор. Відділенням Головсуду Карельської АССР при ББК НКВД 09.08.1937, ст. 58-10 ч. 1 КК РСФСР, 5 років позбавлення волі (термін з 16.02.1937).
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: ВТ ЛенВО 25.12.1957 (ГДА СБУ. – Спр. 46497-ФП; УФСБ РФ РК. – Спр. П-5707, П-6511).

Семенчук Василь Спиридонович, 1911 р. н., уродж. с. Дігтярівка (нині Новгород-Сіверського р-ну Чернігівської обл.), українець, із селян, освіта середня, кандидат у члени ВКП(б) (1932–1936), у минулому заступник начальника міськзеленбуду, технік-будівельник, виконроб Свердловського домтресту. Проживав: м. Горький, вул. Гоголя, 12-б, кв. 6.
Арешт: 19.05.1936. В/с ВК ВС СССР у м. Горький 20.11.1936, ст. 17, 58-8, 58-11 КК РСФСР, 10 років ув’язнення. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 04.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 10.10.1937).
Реабілітований: прокуратурою Архангельської обл. 1989 р.

Середа Семен Митрофанович, 1907 р. н., уродж. с. Мліїв (нині Городищенського р-ну Черкаської обл.), українець, з родини об’їждчика лісництва, освіта вища, позапартійний, викладач сільгосптехнікуму, проживав: м. Городище.
Арешт: у справі «Українського революційно-демократичного союзу». Судтрійка при колегії ГПУ УССР 23.01.1933, ст. 54-2, 11 КК УССР, 5 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: прокуратурою Житомирської обл. 16.10.1963; Прокуратурою України [Київської області] 29.08.1989 (ЦДАГО України. – Ф. 263. – Оп. 1. – Спр. 64622–ФП).

Сильвестров Микола Григорович, 1896 р. н., уродж. м. Харків, росіянин, освіта середня, був членом партії анархістів. Неодноразово засуджений за «контрреволюційну діяльність». На 1924 р. проживав у Харкові, арештований, 1925 р. дістав 5 років концтабору з подальшим засланням до Архангельська. Арештований в Архангельську (1932), дістав у листопаді 1932-го 3 роки політізолятора з подальшим обмеженням проживання у великих містах. На 1936 р. жив у Курську, працював токарем на міськводопроводі, неодноразово нелегально виїздив до Харкова.
Арешт: 14.09.1936 у груповій справі анархістів. ОН при НКВД СССР 16.11.1936, 5 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки (не раз оголошував голодування).
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований.

Синяєв Василь Петрович, 1902 р. н., уродж. м. Луганськ, росіянин, був членом ВКП(б), технічний керівник облуправління мір і ваги, проживав: м. Одеса.
Арешт: «за підозрою в шпигунстві». ОН при НКВД СССР 01.08.1935, 5 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 01.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 14.10.1937).
Реабілітований.

Сігалов Лев Петрович, 1901 р. н., уродж. с. Троїцько-Сафонове (нині Казанківський р-н Миколаївської обл.), єврей, освіта вища, позапартійний, економіст-плановик. Проживав у Ленінграді.
Арешти: неодноразово від середини 1920-х років за «контрреволюційну діяльність». ОН при колегії ОГПУ 01.12.1929, 3 роки ВТТ. Арештований 10.05.1932 в м. Архангельськ. ОН ОГПУ Північного краю 07.09.1932, ст. 58-10, 11 та ст. 82 КК РСФСР, 3 роки ВТТ. ОН при НКВД СССР 04.03.1933 термін збільшено на 2 роки. Відбував покарання: Соловки (табпункт Кремль), тричі оголошував голодування.
Розстріл: 02.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: 08.08.1989 [Книга пам’яті Архангельської обл.].

Сірко Василь Петрович, 1899 р. н., уродж. с. Кінашів (нині Галицького р-ну Івано-Франківської обл.), українець, з селян, освіта неповна середня (за ін. даними вища), у минулому вояк австрійської армії (1914–1916), у полоні в Росії (1916–1918), був членом РСДРП(б), КПЗУ (1927–1928), ВКП(б) (1918–1933). На підпільній роботі в м. Станіслав (ЗУНР, 1919), вояк УГА і РСЧА (1919–1920). У 1920 – голова Теребовлянського повітового революційного комітету (Галичина), викладач 2–ї Київської школи червоних старшин (1920–1921), згодом переважно на партроботі. Завідувач агітаційно-масового відділу ЦК КП(б)У, секретар Криворізького міськкому, член бюро Дніпропетровського обкому КП(б)У. Проживав: м. Харків.
Арешт: 17.05.1933 (у справі «УВО»). Судтрійка при колегії ГПУ УССР 10.11.1933, ст. 54-11 КК УССР, 10 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: 21.10.1960 (ЦДАГО України. – Ф. 263. – Оп. 1. – Спр. 49642–ФП).

Сіяк Іван Михайлович (брат Сіяка М. М.), 1887 р. н., уродж. с. Ляшки (с. Ляшки-Муровані, нині с. Муроване в Пустомитівському районі Львівської області), українець, із сім’ї педагога, освіта вища, закінчив Львівський університет, правник. До 1914 р. діяч УСДРП (член головної управи), як революціонер провів 2 роки у в ув’язненні за австрійської влади. Згодом старшина УСС і Армії УНР, військовий комісар Поділля під час Директорії, командир окремого Залізного загону Армії УНР, отаман «Швидкий» Зеленої армії. Був членом КП(б)У (1919–1933), працював секретарем повпредства УССР у Варшаві. Викладач у вишах Харкова і Києва, професор, з 1930 р. – директор Інституту лінгвістичної освіти. Проживав: м. Київ, вул. К. Маркса, 17, кв. 10.
Арешт: 02.02.1933 (у справі «УВО»). Під час слідства тримав голодування. Судтрійка при колегії ГПУ УССР 01.10.1933, ст. 54-11 (за ін. даними також ст. 54-4, 6) КК УССР, 10 років ВТТ. Відбував покарання: Свірлаг; Соловки.
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: ВТ КВО 26.09.1958 (ГДА СБУ. – Спр. 48085-ФП).

Сіяк Микола Михайлович, 1872 р. н., (брат Сіяка І. М.), уродж. с. Зушиці (нині Городоцького р-ну Львівської обл.), українець, із сім’ї педагога, освіта вища юридична, в минулому офіцер австрійської армії і УГА, служив у РСЧА (1920–1921), був членом КП(б)У. Працював заввідділу Наркомюсту УССР (1921–1922), був аспірантом (1926–1930), доцент, викладач німецької мови в Інституті комуністичної освіти. Проживав: м. Харків, вул. Римарська, 19, кв. 30.
Арешт: 31.12.1932 (у справі «УВО»). Судтрійка при колегії ГПУ УССР 23.09.1933, ст. 54-11 КК УССР, 10 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки (спецізолятор).
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: прокуратурою Харківської обл. 10.05.1989; прокуратурою Архангельської обл. 17.07.1989 (ДАХО. – Ф. Р-6452. – Оп. 4. – Спр. 4221; РУ ФСБ РФ АО. – Спр. П-14788).

Скубко Борис Тихонович, 1897 р. н., уродж. м. Луганськ, українець, освіта вища, в минулому есер, вояк армії УНР. Емігрував до Чехо-Словаччини (Прага), звідки повернувся в СССР, службовець, проживав на Кубані.
Колегія ОГПУ 02.02.1933, ст. 58-2, 6, 11 КК РСФСР, 10 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований. (УФСБ РФ по Краснодарському краю. – Спр. 91541).

Слісаренко Олександр (Олекса) Андрійович (справжнє прізвище Снісар), 1891 р. н., народився на хуторі Канівцевий (нині с. Шпувате Великобурлуцького р-ну Харківської обл.; у документах суду місце народження – с. Хатнє, нині того ж р-ну), українець, із сім’ї лимаря (за ін. даними – керуючого маєтком), освіта н/вища, закінчив Харківське рільниче училище, позапартійний, у минулому офіцер артилерії. З 1919-го в Києві творчо працював як літератор. У 1921–1924 роках служив у Наркомземі УССР, агроном. Був членом спілок письменників «Гарт», ВАПЛІТЕ (1925–1928), головним редактором видавничого відділу «Книгоспілки», згодом співредактор «Універсального журналу» (1928–1929). Проживав: м. Харків.
Арешт: 29.04.1934. ВТ Українського ВО 19.03.1935, ст. 54-2, 8, 11 КК УССР, 10 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки (сторожував на складі сільгоспу, в 1936-му потрапив до штрафізолятора на 3 місяці).
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: ВК ВС СССР 19.09.1957 (ГДА СБУ, Харків. – Спр. 021958; УФСБ РФ РК. – Спр. П-5179).

Слюсар Григорій Іванович, 1886 р. н., уродж. с. Добрівляни (нині, можливо, Дрогобицького р-ну Львівської обл.), українець, із селян, у минулому молодший унтер-офіцер австрійської армії, жандарм УГА. В УССР прибув з Чехословаччини, був членом КП(б)У (1923–1933), уповноважений тресту «Союзмолоко», проживав: м. Київ, вул. Горвіца, 2/1 (за ін. даними – в Харкові).
Арешт: у справі «УВО». Судтрійка при колегії ГПУ УССР 01.10.1933 р., 5 років ВТТ. Відбував покарання: Карлаг; Соловки (табірний пункт Кремль).
Розстріл: 01.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 14.10.1937).
Реабілітований: Прокуратурою України 13.07.1989; прокуратурою Архангельської обл. 08.09.1989 (ЦДАГО України. – Ф. 263. – Оп. 1. – Спр. 64948-ФП; РУ ФСБ РФ АО. – Спр. П-14567).

Солодуб Петро Кирилович, 1893 р. н., уродж. м. Заслав (нині Ізяслав Хмельницької обл.), українець, із сім’ї ремісника-шевця, освіта вища, у минулому штабс-капітан царської армії, помічник командувача УГА, був членом ПСР, УПСР, ВКП(б) (1919–1933), депутат Трудового конгресу України (1919), помічник командувача в Червоній армії, начальник Школи червоних старшин. Інженер-економіст, працював в Управлінні справами Совнаркому УССР. Голова правління Укрдержстраху (1923–1924), член колегії Наркомату фінансів УССР (Харків, 1923–1925), уповноважений наркома закордонних справ на Україні. Потім у Ленінграді (проживав: вул. Миру, 31): працівник Державного інституту проектування металургійних заводів, доцент Політехнічного інституту і член президії Міськплану. З 1931-го – начальник сектору складання п’ятирічного плану важкої промисловості Держплану СССР, проживав: м. Москва, Гоголівський бульвар, 8, кв. 73.
Арешт: 07.05.1933 (у справі «УВО»). Колегія ОГПУ 05.09.1933, ст. 58-4, 11 КК УССР, 10 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки (табпункт Кремль, працював діловодом фінчастини).
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: ВС СССР 18.07.1956; Архангельським облсудом 19.04.1957 (РУ ФСБ РФ АО. – Спр. П-6911).

Соломін-Бронтіх Семен (Соломон) Ісаакович, 1903 р. н., уродж. м. Одеса, єврей, освіта вища, був членом ВКП(б) (1922–1928, 1932–1935), старший лікар науково-випробувального рушнично-кулеметного полігону РСЧА (1932–1935). Був висланий на 3 роки (1928). Проживав: м. Москва.
ВК ВС СССР 11.11.1936, ст. 17, 58-8, 11 КК РСФСР, 10 років в’язниці. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 04.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 10.10.1937). Тоді ж розстріляно його дружину Циреф К. Д.
Реабілітований.

Стасюк Петро Іванович, 1896 р. н., уродж. с. Кліцько (нині Городоцького р-ну Львівської обл.), українець, був членом КПЗУ, вчитель і кооператор, проживав в УССР.
Колегія ОГПУ 14.05.1932, ст. 58-4, 11, 13 КК РСФСР, 6 років позбавлення волі. Колегія ОГПУ 05.09.1933, ст. 58-4, 11 КК РСФСР, 10 років ВТТ з поглинанням першого вироку. Відбував покарання: Соловки (табпункт Кремль, в одиночній камері спецізолятора, у червні 1937 р. оголошував голодування).
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований.

Стрельцов Микола Костянтинович, 1890 р. н., уродж. м. Харків, українець, зі службовців, освіта середня, в минулому ад’ютант у батальйоні армії УНР, офіцер УГА, потрапив до російського полону, служив у РСЧА (1920–1921), позапартійний. З 1923-го перебував на окремому обліку в ГПУ. Газетяр, письменник, працював у журналі «Східний світ». Член Всеукраїнської наукової асоціації сходознавців. Проживав: м. Харків, вул. Кооперативна, 2, кім. 12.
Арешт: 08.03.1934. Судтрійка при колегії ГПУ УССР 29.05.1934, ст. 54-6, 11 КК УССР, 5 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки, працював діловодом у санчастині й у музеї.
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: прокуратурою Харківської обл. 26.06.1989; прокуратурою Архангельської обл. 17.07.1989 (ДАХО. – Ф. Р-6452. – Оп. 3. – Спр. 3946; РУ ФСБ РФ АО. – Спр. П-14801).

Ступаченко Павло Євгенович, 1904 р. н., уродж. с. Вербів (нині Андрушівського р-ну Житомирської обл.), українець, малописьменний, позапартійний, тесляр, працював у сільському господарстві (колгоспник).
Арешт: 01.07.1931. Судтрійка при колегії ГПУ УССР 03.11.1931, ст. 54-10, 11 КК УССР, розстріл; засідання (судове) колегії ОГПУ СССР 13.02.1932, ст. 58-2, 11 КК РСФСР, розстріл із заміною на 10 років ВТТ. Президія ЦВК СССР 27.12.1936, термін скорочено до 8 років. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 27.10.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: Житомирським облсудом 25.11.1966; прокуратурою Архангельської обл. 14(17?).07.1989 (ДАЖО. – Спр. 11298-П).

Сугак Іван Микитович (варіант прізвища: Сугак-Сугаков), 1892 р. н., уродж. м. Армавір (нині в Краснодарському краї, РФ), українець, був членом ВКП(б), службовець, до арешту – парторг заводу № 89 у Москві. Проживав: м. Москва.
Арешт: за «контрреволюційну троцькістську діяльність». ОН при НКВД СССР 17.03.1935, 5 років ВТТ. Спецколегія Головсуду Карельської АССР при ББК НКВД 02.06.1936, ст. 58-10 КК РСФСР, 3 роки додатково. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 02.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований.

НКВС «мобілізовував» потрібних йому людей на незримий «фронт боротьби з контрреволюцією» усілякими способами. Когось залучали до співпраці тиском і погрозами, когось патріотичною риторикою з настійливою пропозицією, від якої важко відмовитися. Ще когось – обіцянками допомогти у скруті (а до злиднів і скрути могли самі ж довести людину). Образно кажучи – когось батогом, а когось пирогом.

Отак потрапив у тенета ДПУ–НКВС і український академік Володимир Юринець – філософ-марксист, виключений з комуністичної партії 1933 року. Уродженець Галичини, він свого часу навчався у Відні, Берліні, Парижі, вивчав математику й філософію, знав десять чужих мов, писав поезії, зокрема й німецькою. Під час Першої світової війни потрапив до російського полону, опинився в червоному війську, був політпрацівником і редагував газети. Згодом закінчив Інститут червоної професури в Москві – спеціальний вищий навчальний заклад ЦК ВКП(б), що готував ідеологічні кадри партії та викладачів суспільних наук у вишах. Від 1925-го Володимир Юринець – у Харкові. Був членом літературної організації «Західна Україна», писав монографії і розвідки про творчість українських письменників Миколи Хвильового, Павла Тичини. На портретній світлині, вміщеній у книжці «Самі про себе: Автобіографії українських митців 1920-х років», вчений, можливо, ще не опальний, яким згодом стане. На Юринця як на «активного учасника «УВО» зібрав «зізнання» інших арештантів 1930-х років проноза-слідчий Ісак Соколов-Шейніс. А потім душу академіка, якому міг слатися шлях на Соловки, підвісив на гак Олександр Шерстов – начальник підрозділу секретно-політичного відділу ДПУ.

Вигнанцеві з партії Юринцю співчували знайомі, а він, перебуваючи «під ковпаком», мусив доносити на своє оточення, бо ж не був упевнений, що хтось не донесе на нього. Аби не гризли докори сумління, заглядав у чарку. «Пил, чтобы не думать, начиная с утра, – зізнавався академік згодом на допитах. – Донесения сплошь вымышленные, писались под винными парами, и на следующий день содержание их сглаживалось из памяти. Достаточно мне было случайно встретить кого-либо из знакомых, чтобы донести о его якобы контрреволюционной и террористической деятельности».

Чекісти заохочували запої свого, так би мовити, «пильного друга». Приносили йому спиртне, пропонували щораз нові провокаційні завдання або ж безцеремонно диктували тексти доносів. «Бувало й простіше, – пише дослідник історії органів держбезпеки, – Юринцю давали на підпис заздалегідь підготовлені в ДПУ матеріали, і той підписував їх одним з агентурних прізвиськ».

Ця п’яна «співпраця» тривала не один рік. Нарком Балицький ще й преміював «джерело цінної інформації» чималою сумою – двома тисячами карбованців. А офіцери, які підтримували оперативний зв’язок з Юринцем (Козельський, Рахліс, Долинський-Глазберг, Пустовойтов), успішно просувалися на службі. Деякі навіть стали орденоносцями. Утім, згодом не всі пережили час розплати, що настав для чекістів-провокаторів. Козельський накладе на себе руки на початку 1936 року, Пустовойтова й Балицького розстріляють у листопаді 1937-го, Рахліса й Долинського стратять 1938-го… До слова, не обмине ця чаша й «почесного співробітника ВЧК–ОГПУ» Александровського – одного з тих, хто зламав життя професорові Филиповичу. Можновладний чекіст на початку 1937-го обійме високий пост у військовій розвідці СРСР, однак не доживе до кінця «розстрільного» року – 15 листопада і для нього настане свинцевий фінал…

Розсекречені долі

Автор книжки про українське «розстріляне відродження» Юрій Лавріненко у своїй відомій праці згадав і колишнього академіка Юринця, в якому не розгледів «чекістського багнета»: «Він довше, ніж інші, чекав арешту, ходив розгублений по вулицях столиці (тоді – Харкова. – Авт.), яка щойно бачила сотні тисяч загиблих з голоду селян і вже була «очищена» від її найактивніших і видатніших культурних і громадських діячів – колег Юринця. НКВД таємно розпустило було чутку, що Юринець є секретним інформатором НКВД (з’ясовується, то була не чутка. – Авт.)… Таким я бачив Юринця приблизно в квітні 1934 року на Сумській вулиці в Харкові після мого першого арешту. Юринець розпитував мене про допити, про тюрму. Лице було спокійне, але під тим спокоєм легко можна було помітити настрій людини, що є в осередді остаточної катастрофи. Сидячи вдруге в тюрмі, а потім у концтаборі в Сибіру, я чув від в’язнів про арешт Юринця… Ніхто не міг сказати, що потім із ним сталось».

А сталося те саме, що з багатьма жертвами доносів. На допитах 22–24 липня 1937 року тоді вже абсолютно тверезий арештант буде відвертим перед слідчими: «…вся моя работа в органах ГПУ–НКВД – это была почти сплошная провокация с моей стороны. Очень часто меня толкали на провокации сотрудники, с которыми я был связан…

В октябре 1934 года со мной в Харькове связался специально приехавший из Киева сотрудник ГПУ Пустовойтов. Вызывал он меня ежедневно в течение пяти-шести дней. Я террористической организации найти не мог и уверял Пустовойтова, что быть ее не может в Харькове, так как правительство к этому времени было уже в Киеве. Мне было брошено обвинение, что я дезинформирую. Меня довели до того, что я что-то написал о террористах, что именно, сейчас не помню…».

Написане в ті дні Юринцем і ще одним відомим агентом-провокатором органів ДПУ–НКВС Біленьким-Березинським «пригадало» слідство 27 липня 1937 року – на допиті старшого лейтенанта держбезпеки Сергія Пустовойтова. Він засвідчив, що обидва агенти брехали й чекісти це знали («було важливо отримати матеріал, щоб обґрунтувати арешти й показати боротьбу з терором»).

…Через десятки літ дійшла до суспільства колись засекречена інформація з архівосховищ спецслужб: Володимира Юринця розстріляли 4 жовтня 1937-го. Комуністичні органи не реабілітували його на початку хрущовської «відлиги» й не згадали імені вченого в Українському радянському енциклопедичному словникові (УРЕС), виданому 1968 року. Власне, реабілітація відбулася-таки в 1960-х, однак і після того ніхто не поспішав збирати, вивчати чи перевидавати його філософських праць.

Стратять і згаданого вище постачальника провокаційних матеріалів Антона Біленького-Березинського. У Сибіру, де він житиме на висланні, за рішенням «трійки», що засідала наприкінці червня 1938-го в Омську, донощика арештують і розстріляють.

Професору Павлові Филиповичу, якого органи ДПУ так само спробували залучити до співпраці, «пощастить» більше: йому посмертно повернуть добре ім’я 23 січня 1958 року. Згодом вмістять в УРЕС 8 рядків життєпису й навіть вкажуть справжню дату загибелі (для жертв Великого терору це радше виняток, аніж правило). З того словника можна буде дізнатися переважно вигадані роки смерті осіб, страчених 1937-го. Серед них українські митці Лесь Курбас, Микола Куліш, Григорій Епік, Андрій Панів – усіх їх з подачі так званих компетентних органів «поховає» словник аж 1942 року, Валер’яна Підмогильного й Миколу Зерова – 1941-го, Василя Атаманюка – 1940-го, Василя Вражливого – 1938-го…

«Виявляли ворожість до влади…»

Відомо, як почувався Павло Филипович у неволі – «перебував у стані глибокої депресії». Це підтверджують, зокрема, й автори книжки-мартиролога «…З порога смерті…», виданої в Києві 1991-го – того самого року, коли Союз РСР уже дихав на ладан. А загалом про життя репресованої творчої інтелігенції в північних концтаборах спершу стало відомо, звісно, не в окупованій більшовиками Україні. Колишній соловецький політв’язень Семен Підгайний, який дивом не згинув у жорнах Великого терору, надрукував свої спогади за кордоном – у Німеччині, після Другої світової війни (1947, 1949 роки). Йому пощастило вижити через недогляд якогось тюремника, що випадково поклав дві облікові картки українців (Підгайного і літературознавця Петра Гребінника) в теку до сибіряків, а тих восени 1937-го не розстріляли. Їх вивезли наприкінці грудня на Карельський берег, де й «сибіряки»-українці далі мандрували по всіляких «спец-» і «штрафкомандировках» Біломорсько-Балтійського табору.

З книжок Підгайного можна дізнатися про табірне «амплуа» професора Филиповича. Спочатку він працював на фізичних роботах і лише з допомогою в’язнів-українців зміг позбутися тієї каторги: «Перебуваючи в Кремлі, працював трохи в бібліотеці. Іноді читав доповіді на літературні теми – бліді, сухі лекції. Але читав, бо мусив читати: це було легше, ніж рубати ліс чи копати канави на меліоративних роботах». Щось своє писав, перекладав, проте ніколи в широкому колі не читав тих творів; «усе написане на острові, так само як і в інших, загинуло»…

Ще один відомий письменник-політв’язень Василь Мисик, зустрівши вперше Павла Филиповича на Соловках, звернув увагу на те, що «вигляд у нього був стомлений, говорив він тихим, ослабленим голосом», здавалося, що був нездоровий. Якщо ув’язнений професор Микола Зеров залишався й у неволі оптимістом, знаходив сили для творчості, перекладав Вергілієву «Енеїду», то Филипович – здебільшого відмовчувався…

Згадку про поета-неокласика донесло з минулого й оперативне повідомлення якогось інформатора, підшите до архівної справи академіка Матвія Яворського – українця, політв’язня Соловків. Знаний історик-марксист був запеклим ворогом сталінського режиму. Разом з Матвієм Івановичем в одній кімнаті Нікольського бараку мешкали певний час Павло Филипович і Григорій Коссак. Напередодні «жовтневих свят» 1936 року підіслана до українців табірна нишпорка доповіла чекістам, що ця група і їхні друзі – Христюк з Дністренком – дуже згуртовані («даже делятся пайком между собой»). Донощик помітив також, що Филипович і Коссак у розмовах обережні, проте й вони виявляли відверту ворожість до панівної влади. Филипович казав, зокрема, що слід очікувати нових масових арештів…

Пророцтво справдилося в недалекому часі. Професора Филиповича вивезуть з біломорського архіпелагу на Карельський берег у жовтні 1937-го разом із великим тюремним етапом (понад 1100 осіб). Однієї з ночей – 3 листопада – велику групу «українських націоналістів» розстріляють в урочищі Сандармох… Згодом – 1939-го – вишлють з України до Казахстану вдову страченого «ворога народу» Марію Андріївну Михайлюк-Филипович. Доля її так само трагічна: згорьована, нещасна жінка збожеволіє…

Полоз (Полозов) Михайло Миколайович, 1891 р. н., уродж. м. Харків, з дворян (службовців), освіта н/вища [вища], навчався в Московському міському народному університеті імені Петра Шанявського (1910–1912) і Петровсько-Разумовській сільськогосподарській академії (1912–1915). Закінчив льотну школу (1915), як офіцер воював на румунському фронті. У Центральній Раді представляв УПСР, член Українського військового генерального комітету (його представник при військовому міністерстві Тимчасового уряду в Петрограді 1917 р.), член української мирної делегації в Бересті (1918). Член уряду УССР від боротьбистів (голова ВРНГ). Після створення УКП (боротьбистів) у серпні 1919 – один з керівників цієї партії. З 1920 р. – член ВКП(б), ЦК КП(б)У (1927 і 1930), працював по партійній лінії в Харкові й Москві. Голова Держплану УССР (1923–1925), нарком фінансів УССР (1925–1930), заступник голови бюджетної комісії ЦВК СССР (1930–1934), голова Комітету охорони пам’ятників природи (з 1927 р.). Проживав: м. Москва, вул. Серафімовича, 1, кв. 10.
Арешт: 12.01.1934 (у справі «УВО»). Судтрійка при колегії ГПУ УССР 04.06.1934, ст. 54-11 КК УССР, 10 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки (одиночна камера; командировка Амбарчик; табпункти Анзер, Кремль).
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937). Його дружину Т. І. Мягкову розстріляно на Колимі (17.11.1937).
Реабілітований: ВТ КВО 08.03.1957; Архангельським облсудом 19.04.1957 (ЦДАГО України. – Ф. 263. – Оп. 1. – Спр. 39030-ФП; УФСБ РФ РК. – Спр. П-4053).

Поляк Марко Самійлович, 1905 р. н., уродж. м. Боярка (нині Київської обл.), єврей, зі службовців, освіта н/вища, був членом ВКП(б) (1921–1927), начальник навчально-методичного сектору Хіміко-технологічного інституту, проживав: м. Харків, вул. Артема, 27, кв. 2.
Арешт: 07.03.1929 за антисовєтську агітацію, ОН при колегії ОГПУ 15.04.1929, ст. 58-10 КК РСФСР, 3 роки політізолятора, звільнений достроково (ухвала від 14.09.1929).
Арешт: 07.02.1935 у Харкові за «контрреволюційну троцькістську діяльність». ОН при НКВД СССР 28.09.1935, ст. 58-10, 11 КК РСФСР, 3 роки ВТТ. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 02.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937). Інші дані, що помер 07.12.1944 у Ленінграді – хибні.
Реабілітований: ВС УССР 17.04.1959; Мурманським облсудом 13.03.1959; 11.04.1995 (ДАХО. – Ф. Р-6452. – Оп. 1. – Спр. 5527; УФСБ РФ РК. – Спр. П-9108).

Померанцев Валерій Іванович, 1888 р. н., уродж. м. Катеринослав (нині Дніпро), росіянин, закінчив Полоцький кадетський корпус, Михайлівське артилерійське училище і перший курс Військової академії (1914), позапартійний, полковник армії Колчака, командував артполком. З 1921 р. в еміграції, повернувся в СССР і засуджений за «контрреволюційну роботу» на 2 роки, по звільненні – старший бухгалтер Ойрот-Туринського обласного педтехнікуму. Проживав: м. Ойрот-Тура.
Арешт: 06.02.1933 (у справі «білогвардійської змови»). Колегія ОГПУ СССР 05.08.1933, ст. 58-2, 11 КК РСФСР – розстріл із заміною на 10 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 27.10.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований.

Попович Степан Миколайович, 1887 р. н., уродж. с. Осташівці (нині Зборівського р-ну Тернопільської обл.), українець, із селян [робітників], освіта вища, позапартійний, у минулому ротний підофіцер австрійської армії, хорунжий УГА, завгосп у підрозділі РСЧА (1920), інженер-економіст, помічник редактора економічного відділу, [літредактор] Партвидаву ЦК КП(б)У (1931–1933). Проживав: м. Харків, вул. Короленка, 10, кв. 3.
Арешт: 03[04].11.1933 у справі «УВО». Судтрійка при колегії ГПУ УССР 24.02.1934, ст. 16 (за ін. даними, ст. 19), 54-8, 11 КК УССР, 10 років ВТТ. Відбував покарання: Свірлаг, Соловки.
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: прокуратурою Архангельської обл. 17.07.1989; прокуратурою Харківської обл. 23.08.1989 (ДАХО. – Ф. Р-6452. – Оп. 4. – Спр. 2449; РУ ФСБ РФ АО. – Спр. П-14601).

Портной Михайло Андрійович, 1901 р. н., уродж. станиці Старотиторівська (нині Темрюцького р-ну Краснодарського краю, РФ), українець, з селян, освіта початкова, був членом ВКП(б), виключений 1929-го, без певних занять.
Колегія ОГПУ СССР 1931 р., 3 роки політізолятора за «контрреволюційну троцькістську діяльність». ОН при ОГПУ 1933 р. – вислання в м. Сиктивкар (Комі, РФ).
Арешт: 14.04.1935 як «учасник троцькістської групи». ОН при НКВД СССР 22.09.1935, ст. 58-10, 11 КК РСФСР, 5 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки, в 1936 р. оголошував голодування.
Розстріл: 02.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований.

Приступа Петро Іванович, 1905 р. н., уродж. хут. Кальнятичі (нині зникле село Млинівського р-ну Рівненської обл.), українець, з селян, освіта н/вища, був членом УСДП, КПЗУ (1923–1928), КП(б)У (1928–1934). Прибув до УССР з Польщі 1925 р., завсектору кадрів НДІ лісового господарства, студент 2–го курсу Інституту совєтського будівництва і права (1931–1934). Проживав: м. Харків, вул. Чернишевського, 88, кв. 35.
Арешт: 19[20].03.1934 (у справі «УВО»). Судтрійка при колегії ГПУ УССР 31.05.1934, ст. 54-8, 11 КК УССР, 10 років ВТТ. Відбував покарання: м. Кем, Соловки.
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: ВС УССР 04.09.1979; прокуратурою Архангельської обл. 17.07.1989 (ДАХО. – Ф. Р-6452. – Оп. 4. – Спр. 2449; РУ ФСБ РФ АО. – Спр. П-15667).

Прохорець Олександр Григорович, 1907 р. н., уродж. с. Нікольське (нині Дніпропетровська область), росіянин, був кандидатом у члени ВКП(б), у минулому студент Планового інституту, проживав: м. Москва. За «систематичну антисовєтську агітацію» висланий 10.06.1933 р. на 2 роки в Північний край.
Арешт: як організатора «терористичної бойової групи при сільгоспакадемії ім. Тімірязєва (нібито «під його керівництвом готувалася підготовка до вчинення теракту над т.т. Сталіним і Кагановичем перед 17 з’їздом ВКП(б)»). Колегія ОГПУ 02.04.1934, ст. 58-8, 11 КК РСФСР, розстріл із заміною на 10 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований.

Пух-Гринчук Григорій Прокопович, 1905 р. н., уродж. м. Варва (нині смт Варва Чернігівської обл.), українець, освіта вища, закінчив сільгоспінститут, агроном-машинознавець, позапартійний. Працював на МТС м. Ашхабад, прийняв мусульманство, з 1927-го проживав у Персії.
Арешт: 20.09.1931 в Ташкенті (за «участь у повстанні в Туркестані»). Колегія ОГПУ 16.10.1932, ст. 58-6, 84 КК РСФСР, розстріл із заміною на 10 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 01.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 14.10.1937).
Реабілітований.

Пясецький Мирон (Меїр) Фадійович (він же Сократ Марк Мойсейович, Філіппов Іван Гаврилович, Гінзбург Гельцер Менделевич), 1900 р. н., уродж. м. Ромни (нині Сумської обл.), єврей, був соціал-демократом (меншовик). У минулому мав 2 судимості, начальник санвідділу Вішерського ВТТ.
Арешт: як «лікар-самозванець» («внаслідок його шкідницької діяльності в таборі спалахнула епідемія тифу та дизентерії»). Колегія ОГПУ 25.06.1932, ст. 58-6, 7 КК РСФСР – розстріл із заміною на 10 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки (перебуваючи в Кремлі, 10.05.1935 оголосив голодування з вимогою негайного звільнення й реабілітації, мав покарання за порушення табірного розпорядку).
Розстріл: 01.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 14.10.1937).
Реабілітований.

Решал Арон Соломонович, 1904 р. н., уродж. м. Пирятин (нині Полтавська область), єврей, зі службовців, освіта середня, був членом КП(б)У з 1924 р., директор Всеукраїнського курортного тресту, заступник завідувача господарського відділу СНК УССР.
Арешт: у справі «контрреволюційної троцькістської організації на Україні». ОН при НКВД СССР 01.04.1935, ст. 54-10, 11 КК УССР, 5 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки (табпункт Анзер).
Розстріл: 04.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 10.10.1937).
Реабілітований: ВТ Московського ВО 03.04.1957 (ЦДАГО України. – Ф. 263. – Оп. 1. – Спр. 43185-ФП).

Решал Ізраїль Соломонович, 1909 р. н., уродж. м. Пирятин (нині Полтавська область), єврей, з робітників, освіта середня, був членом КП(б)У з 1930 р., адміністративно-господарський працівник, у минулому помічник уповноваженого НКВД, проживав: м. Харків.
Арешт: 19.12.1934 («за контрреволюційну троцькістську діяльність»). ОН при НКВД СССР 01.04.1935, ст. 54-10, 11 КК УССР, 5 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 02.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: ВС СССР 08.04.1957 (ЦДАГО України. – Ф. 263. – Оп. 1. – Спр. 43185-ФП).

Ріпа (Репа) Тимофій Іванович, 1895 р. н., уродж. с. Чишки (нині Пустомитівського р-ну Львівської обл.), українець, із селян, освіта середня, у минулому лейтенант австрійської армії, служив в УГА, був членом КПЗУ (1920–1925), КП(б)У (1925–1933), секретар консульства повпредства СССР у Варшаві (1922–1927), член правління видавництва «ЛіМ» (1927–1932), перед арештом – начальник Харківського облуправління у справах видавництв (облліту), проживав: м. Харків, вул. Садово-Куликівська, 7.
Арешт: 29.04.[09.05.]1933 (за ін. даними 05.05.1933) у справі «УВО». Судтрійка при колегії ГПУ УССР 01.10.1933, ст. 54-11 КК УССР, 10 років ВТТ. Відбував покарання: Свірлаг; Соловки.
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: Архангельським облсудом 04.04.1957; ВТ КВО 27.03.1959 (ДАХО. – Ф. Р-6452. – Оп. 4. – Спр. 1424; УФСБ РФ РК. – Спр. П-4136).

Річич Олексій Мойсейович, 1908 р. н., уродж. Башкирії (тепер Республіка Башкортостан, РФ), українець, із селян, освіта середня, був членом ВЛКСМ, рядовий Червоної армії (1927–1931). До арешту – слюсар МТС на ст. Разумноє (нині смт у Бєлгородській обл. РФ).
Арешт: «за шпигунство на користь Румунії». Колегія ОГПУ СССР у 1932 р., ст. 58-6, 84 КК РСФСР, розстріл із заміною на 10 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 01.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 14.10.1937).
Реабілітований.

Ровинський Дмитро Діомидович (також Демидович), 1892 (1888) р. н., уродж. м. Зіньків (нині Полтавської обл.), українець (за ін. даними єврей), з міщан, був членом ЦР УНР, позапартійний, актор і режисер, працював у театрах Києва, Харкова, Полтави, Дніпропетровська (театр Садовського, театр ім. Шевченка та ін.), переїхав до Ленінграда 1930 р., організатор і директор державного українського театру «Жовтень», проживав: м. Ленінград, наб. р. Мойки, 24, кв. 22.
Арешт: 14.11.1931 р. В/с колегії ОГПУ в м. Ленінград 21.03.1932, ст. 58-11 КК РСФСР, 5 років ВТТ. Відбував покарання: Свірлаг, працював завідувачем гужтранспорту. Засуджений нарсудом Лодєйнопольського району при Свірлагу 30.11.1935, ст. 111 КК РСФСР («у силу злочинної недбалості допустив потраву посіву») на 1 рік додатково. Переведений у Соловки (табпункти Анзер, Кремль), працював у театрі.
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований.

Розенфельд Валентина Михайлівна, 1909 р. н., уродж. м. Одеса, єврейка, з міщан, знала німецьку, французьку мови, служила в магазині.
Арешт: за зв’язок з Польським консульством і в справі «УВО». У 1933 р. засуджена за ст. 58-6, 11 КК РСФСР, 8 років ВТТ. Відбувала покарання: Соловки (командировка Філімоново).
Розстріл: 01.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 14.10.1937).
Реабілітована.

Рублевський Олексій Денисович, 1904 р. н., уродж. м. Козятин (нині Вінницька область), українець, з робітників, освіта н/середня, був членом КП(б)У (1931–1935). Працював електромонтером на залізниці, завідувачем комори на ст. Київ-Пасажирський. З 1931 року заступник відповідального секретаря Спілки письменників УССР. Проживав: м. Київ, вул. Воровського, 48, кв. 26.
Арешт: 20.08.1935. Спецколегія Київського облсуду 17.10.1935, ст. 54-10 ч. 1 КК УССР, 3 роки ВТТ. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 02.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: Пленумом ВС УССР 25.11.1960; президією Ленінградського облсуду 1989 (ГДА СБУ. – Спр. 34570-ФП).

Рудницький Степан Львович, 1877 р. н., уродж. м. Перемишль (нині в Підкарпатському воєводстві, Польща), українець, з сім’ї вчителя, освіта вища, закінчив Львівський університет, поглиблював знання в університетах Відня і Берліна (Німеччина). У минулому військовий географ при австрійському генштабі (1914–1915). Учений-географ, професор, викладач Львівського, Віденського, Празького вільного українського університетів. В УССР з 1926 р., засновник і директор Інституту географії і картографії, академік ВУАН, проживав: м. Харків, вул. Лібкнехта, 33, кв. 11.
Арешт: 21.03.1933 (у справі «УВО»). Судтрійка при колегії ГПУ УССР 23.09.1933, ст. 54-4, 6 КК УССР, 5 років позбавлення волі. Відбував покарання: Свірлаг (працював лікарем); Соловки.
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: ВТ КВО 11.05.1965 (ЦДАГО України. – Ф. 263. – Оп. 1. – Спр. 57190-ФП).

Саблін Ян Григорович (він же Нікітін Яків Григорович), 1902 р. н., уродж. селища Славгород (нині Дніпропетровської обл.), українець, освіта вища (військова і юридична). Заступник голови Укрконярколгоспцентру. До арешту працював юристом три роки, був зоотехніком-конярем 5 років (дані з заявки на винахід).
Арештований як такий, що удавав з себе «демобілізованого командира бригади». Колегія ОГПУ 02.09.1932, ст. 82 КК РСФСР, 10 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 27.10.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Відомостей про реабілітацію немає.

Садовський Геннадій Леонідович, 1897 р. н., уродж. с. Чернички (нині Козятинського р-ну Вінницької обл.), українець, із сім’ї священика, освіта н/вища, навчався в Київському університеті, позапартійний, у минулому офіцер армії УНР, військовий комендант Житомира, учитель. Як український отаман в УССР перебував у підпіллі. Проживав: с. Сестринівка (нині Козятинського р-ну Вінницької обл.). Був заарештований і засуджений 1926, ст. 58-10 КК РСФСР.
Колегія ОГПУ СССР 03.06.1929, ст. 58-10 КК РСФСР, 10 років ВТТ. Відбував покарання: Білбалтлаг; Соловки (командировка Пічуги, табпункт Кремль).
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: ВС УССР 10[16].08.1963 (ДАХО. – Ф. Р-6452. – Оп. 4. – Спр. 1213; РУ ФСБ РФ АО. – Спр. П-10595).

Сакало Олексій Григорович, 1900 р. н., уродж. м. Полтава (за ін. даними – с. Патлаївка Полтавського р-ну), українець, з робітників, освіта початкова, був членом ВКП(б) (1925–1927), слюсар Полтавського паровозоремонтного заводу.
Арешт: 30.03.1929. ОН при колегії ГПУ УССР 23.04.1929, ст. 58-10 КК РСФСР, 3 роки ВТТ. Арешт: 28.12.1932. ОН при колегії ОГПУ СССР 23.03.1933 (за контрреволюційну діяльність), судом виправданий.
Арешт: 22.02.1935. ОН при НКВД СССР 21.08.1935, ст. 54-10, 11, КК УССР, 5 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 02.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: прокуратурою Полтавської обл. 11.09.1989, 16.05.1995, 07.06.1995 (ГДА СБУ, Полтава. – Спр. 14880-С).

Серед найбільш потужних важелів впливу держави на суспільство радянської доби був «вірус страху». Відомі з історії події 1937–1938 років – масові політичні репресії в СРСР – увійшли в пам’ять не одного покоління людей як символ беззаконня, бездумного нищення населення країни. Але репресовані й члени їхніх родин тривалий час боялися навіть згадувати трагічні роки – страх перед державою як машиною терору був основною причиною вимушеного «безпам’ятства».

Великий терор 1937–1938 років, за задумом Й. Сталіна, мав завершити 20-річну боротьбу комуністів із «соціально ворожими елементами» в червоній імперії. Одним з напрямів цього терору передбачалося максимальне вилучення з національних громад потенційно «політично неблагонадійних» осіб. Способами вилучення були масові вбивства й вислання. Водночас репресивні операції мали продемонструвати представникам національних меншин в СРСР (полякам, німцям тощо) небажаність їхньої національно-культурної самоідентифікації.

Титульна нація України так само була небажаною для більшовицьких ватажків – про це свідчать хоча б слова наркома НКВС УРСР О. Успенського, який на ділі транслював ставлення Й. Сталіна та його оточення до України: «Усі німці й поляки, які мешкають на території УРСР, є шпигунами й диверсантами», а 75–80% українців «є буржуазними націоналістами» (З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ, 1998). Другим напрямом у конструюванні «радянської спільноти» було вилучення окремих соціальних груп («куркулів», «кримінальників» тощо), потенційних політичних опонентів (члени монархічних, національно-демократичних партій, колишні офіцери, опозиціонери та інші).

«Сталінська кадрова революція» мала на меті сформувати в умовах радянської дійсності нову еліту з молодих, освічених, політично й ідеологічно вихованих людей, здатних виконувати будь-яке завдання керівництва країни. У цьому контексті має рацію Ніколя Верт: репресії проти радянської еліти формували потрібне кремлівським лідерам суспільне сприйняття терору. Розіграні за сценарієм показові «московські» та сотні місцевих судових процесів проти партійно-державних лідерів мали виховне значення для нових керівників. Це був виразний сигнал для радянської бюрократії та суспільства загалом про їхні «перспективи» в разі невиконання вимог вождя.

Великий терор, крім інших негативних його наслідків, істотно гальмував і розвиток економіки України. Вивчення офіційних статистичних даних дає змогу припустити, що, приміром, у вугільній промисловості від’ємний вплив репресій виявився набагато більшим, ніж собі уявляло кремлівське керівництво. Якщо в 1933–1935 роках зростання видобутку вугілля у СРСР становило, за офіційними даними, 43,6%, а в УРСР – 35,4%, то у 1936–1938 роках видобуток вугілля в республіці зріс лише на 6,5%, в СРСР – на 5,1%. Отже, більш як п’ятиразове уповільнення темпів.

У 1937–1938 роках УРСР не виконувала планів виробництва чавуну і сталі, а також багатьох промислових товарів, тоді як радянська практика полягала в щорічному підвищенні завдань. Натуральні показники реального виробництва, за статистикою, зростали дуже повільно – це означає, що промисловість республіки майже не розвивалася. Одним із чинників «тупцювання на місці» став управлінський хаос, спричинений репресіями, ініційованими Кремлем. На певних етапах бюрократична запопадливість місцевих партійно-радянських чиновників, їхні страхи перед покаранням за невиконання планів призводили до хаотичних управлінських рішень, що остаточно порушували організацію промислового виробництва. Для широкої громадськості Кремль інтерпретував такі дії як «шкідництво», «диверсії», і Й. Сталін перекладав відповідальність за економічні провали своєї політики на місцеве керівництво.

Державний терор комуністичного керівництва СРСР у 1937–1938 роках призвів до істотних демографічних втрат. Міжнародне історико-просвітницьке, правозахисне та благодійне товариство «Меморіал» оприлюднило статистичні підсумки терору в СРСР за період з жовтня 1936 по листопад 1938 року: за справами ГУДБ НКВС СРСР було заарештовано щонайменше 1 млн 710 тис. осіб, засуджено 1 млн 440 тис., розстріляно 724 тис. Додатково «міліцейськими трійками» як «соціально шкідливий елемент» засуджено 400 тис., депортовано 200 тис., засуджено судами за скоєння «загальнокримінальних злочинів» 2 млн, із них у табори відправлено 800 тис. осіб.

Російський дослідник Олег Мозохін окремо навів показники жертв Великого терору в радянській Україні: 1937-го заарештовано 159 573, 1938-го – 106 119 осіб. Вітчизняний історик Володимир Нікольський подає дещо іншу статистику: у 1937–1938 роках засуджено 198 918 осіб, з них розстріляно 123 421 особу (або 62%). Втім, остаточні дані демографічних втрат України від комуністичного терору стануть відомі лише після завершення масштабної науково-видавничої програми «Реабілітовані історією» та створення національного банку даних жертв державного терору радянської доби.

У Гімалаях ми підняли національний прапор на безіменній вершині, назвавши її Вершиною Героїв України. Напередодні сходження лідери кількох груп сумнівалися: «Невже підете до перевалу? А видимість, а снігопад?» Обіцяв усім сонце, але й сам не вірив… Може – випадковість, а може – подарунок матінки-природи: вдосвіта пройшли два засніжених слизьких карнизи, вузеньких і круто спрямованих догори, усе це за дві години – і маємо чисте небо з палаючим диском сонця (уперше за 10 днів від середини квітня 2015-го!).

Заіскрилося царство снігової німоти. Три з половиною години піднімаємось осяяні сонцем. Вийшли на перевал, беремо ліворуч і далі – вже на Нашу гору. Весь шлях разом зі мною подолали троє жінок. На жаль, чоловіки, друзі з різних країн повернули назад з другої третини сходження, не захотіли терпіти й боротися з труднощами. І коли вже з перевалу, на межі сил і бажань, прямував лівим траверсом на Нашу вершину, за мною, забувши про граничну втому, кисневий голод, шквальний вітер, пішли киянки – Тетяна Назаренко, Євгенія Хачатурян та Ірина Щербачова. Ми підняли прапор на Вершині Героїв України, що й зафіксовано в офіційному документі… Потім були ризиковано важкий спуск і ейфорійне повернення до столиці Непалу. Вже в Катманду й одержали сертифікат на цю назву вершини.

Щасливі зібралися ранком, у день вильоту додому, на даху шестиповерхового корпусу готелю – тихого прихистку, в якому завжди відпочиваємо від гамірного безладдя великого азійського міста. До відльоту півдоби. Квітневе сонце майже в зеніті, ми насолоджувалися його теплим промінням, а під нами – Тамель, панорама екзотичного району столиці. Розглядаємо сертифікати, фотографії з треку… Раптом – потужний порив вітру, крики птахів, величезні зграї пернатих затуляють сонце і… Страшенної сили поштовх!!!

«Усім донизу! Це землетрус!» – командую людям на даху (маю досвід трьох таких катаклізмів), а дах їде – у прямому розумінні цього слова. Будинок хитається з великою амплітудою. Хтось устигає збігти донизу, а хтось, паралізований страхом, лишається нагорі. Вирішую не покидати даху – треба заспокоїти тих, хто боїться бігти сходами, що вже рухаються, неначе клавіші рояля. Вдається допомогти всім зафіксуватися біля товстих несучих конструкцій, а сам роздивляюся довкола, шукаючи місця, де можна зачепитися в разі руйнування будинку. Навколо жахливі картини: сусідні високі споруди звалилися й прихилилися дахами одна до одної, чути гуркіт руйнування інших будинків, рвуться дроти електроліній, галасують люди…

Внутрішній холод віщує страшну небезпеку. Поштовх триває надто довго. За ці кілька хвилин мозок підказує варіанти: «Витримає будинок – устигнемо збігти між поштовхами, не витримає – я вже визначив верхівки кедрів, на які змушу стрибати всіх, хто на даху (травмуємось, але буде шанс вижити)». На щастя, наш старий готель витримав цей удар!

Усі збігають донизу, а я – в готельний номер. Тут-таки на даху, а потім серед розламаних меблів, вибитих шибок знаходжу й хапаю документи, копії електронних авіаквитків, сертифікати на гору, залишки грошей, кидаю в рюкзак і мерщій на вулицю. У саду готелю вже юрба людей – тривога в очах, а в когось істерика…

Другий поштовх дибки піднімає землю й дехто падає поруч з басейном, звідки разом з водою виплеснуто риб. Люди безтямно скидають їх у напівпорожній басейн… Розумію – трястиме довго. До ночі було ще з чотири десятки поштовхів. У нас залишається годин десять до вильоту, але вирішую пробиватися в аеропорт. Саме пробиватися. На вулицях паніка й метушня. Люди бігають, витягуючи руки поперед себе, гуртуються купками посеред вулиць за будь-якого здригання ґрунту. Поруч валяються стовпи зі сплутаними дротами, бита цегла зруйнованих будинків, завалені стовпами й панелями з будівель автівки…

Перетаскуючи рюкзаки й сумки через завали, дістаємось до площі перед королівським палацом. Тут більше вільного простору й іноді шугають машини. Знаходимо мікроавтобус, водій якого погоджується везти нас до летовища. Чверть години – і ми вже на величезному майдані перед аеропортом Трибухван. Тисячі людей сидять, лежать на рюкзаках, нервово походжають до зачинених дверей аеровокзалу й повертаються ні з чим. Порт зачинено. Літаки, що мали сідати в Катманду, розвернуто в повітрі й відправлено на Делі. Аеропорт приймає лише літаки з рятувальниками.

Наш рейс має прибути о 22:00 за місцевим часом, та це за нормальних умов. Прориваюся до офісу авіакомпанії і дізнаюся, що жодних гарантій на виліт цієї ночі ніхто дати не може. Мої супутники вже розташувалися перед вхідними дверима порту – рюкзаки і сумки на тачках і ми не збираємося чекати до ранку, як пропонують тисячам пасажирів чиновники.

Сутеніє, Катманду поринає в морок. У порту вмикаються генератори автономного живлення, біля дверей з’являються озброєні солдати – введено надзвичайний стан. Бачу знайомого офіцера поліції та прошу його, коли двері відчиняться, помахати мені рукою… Ця проста хитрість дала змогу опівночі, коли тільки китайцям дозволили пройти на реєстрацію пекінського рейсу, прорватися через кордон військовиків, вказавши солдатам на нашого друга, який махав нам рукою. Розсуваючи солдатів і натовп важкими тачками, рухаємось до стійки реєстрації. І, от диво – наш літак прибув!

Нас зареєстрували й за дві години лайнер компанії «Ер Арабія», важко підстрибуючи на стиках пошкодженої злітно-посадкової смуги, піднімається в небо й бере курс на Шарджу… Лише у кріслі аеробуса дозволяю собі розслабитися – позаду 14 годин боротьби за те, щоб вижити й повернутися, привезти в Україну свідоцтво того, що її реальних (а не оплачених мільйонами «зелених» у руки можновладців) героїв відзначено вершиною найпотужнішої гірської системи планети. Героїв, які віддали життя за її майбутнє, і тих, що нині протистоять ворогові на лінії розмежування двох світів.

Вважаю, що бачене й пережите українцями – учасниками Революції гідності, пам’ять героїв Небесної сотні й тисяч їхніх побратимів, полеглих у боях – має право на цей історико-географічний символ.

Недарма ж під час Майдану ми – спортивна редакція Центрального каналу – започаткували й ведемо гострополемічний проект «Майдан ТБ». Проект, що взимку 2014-го приносив щодня в студії на Хрещатику, 26, запахи диму, запускав у ці приміщення нас і наших друзів у пропалених куртках і з вогнем в очах. Пекуча лють трьох останніх днів Майдану, гіркота переживань подій на Сході: Савур-могила, Іловайськ, Дебальцеве, беззахисні захисники блокпостів…

Хіба ж не варті вони, на відміну від жирних котів у високих кріслах, чи щурів з генеральськими лампасами, Слави і Шани від усіх нас? Тоді – в небі над Гімалаями – думки про події на Батьківщині, попри страшну втому, не давали дрімати. Лише в Києві осмислив цю сорокову – ювілейну! – гімалайську експедицію, яка могла стати й останньою. А вона ж була дуже вдалою…

10 листопада 2016 року за інформаційної підтримки МІА Вектор Ньюз відбувся круглий стіл «Російська агресія в Україні та ООН: суспільні очікування і реальні можливості», проведений Українським відділенням Асоціації міжнародного права спільно з Українською асоціацією зовнішньої політики. Модератором заходу виступив президент Українського відділення ILA, Надзвичайний та повноважний Посол Олександр Купчишин. У професійній дискусії взяли участь й інші відомі дипломати. Зокрема, з цікавими думками виступили Надзвичайні та Повноважні посли Володимир Хандогій, Олег Семенець, Ігор Турянський, Андрій Гончарук та Павло Кір’яков. Також відзначимо участь у роботі круглого столу юристів-міжнародників та експертів у сфері безпеки – Олександра Бєлова, Петра Копки, Владислава Максимова, Петра Шатковського та інших.

Учасники заходу відразу констатували наявність величезних розбіжностей між суспільними очікуваннями і реальними можливостями вирішення конфлікту на Сході України, так само як і у розв’язанні проблеми повернення Криму. Не останню роль у розбіжностях між очікуваннями та можливостями відіграють і недостатньо аргументовані, а подекуди й відверто популістські офіційні заяви представників влади. З цього приводу Олександр Купчишин зазначив: «Не можна говорити, що мінські домовленості зараз не мають ніякої альтернативи. На певному етапі вони були потрібні, але лише за їх допомогою кризу не подолати. Потрібне вироблення нових механізмів». Безальтернативною в цьому напрямі може бути тільки мета – відновлення територіальної цілісності України, а шляхи до цього можуть бути багатоваріантними. Також потрібно шукати такі міжнародно-правові механізми, які б не залежали від зміни політичних еліт у країнах-партнерах України.

У свою чергу Володимир Хандогій звернув увагу на те, що останнім часом у ЗМІ з’явились натяки на те, що Мінський формат себе вичерпав: «Один з альтернативних форматів може з’явитися саме під егідою ООН. Нині можна стверджувати, що Україна й досі не використала величезну кількість можливостей, які може надати Організація Об’єднаних Націй. Можливо, якраз за допомогою подібних круглих столів вдасться здійснити певний тиск з боку громадянського суспільства на органи влади і змусити їх більш уважно придивитися до ООН».

До речі, парадокс сьогоднішнього дня якраз і полягає в тому, що саме Рада безпеки ООН, яка й покликана займатись забезпеченням миру та безпеки в усьому світі, з відомих причин пробуксовує й не може дійти згоди у протистоянні Україна – Росія. Водночас учасники круглого столу наголосили на тому, що окремі коментарі щодо реформування РБ ООН є явно недоречними. Наприклад, під час підготовки до проведення 70-ї сесії Генеральної асамблеї ООН з боку МЗС України пролунав вислів: «На 70-й сесії ООН ми спробуємо позбавити РФ права вето» (https://focus.ua/country/336199/) «Але це ж зовсім неймовірна, безвідповідальна заява, цю обіцянку просто неможливо було виконати. Адже навіть якщо 180 країн – учасниць ООН будуть не проти змінити РБ ООН, але не буде згоди усіх 5 постійних членів РБ ООН, ці зміни просто не відбудуться. Це струс повітря», – висловили своє ставлення до подібних заяв учасники круглого столу.

Нині справді є багато критики на адресу РБ ООН, але разом з тим треба визнати, що Статут ООН – це шедевр міжнародно-правової думки, оскільки цей документ викладений таким чином, щоб забезпечити максимальну сталість і незмінність правил, за якими здійснюються взаємини між державами. І Україна стала заручницею цієї юридичної досконалості, бо щось змінити в системі роботи ООН надзвичайно важко. Але разом з тим робити щось усе одно потрібно, бо через право вето, яким наразі володіє РФ, Україна не зможе пролобіювати жодне зі своїх питань. Хоча не все так безнадійно, – впевнені вітчизняні дипломати. Позиція «оскільки в РФ є право вето, то можна нічого не робити» є неправильною та неконструктивною. Слід ретельно фіксувати всі кроки з боку РФ проти України, щоб зайвий раз можна було всім показати, «в кого вуха стирчать». Натомість за час перебування України в складі РБ ООН як непостійного члена (а це вже майже 1 рік) було зроблено надзвичайно мало. Не дуже активною є позиція МЗС і нині. Зокрема, під час нещодавнього виступу П. Клімкіна в ООН міністр закордонних справ жодного разу не згадав про російську агресію. Але ж замовчувати цю проблему на такому високому рівні просто небезпечно. Разом з тим слід зазначити, що в заяві прес-служби МЗС слова Клімкіна про російську агресію присутні.

Довідково:
7 листопада 2016 року глава МЗС Павло Клімкін, виступаючи на засіданні Ради Безпеки ООН з питання загрози миротворчих операцій, заявив, що Україна має намір активно брати участь у миротворчих операціях ООН. Під час виступу Павло Клімкін зазначив, що миротворча діяльність Організації є одним з головних її завдань та важливим інструментом забезпечення миру та довгострокової стабільності. “Україна надає величезне значення миротворчості ООН, з урахуванням того, що це одне з ключових завдань організації і важливий засіб по забезпеченню миру та довгострокової стабільності. Україна – одна з провідних країн у Європі, яка надає свій миротворчий контингент у операціях ООН з підтримання миру, і ми пишаємося цим вкладом у важливу роботу Організації. Незважаючи на триваючу агресію Росії проти України, ми продовжимо активну участь в миротворчій діяльності ООН”, – сказав Клімкін.

«Ми не переоцінюємо можливості Ради Безпеки ООН і Генасамблеї ООН. Але не хочемо й недооцінювати їх, оскільки політична та моральна підтримка переноситься, зокрема, й у фінансові інститути. Росія всіляко намагається уникнути того, щоб її визнали стороною конфлікту, оскільки вона буде змушена діяти відповідно до ст. 27 Статуту ООН», – виголосили свою спільну думку учасники круглого столу. Нагадаємо, що відповідно до п. 3 ст. 27 Статуту ООН «сторона, що бере участь у суперечці, повинна утриматися від голосування при прийнятті рішення на підставі Глави VI і на підставі п. 3 ст. 52 Статуту». Тобто теоретично можливість обійти право вето Росії в РБ ООН є, лише треба реалізувати механізм, як нею скористатись.

Дуже продуктивною в цьому сенсі стала розмова учасників заходу з постійним представником України при ООН Володимиром Єльченком (розмова відбулася за допомогою скайп-зв’язку). Зокрема, відповідаючи на питання, а які нині є реальні можливості залучення механізмів ООН для розв’язання конфлікту на Сході України, В. Єльченко зазначив про те, що під час головування України в РБ ООН у лютому 2017 року буде порушено питання асиметричних загроз у сучасній системі міжнародної безпеки, а якщо конкретніше, то Україна порушить питання гібридних воєн.

Також важливим досягненням стало прийняття резолюції про «Ситуацію з правами людини в Автономній Республіці Крим і місті Севастополі (Україна)» від 15 листопада 2016 року , що можна розцінювати як перший крок залучення інших механізмів ООН додатково до формату Мінських перемовин. Звичайно, під час круглого столу В. Єльченко ще не міг знати, якими будуть результати голосування, але вже тоді він зазначив, що під час підготовки документа спротив Росії по цій резолюції був шаленим.

Також український дипломат розповів про те, що нещодавно в Постійному представництві України в ООН провели ряд робочих зустрічей з іноземними дипломатами, під час яких продемонстрували слайди з інформацією про те, скільки військовиків і озброєння РФ нині перебуває на території Криму. «Зарубіжні дипломати були шоковані тим, що в Криму зараз стільки російських військ, що вони можуть завоювати Західну Європу за кілька днів», – наголосив Володимир Юрійович. До речі, можливо, саме ці слайди й стали вирішальним для декого з іноземних послів.

Також українські дипломати запропонували високопосадовцям ООН відкрити у Відні додатковий офіс (представництво) Організації Об’єднаних Націй при ОБСЄ. «Очікуємо й на призначення спеціального представника або посла ООН по Україні. Цей посол міг би регулярно доповідати Генсеку, а через нього – й РБ про те, що насправді відбувається на Донбасі. Це був би перший етап для реального створення миротворчої місії в Україні. Хоча слід відразу розуміти, що розраховувати на отримання мандату РБ для проведення такої операції через позицію РФ, не варто», – наголосив Постійний представник України при ООН.
Крім того, учасники засідання велику увагу приділили обговоренню питання про діяльність новообраного Генерального секретаря ООН на цій посаді у найближчі 5 років. Їхня увага зосереджувалася на тому, чи зможе він організувати роботу Організації, яка останнім часом піддається дедалі більшій критиці зі сторони багатьох держав-членів, так, щоб вона належним чином змогла відповідати тим викликам і загрозам, що постали нині перед світовою спільнотою і як він буде діяти стосовно ситуації в Україні.

Від часу створення Організації Об’єднаних Націй у 1945 році її очолювали 8 Генеральних секретарів. Першим був представник Норвегії Трюгве Лі (1946-1952 рр.). Потім, у 1953–1961 рр., цю посаду обіймав Даг Хаммаршельд (представник Швеції). З 1961 року і до 1974 Генеральним секретарем був У Тан, представник Бірми (тепер – М’янма). Австрієць Курт Вальдхайм очолював ООН у 1972–1981 роках, а представник Перу Хав’єр Перес Де Куельяр – у 1982–1991 роках. Представник Єгипту Бутрос Бутрос-Галі обіймав посаду Генерального секретаря у 1992–1996 роках. До речі, він єдиний з генеральних секретарів ООН, хто працював на цій посаді один 5-річний строк. Представник африканського континенту (Гана) Кофі Аннан був Генеральним секретарем протягом 1997–2006 років, а Пан Гі Мун з Республіки Корея – у 2007–2016 рр. Його каденція завершується 31 грудня цього року. Дев’ятим Генеральним секретарем строком на 5 років обрано представника Португалії Антоніо Гутерреша.

Кожний з Генеральних секретарів відзначився якимись досягненнями, перебуваючи на цій важливій посаді. Україна хотіла б, щоб новообраний Генеральний секретар більше, ніж його попередник, приділяв увагу розблокуванню ситуації, що склалася в Криму і на Сході України, і яка, враховуючи агресивну поведінку Російської Федерації на міжнародній арені, становить велику загрозу міжнародному миру і безпеці. Відзначалося, що наша держава сподівається, що саме Антоніо Гутерреш зможе продемонструвати на своїй посаді ті лідерські якості, яких так не вистачало ще нині діючому очільнику Секретаріату ООН останніми роками, у тому числі і щодо ситуації в Криму і на Сході України. На користь таких сподівань свідчать і слова Постійного представника України при ООН Володимира Єльченка, який вважає, що новий Генеральний секретар надасть розгляду в ООН питання про ситуацію в Україні більшу підтримку, ніж його попередник.

Повноваження Генерального секретаря, як наголошували учасники круглого столу, визначаються у розділі ХV Статуту Організації Об’єднаних Націй (ст.ст. 97-101). Відповідно до них він має право доводити до відома Ради Безпеки ООН про будь-які питання, які, на його думку, можуть загрожувати підтриманню міжнародного миру і безпеки. А агресивна поведінка Росії на міжнародній арені і є саме такою, на яку Генеральний секретар має звернути особливу увагу. Водночас відзначалося, що Антоніо Гутерреш, як і кожний його попередник, буде намагатися балансувати між інтересами п’яти постійних членів Ради Безпеки ООН, саме які і висунули його кандидатуру на цю важливу посаду. Враховуючи, що один з них, а саме Росія, буде всіляко перешкоджати розгляду питань і про ситуацію в Україні, і про збиття малайзійського літака, Постійному представництву України при ООН слід приділяти більшу увагу роботі Генеральної Асамблеї і використовувати її можливості з тим, щоб питання про Крим і ситуацію на Сході України постійно перебували у полі її зору, оскільки, як наголошували учасники круглого столу, Росія не зможе блокувати ні обговорення, ні будь-які рішення, схвалені нею.

На завершення круглого столу учасники заходу домовились про продовження обговорення цієї важливої теми.

Слово «Скіфія» в Краматорську на Донеччині напрочуд популярне – принаймні в царині культури. Різноманітні заходи, мистецькі твори відповідної тематики тут на слуху – і вже не перший рік. А все завдяки творчим людям. Чільне місце у «скіфізації» місцевого культурного простору належить двом митцям – братам Гутирям.

Більш як рік тому в середмісті Краматорська, в раніше занедбаному Сквері Профспілок із фонтаном, що не функціонує, постала монументальна композиція на тему Скіфії. Це ініціатива митця-земляка, заслуженого художника України В’ячеслава Гутирі.
Він організував у місті міжнародний симпозіум скульпторів і разом із грузинськими монументалістами Іродіоном Гвелісіані й Іваном Цискадзе восени 2015-го було зроблено перший крок до створення парку сучасної скульптури. Саме на пріоритетності цього проекту наголосив В’ячеслав Гутиря на презентації його персональної виставки «Відлуння Скіфії», що відкрилася в міському Художньому музеї 17 листопада. Колеги-митці, присутні на заході, висловили сподівання, що й реконструйований міський сквер у майбутньому матиме таку саму звучну назву – «Відлуння Скіфії». Парк буде не лише красивим, а й комфортним, зручним для відпочинку дорослих і дітей, обіцяють архітектори.

У непростий час, який переживають Україна і її окуповані російсько-терористськими військами території, В’ячеслав багато робить для культурного розвитку міста, відзначають краматорчани. Він втілює задуми спільно з братом Олександром і з творчими людьми, яких запрошує з Харкова, Києва, Полтави. Митці працюють за підтримки меценатів, зокрема Клубу підприємців Краматорська й колективу заводу «Донмет».

Для майстрів мистецтв у місті є до чого прикласти рук, зауважує відвідувач виставки художник Олексій Шевченко, з яким автор цих рядків напередодні пройшовся вулицями Краматорська. На центральній площі Миру нагадує про «Ленінопад» осиротілий чорний постамент, розфарбований, вочевидь, з народної ініціативи, у синьо-жовті кольори. На вулиці Парковій лише не так давно набув веселішого вигляду майданчик перед сірим постаментом, на якому 1973-го встановлено мілітарний символ СРСР – військовий літак. Під ним вигравіювані на граніті зірка й напис, що не надто узгоджуються з духом декомунізації: «Слава Советским летчикам»…

«Хочеться, щоб Краматорськ був яскравим, цікавим містом», – переповідає слова В’ячеслава учасник презентації виставки київський художник Сергій Лаушкін, який жартома називає свого суперенергійного колегу «людиною-вулканчиком». На запрошення Гутирі киянин приїхав на Донеччину й виготовив десятки оригінальних розфарбованих аплікацій з дерева, що нині прикрашають місто. «Дерево – матеріал не такий довговічний, як метал чи камінь, проте кілька років ці твори людей порадують. А потім створимо ще, – сміється митець. – Є ідея робити комплекси композицій, які поступово заповнять місто, і можна пропонувати іншим художникам створювати подібні речі в оригінальному стилі».

Організатори персональної виставки вважають, що історію і культуру скіфів і сарматів, які жили кілька тисячоліть тому на землях теперішнього Донбасу, потрібно знати й шанувати. В експозиції, крім художніх творів земляка, уродженця Донеччини (нинішнього міста Бахмут), є фотографії монументальних робіт, зменшені копії майбутніх скульптур і найновіша – третя за ліком після проведеного конкурсу – версія проекту реконструкції скверу в Краматорську. Увагу відвідувачів привертають і документальний фільм про соляну шахту (такий собі «підземний храм солі»), і підсвічена інсталяція з кристалів життєдайного мінералу. Останні роботи народжені натхненням автора після його поїздки з друзями до Соледара на Донеччині. «Для творчості важливий не матеріал, – пояснює художник, – працювати можна з деревом, залізом, каменем… Але найголовніше – як ти мислиш. Працювати треба з головою».

На урочистій церемонії відкриття виставки В’ячеславу Гутирі вручено подяку за підписом мера Краматорська Андрія Панкова – за внесок у розвиток міста; нагороджений тут же дотепно назвав відзнаку «мандатом» на втілення проекту парку. Схвально оцінив зроблене митцями за останні роки й заступник голови Донецької обласної військово-цивільної адміністрації з гуманітарних питань Ігор Стокоз. Він висловив думку, що «через певний час Краматорськ асоціюватиметься з братами Гутирями, які дивляться в майбутнє і вглиб століть». У відповідь на компліменти автор зауважив, що експозиція лише відображає ідеї, які мають втілюватися в життя. «Уся моя творчість присвячена моїм предкам і моїй землі, – сказав митець. – Я тут народився й виріс, тут хочу жити, творити й нікуди їхати не збираюся». Розповідаючи про оновлений проект реконструкції скверу, промовець відрекомендував художників, фахівців, меценатів, з якими задуми втілюватиме в життя. Серед однодумців – Тетяна і Василь Єрьоміни (сім’я архітекторів з Харкова), члени Клубу підприємців Краматорська Ірина Сергієнко і її чоловік Володимир, згаданий вище художник Сергій Лаушкін та інші.

За словами директора Художнього музею Олени Орлової, персональна виставка триватиме місяць і буде майданчиком для дальшої активної роботи у сфері культури. Виставку відвідуватимуть групи школярів, заплановано майстер-класи для дітей, а 1 грудня митець проведе «день відкритих дверей» своєї творчості. На «день Скіфії» 14 грудня до музею завітають вчені – знавці історії кочових племен, що населяли степи нинішньої України за кілька століть до нашої ери. Директор наголосила й на важливості культурного обміну, дальшого розвитку зв’язків Донеччини з іншими регіонами України. І це вже робиться в музейній сфері – зокрема з Києвом, Львовом, Івано-Франківськом, а в найближчих планах – ознайомлення краматорчан із творчістю художників Полісся.

Відповідаючи на запитання журналістів про експоновані на виставці картини, В’ячеслав Гутиря зазначив, що на нього істотно вплинула творчість художників-імпресіоністів і символістів. У відомому циклі «Мандри до Трої», приміром, він асоціював історичні події з програною партією в шахи. Троя, упевнений майстер, існувала не на території нинішньої Туреччини, як стверджував Генріх Шліман, а на півдні України. Троянський кінь – це шахова фігура в руках переможця, що поклала кінець кровопролиттю, вважає митець. «Історія повторюється, тому я мимохіть порівнюю Троянську війну з подіями сучасними», − каже художник. І в картині «Хід конем» (олія, 1999), він мав асоціації не так з міфічною Троєю, як з історією України. А на банальне запитання, які зі своїх творів він вважає найвагомішими, В’ячеслав відповідає не замислюючись – «ті, що будуть попереду».

Мазуров Стефан Єфремович, 1897 р. н., уродж. м. Климовичи (нині Могильовської обл., Білорусь; за ін. даними – народився в с. Старий Стан Климовичівського р-ну), білорус, був членом ВКП(б), бурильник шахти № 4 Сорокинського рудоуправління (м. Сорокине Луганської обл.).
Арешт – за «к/р агітацію». ОН при НКВД СССР 27.07.1935, ст. 54-10 КК УССР, 5 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 02.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: прокуратурою Донецької обл. 12.10.1989 (ГДА СБУ, Донецьк. – Спр. 30056-ПФ).

Максим’юк Юзеф Григорович (він же: Гопкало Микола Федорович), 1907 (1903), р. н., уродж. м. Борислав (нині у Львівській обл.), українець (поляк), з робітників, освіта середня, член КПЗУ (1929–1932), слюсар, студент Всеукраїнського комуністичного сільгоспінституту ім. Артема (1932–1934). Проживав: м. Харків, вул. Артема, 54.
Арешт: 01.04.1934 (у справі «УВО»). Судтрійка при колегії ГПУ УССР 29.05.1934, ст. 54-8, 11 КК УССР, 5 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: ВТ КВО 23.08.1957; прокуратурою Архангельської обл. (ДАХО. – Ф. Р-6452. – Оп. 4. – Спр. 2505; РУ ФСБ РФ АО. – Спр. П-14797).

Мандель Мойсей Ісаакович, 1893 р. н., уродж. м. Львів, єврей, із сім’ї торговця, освіта вища, навчався у Львівському й Краківському університетах. У минулому капрал австрійської армії, член партії «Поалей Ціон», СДП Австрії, компартій Польщі (1922–1924) і Західної України, юрист, журналіст. Перебував в ув’язненні в Польщі. У СССР з 1932 р. (за обміном політв’язнями), завідувач іноземного відділу редакції центрального органу КП(б)У «Комуніст». Проживав у м. Харків (готель «Новоросія»).
Арешт: 19.03.1934 (у справі «УВО»). Судтрійка при колегії ГПУ УССР 25.05.1934, ст. 54-8, 11 КК УССР, 10 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки, працював касиром роздрібного магазину.
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: Харківським облсудом 11.11.1988; прокуратурою Архангельської обл. 17.07.1989 (ДАХО. – Ф. Р-6452. – Оп. 4. – Спр. 2505; РУ ФСБ РФ АО. – Спр. П-14800).

Марченко Григорій Дмитрович, 1904 [1903] р. н., уродж. м. Ямпіль (нині смт в Сумській області; у протоколі «особливої трійки» помилково вказано місце народження – м. Москва), українець, із сім’ї педагога, студент юридичного факультету Московського державного університету, крім того, перед арештом – агент охорони 7-го залізничного полку Наркомату шляхів сполучення. Проживав: м. Москва, Солянка, 1, кв. 184.
Арешт: 16.02.1929, звинувачений у «троцькістській діяльності». Колегія ОГПУ СССР 03.06.1929, ст. 58-8 КК РСФСР, 10 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки; Білбалтлаг у Карелії (1934–1936: Вожма-Салма, Повенецький хутросовгосп). У 1931 р. тримав голодування, поки не був переведений у соловецький табпункт Муксалма. Працював завідувачем гужового транспорту сільгоспу (бригадир, працівник лошатника, зоотехнік) та на ін. посадах.
Розстріл: 02.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: ВС РСФСР 05.09.1963; ВС СССР 19.05.1964.
(Сестра Г. Д. Марченка – Марченко Зоя Дмитрівна, 1907 р. н., уродж. с. Ямпіль [нині смт в Сумській обл.] була неодноразово репресована, згодом жила в Москві, реабілітована 1956 р.).

Масаков-Чермуш Ісаак Генріхович, 1894 р. н., уродж. м. Володимир-Волинськ (нині м. Володимир-Волинський Волинської обл.), єврей, з робітників, був членом КП(б)У, з 1922 р. – член КПЗУ, партпрацівник, неодноразово арештований у Польщі, переховувався. За деякими даними, прибув до СРСР за дорученням партії. З 1930-го жив у Харкові, майстер цеху швейної фабрики. Проживав: м. Харків.
Арешт: у квітні 1934. Судтрійка при колегії ГПУ УССР 27.05.1934, ст. 54-8, 11 КК УССР, 5 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: Харківським облсудом 21.04.1957 (ДАХО. – Ф. Р-6452. – Оп. 4. – Спр. 2156).

Машкевич Юрій Миколайович, 1887 (1886) р. н., уродж. с. Новоселиця (нині в Літинському р-ні Вінницької обл.), українець, із сім’ї священика, освіта середня, закінчив Одеську духовну семінарію (1909), православний священик, згодом – бухгалтер Радіотехнічного вузла. Проживав: м. Вінниця, вул. Свободи, 22.
Арешт: 01.[03.]01.1934 (у справі «УВО»). Судтрійка при колегії ГПУ УССР 27–28.02.1934, ст. 54-11 КК УССР, 5 років ВТТ. Відбував покарання: Бамлаг, де 23.05.1935 р. спецколегією відділення Далекосхідного крайового суду при таборі засуджений до розстрілу із заміною на 10 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки (табпункт Кремль), працював бухгалтером фінчастини табору.
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: прокуратурою Архангельської обл. 17.07.1989; прокуратурою Вінницької обл. 28.08.1989 (ДАВО. – Спр. 21989-ПФ; РУ ФСБ РФ АО. – Спр. П-13596).

Миронов Наум Григорович, 1902 р. н., уродж. м. Новий Буг (нині в Миколаївській обл.), єврей, син торговця, освіта вища, закінчив інститут Червоної професури, був членом ВКП(б) (1919–1936). Начальник кафедри соціально-економічних наук Військово-медичної академії РСЧА (1924–1935), керівник семінару пропагандистів Ленінградського інституту кіноінженерів. Проживав: м. Ленінград, вул. Некрасова, 60, кв. 60.
Арешт: 12.09.1936 (як член «к/р троцькістської диверсійно-терористичної організації»). В/с ВК ВС СССР у м Ленінград 28.12.1936, ст. 17, 58-8, 58-11 КК РСФСР, 10 років в’язниці. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 04.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 10.10.1937).
Реабілітований: ВК ВС СССР 12.05.1956.

Морозов Дмитро Матвійович (він же Ползиков Федір Петрович), 1908 р. н., уродж. м. Харків, росіянин, б/п, тричі засуджений у 1931–1935 роках в РСФСР за скоєння кримінальних злочинів і втечу з місця ув’язнення.
Вирок Ленінградського облсуду 28.06.1935, ст. 16, 59-3 КК РСФСР, розстріл із заміною на 10 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки, працював вантажником. За спробу втечі з острова двічі перебував на посиленому режимі тримання, восени 1937-го – у колоні окремого призначення.
Розстріл: 27.10.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Відомостей про реабілітацію немає.

Музика Феодосій Іванович, 1896 р. н, уродж. с. Бережинці (нині Теофіпольського р-ну Хмельницької обл.), українець (за ін. даними росіянин), із селян, був членом ВКП(б), керуючий справами московського тресту «Тепло і сила» (за ін. даними: секретар Г. О. Зінов’єва; завідувач секретаріату Л. Б. Камєнєва), водночас студент Енергетичного інституту. Проживав: м. Москва.
Арешт: у «кремлівській справі». ОН при НКВД СССР 14.07.1935, 5 років ВТТ за «контрреволюційну діяльність». Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 04.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 10.10.1937).
Реабілітований.

Мустангова (Рабинович) Євгенія Яківна, 1905 р. н., уродж. м. Катеринослав (нині Дніпро), єврейка, освіта вища, закінчила літературно-лінгвістичний факультет ЛДУ, була членом ВЛКСМ (1925–1933), член Спілки совєтських письменників, літературний критик, проживала: м. Ленінград, Чернишов пров., 14, кв. 34.
Арешт: 29.11.1936 (звинувачення – пособництво у вчиненні теракту). В/с ВК ВС СССР у м. Ленінград 23.12.1936, ст. 17, 58-8, 11 КК РСФСР, 10 років в’язниці з позбавленням політичних прав на 5 років. Відбувала покарання: Соловки (табірний пункт Муксалма).
Розстріл: 04.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 10.10.1937). (Її колишній чоловік, літературний критик Георгій Горбачов, розстріляний у м. Челябінськ 10.10.1937).
Реабілітована: ВК ВС СССР 10(29).11.1956 (за ін. даними 13.02.1958; у Спілці письменників поновлена в березні 1958 р.).

Неврлі-Янсон Поляна Корниліївна (у дівоцтві Пелагія Лисоченко), 1896 р. н., уродж. с. Кульбаково (тепер у Матвєєво-Курганському р-ні Ростовської обл., РФ), українка, з селян, освіта вища, закінчила історичний факультет Московського держуніверситету, педагог-історик, була членом ВКП(б) (1920–1928). Службовець тютюнової фабрики «Ява», згодом – вчитель історії школи № 24. Проживала: м. Москва, Кадашевська наб., 36, кв. 63.
Арешт: 08.10.1935. ВК ВС СССР 10.11.1936, ст. 17, 58-8, 58-11 КК РСФСР, 10 років тюрми. Відбувала покарання: Соловки.
Розстріл: 04.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 10.10.1937). Її чоловік латиш Янсон Карл Янович, начальник штампо-інструментального господарства пресового цеху Горьковського автозаводу, розстріляний у м. Горький 16.10.1936).
Реабілітована: прокуратурою Архангельської обл. 30.06.1989.

Нейманов (Нейманов-Нейман) Борис Михайлович, 1903 р. н., уродж. с. Попівці (нині Барського р-ну Вінницької обл.), росіянин, освіта середня, був членом ВКП(б), у минулому – в армії Денікіна, згодом в еміграції, прибув до СССР 1927 р. з Польщі. Начальник боєживлення 1-го будинку Наркомату оборони. Проживав: м. Москва.
Арешт: 17.06.1934. ВТ Московського ВО 14.10(11.).1934, ст. 58-4 КК РСФСР, 10 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 27.10.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: ВК ВС СССР 13.01.1982.

Нестерова Тамара Миколаївна, 1898 р. н., уродж. хутора Кетчик Азово-Чорноморського краю (так у протоколі, можливо, нині хутір Керчик-Савров у Ростовській обл., РФ), українка, була членом партії есерів, вислана в м. Тобольськ, працювала агрономом Обрибпродпостачу.
ОН при НКВД СССР 07.07.1935 р., ст. 58-11 КК РСФСР за «активну участь в контрреволюційній організації» – 3 роки ВТТ. Відбувала покарання: Соловки (табпункт Анзер, там же і її чоловік – росіянин Нестеров Василь Васильович); у травні 1937 р. при переведенні на тюремний режим тримала голодування 46 днів.
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937). (водночас розстріляно і її чоловіка).
Реабілітована.

Новицький Михайло Данилович, 1903 р. н., уродж. с. Сохужинці (нині Ізяславський р-н Хмельницької обл.), поляк (за ін. даними росіянин), освіта вища, навчався в Празькому політехнічному інституті (1922–1925), секретар Спілки студентів – громадян СССР, згодом службовець Торгпредства СССР у Празі. Був членом КП Чехословаччини (1925–1928), членом ВКП(б) (1929–1933). Повернувся з-за кордону 1928 р., закінчив Ленінградський політехнічний інститут, інженер високовольтної лабораторії електроструму в Лененерго. Проживав: м. Ленінград, Бабурін пров., 6, корп. 7, кв. 1.
Арешт: 13.11.1933 (як «член есерівської організації» і «чеський шпигун»). Колегія ОГПУ СССР 29.03.1934, ст. 58-4, 6, 11 КК РСФСР, розстріл із заміною на 10 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: військовою прокуратурою ЛВО 31.08.1989.

Огородник Пилип Назарович, 1905 р. н., уродж. м. Рибниця (нині Молдова, тимчасово – на території самопроголошеної т. з. Придністровської молдавської республіки), українець, садівник Робкоопу, проживав у АМССР (у той час – у складі УССР).
Колегія ОГПУ СССР 16.12.1932, ст. 58-6 КК РСФСР – розстріл із заміною на 10 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 01.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 14.10.1937).
Реабілітований.

Озерський Юрій Іванович (справжнє прізвище – Зебницький), 1896 р. н., уродж. с. Смяч (нині Новгород-Сіверського р-ну Чернігівської обл.), українець, з сім’ї священика, освіта вища, закінчив духовну семінарію в Чернігові, навчався в Петроградському історико-філологічному інституті, член Українського студентського союзу в Петрограді в дореволюційний час, колишній губернський інструктор Центральної Ради, був членом УПСР (боротьбист), КП(б)У (1920–1933). Працював у системі політосвіти, член Колегії політосвіти дорослих Наркомосу УССР (1921–1922), обіймав посади завідувача Головнауки УССР, голови правління Держвидаву УССР (1932–1933). Викладач Інституту народної освіти. Проживав: м. Харків, вул. Садово-Куликівська, 8, кв. 19.
Арешт: 23.11.1933 (у справі «УВО»). Судтрійка при колегії ГПУ УССР 26.02.1934, ст. 54-11 КК УССР, 10 років ВТТ. Відбував покарання: 4-те відділення Білбалтлагу (Сегежа); Соловки.
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: ВС Карельської АССР 14.04.1962; ВС УССР 28.09.1962 (ДАХО. – Ф. Р-6452. – Оп. 4. – Спр. 724; РУ ФСБ РФ АО. – Спр. П-10837).

Олійник Василь Онуфрійович, 1900 р. н., уродж. с. Добромірка (нині Збаразького р-ну Тернопільської обл.), українець, освіта вища, в минулому унтер-офіцер УГА, був членом КП(б)У (1922–1933), секретар голови Совнаркому УССР П. Любченка, викладач Інституту червоної професури, науковий співробітник і аспірант Інституту історії ВУАМЛІН. Проживав: м. Харків.
Арешт: 12.05.1933 (у справі «УВО»). Судтрійка при колегії ГПУ УССР 23.09.1933, ст. 54-11 КК УССР, 5 років ВТТ. Відбував покарання: Карлаг; Соловки.
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: Прокуратурою України 16.11.1989 (ЦДАГО України. – Ф. 263. – Оп. 1. – Спр. 66928-ФП).

Олійник Йосип Михайлович, 1906 р. н., уродж. с. Яблунівка (нині Білоцерківського р-ну Київської обл.), українець, освіта початкова, колгоспник. Проживав у с. Яблунівка.
Судтрійка при колегії ГПУ УССР 08.09.1932, 10 років позбавлення волі, за ін. даними – 04.02.[12.]1933, ст. 54-2, 11 КК УССР, розстріл із заміною на 10 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: прокуратурою Київської обл. 01.06.1989 (ЦДАГО України. – Ф. 263. – Оп. 1. – Спр. 62020-ФП).

Островська Надія Іллівна, 1881 р. н., уродж. м. Київ, єврейка, з родини лікаря, освіта н/вища, була членом РСДРП–ВКП(б) (1905–1928), у 1917-му – голова Севастопольського комітету РСДРП(б), заступник голови ЦВК Кубано-Чорноморської Совєтської Республіки, у 1919–1920 представник ЦК РКП(б), інструктор НКВД РСФСР агітпоїзда Військового відділу ВЦВК, на партійній, кооперативній, совєтській роботі, член колегії відділу працівниць Виконкому Комінтерну. Керівник групи світового господарства Інституту економічних досліджень Наркомату зв’язку СССР, автор книжок про кооперацію. Проживала: м. Митищі Московської обл., вул. Опанського, 1, кв. 6.
ОН при колегії ОГПУ 22.02.1933, 3 роки заслання у м. Йошкар-Ола. ОН при НКВД СССР 07.06.1935, 3 роки заслання в Таджикистан.
Арешт: у м. Сталінабад 20.10.1935. В/с ВК ВС СССР у м. Горький 20.11.1936, ст. 17, 58-8, 11 КК РСФСР, 10 років в’язниці з позбавленням політичних прав на 5 років та конфіскацією особистого майна. Відбувала покарання: Соловки.
Розстріл: 04.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 10.10.1937).
Реабілітована: президією Ленміськсуду 27.07.1965.

Павлас Антон Васильович, 1895 р. н., уродж. с. Чехоград (нині с. Новгородківка Мелітопольського р-ну Запорізької обл.), чех, освіта початкова, позапартійний, кустар, селянин-одноосібник, згодом колгоспник колгоспу «Прукопнік» у с. Чехоград.
Арешт: 24.12.1930 у груповій «чеській справі» (у цій справі з ним проходив, зокрема, Балаш Й. І.). Надзвичайна сесія ВС УССР 14.06.1931, ст. 54-6, 11 КК УССР, 10 років ВТТ. Відбував покарання: Соловки.
Розстріл: 03.11.1937 (постанова окремої трійки УНКВД ЛО 09.10.1937).
Реабілітований: ВС УССР 28.11.1964; ВТ КВО 31.08.1965 (ГДА СБУ. – Спр. 57288-ФП).

Галицький інтелігент Микола Ерстенюк, ув’язнений на Соловках, був, певно, рекордсменом за кількістю інкримінованих йому пунктів статті 54 КК УСРР, яка передбачала покарання для «контрреволюціонерів». Судова трійка при колегії ДПУ 23 вересня 1933-го присудила йому 10 років неволі аж за сімома (!) пунктами статті.

Вражає навіть стислий перелік тих пунктів: збройне повстання; зносини з іноземною державою з ворожою метою; надання допомоги міжнародній буржуазії; шпигунство; тероризм; участь у контрреволюційній організації; активна діяльність проти революційного руху за царату й під час громадянської війни… А про «антирадянську пропаганду і агітацію» слідчі, мабуть, просто забули, бо спочатку шили і її (за даними з Ленінградського мартирологу, в Ерстенюка вісім пунктів ст. 54).

Отож серед «усіх собак», яких теоретично можна було вішати на українського «каера», не вистачало тільки зради Батьківщини, шкідництва, диверсій, саботажу, схилення іноземної держави до війни проти СРСР та недонесення органам влади про контрреволюційні злочини.

Зайве казати, що такого «шпигуна-терориста-повстанця» на Соловках тримали в суворій ізоляції. Але й там наш герой примудрився дати чекістам «щигля»…

Віртуоз стенографії

Народився Микола Васильович Ерстенюк у селі Перерісль на Станіславщині (тепер це в Надвірнянському районі Івано-Франківської області). Закінчив гімназію в Коломиї, працював на карпатських нафтопромислах у Бориславі, потім подався до Львова – студіювати право в університеті. Під час Першої світової війни мобілізований на фронт. Пройшов шлях від стрільця до поручника австрійського піхотного полку. Був поранений, після чого кілька років, з 1916-го, служив у Військовому архіві у Відні. Там і дізнався про революційні події в Російській імперії.

«Ставши симпатиком більшовизму», Ерстенюк доносив його ідеї до вояків інтернованих формувань УГА в Німецькім Яблоннім та Йозефові (Чехословаччина). Згодом закінчив у Празі правничий факультет Карлового університету і вступив 1924 року до Компартії Чехословаччини. Маючи в кишені партбілет, з першим транспортом галичан-політемігрантів вирушив до УСРР.

Упродовж місяця Микола Ерстенюк був секретарем комуністичного осередку емігрантів на карантинному пункті в Києві, потім виїхав на роботу до Харкова – тогочасної столиці радянської України. Упродовж 1925–1927 років служив у Наркоматі юстиції особистим секретарем і прокурором для доручень при Генеральному прокурорі УСРР Миколі Скрипнику.

Як свідчить статистика, у 1920–1930-х в УСРР ключові посади в партійно-радянському й чекістському апаратах обіймали здебільшого росіяни та євреї. Кремль проводив приховану антиукраїнську політику й розгром «українських націоналістів» – це було першорядне завдання органів держбезпеки. Глава республіканського НКВС, уродженець Тульської губернії Олександр Успенський восени 1938-го навіть звинуватить свого попередника на цій посаді Ізраїля Леплевського у «стримуванні розгрому керівних центрів українських антирадянських формувань», а начальнику Вінницького облуправління НКВС Іванові Корабльову, уродженцю Псковської губернії, заявив, що більш як три чверті українців є буржуазними націоналістами.

…Але повернімося в 1920-ті роки, коли Скрипник очолив Наркомат освіти й запропонував перейти до нього Ерстенюку. Останній став помічником вченого секретаря й водночас особистим секретарем наркома (1927–1933). Упорядковував домашній і службовий архіви шефа, стенографував промови, готував до друку чернетки тощо. Стенографування було не лише обов’язком, а й найбільшою пристрастю галичанина («просто любить цю справу» – казали про нього знайомі). Забігаючи наперед, зазначимо, що навіть в умовах соловецької ізоляції, коли наш герой сидітиме в камері, він здивує чекістів тим, що читатиме багато політичної літератури, складатиме картотеку з цитат і… прочитане стенографуватиме.

Ділові якості Ерстенюка, знання української мови, а надто його вправність як стенографіста нарком Скрипник не тільки цінував – він цілковито довіряв підлеглому. Однак офіційно урядовець міг це робити лише до 19 лютого 1933 року – саме того дня Миколу Ерстенюка арештували працівники ДПУ. І тією самою датою (звісно, не без «підказки» чекістів) нарком буде змушений написати постанову, копія якої лягла в кримінальну справу галичанина.

«Сумніви» наркома

У постанові очільник наркомату зазначив (мову і стиль документа збережено): «тов. Ерстенюк був за дозволом ДПУ на певний час припущений до першого ступеня таємного листування, і його працьовитість і старанність рекомендували його на роботі. Але через певний час окремі риси повадження тов. Ерстенюка почали викликати сумнів». Далі Микола Скрипник шістьома пунктами перелічив, що саме його насторожило в особистому секретареві: «…виявляв занадто зацікавлення моїм листуванням, зокрема таємним», не подобалося й те, що кімната Ерстенюка в Наркомосі «водночас служила йому мешканням для низки побачень і розмов з різними приходжими людьми в питаннях, що нічого спільного не мають з роботою його як секретаря». Крім того, Ерстенюк видавав з архіву стороннім особам довірені йому документи без дозволу… Підсумовуючи, Микола Скрипник звільнив секретаря з посади й «ухвалив» – звернутися до завідувача спецсектору ДПУ тов. Азарова з проханням «провести перевірку».

Нагадаємо, що тоді на терені України, особливо в селах, лютував Голодомор. На тверде переконання Ерстенюка, який на службі читав секретні документи, то був умисний захід радянської влади (про це на допитах згодом розповість один з арештованих). А самого особистого секретаря чекісти допитають так, що вже 21 лютого він «визнає» свою належність до «УВО». Його «свідчення» потім будуть використані в кампанії дискредитації Миколи Скрипника.

Після арешту підлеглого 61-річний нарком уже за кілька днів дістане підвищення – насторожливе в тій ситуації. Політбюро ЦК КП(б)У призначить активного провідника політики українізації на формально високі, але менш самостійні пости – голови Держплану й заступника голови Раднаркому УСРР. Ці й наступні кроки партійних органів, спрямовані на відлучення неугодного урядовця від влади, стали для нього недобрим знаком. Пострілом 7 липня 1933-го Микола Скрипник заподіяв собі смерть…

Звістка про самогубство чиновника високого рангу приголомшила національно свідомих українців, зокрема й полковника Євгена Коновальця. Він з-за кордону організовував національно-визвольне підпілля в окупованій більшовиками республіці. Один із соратників заспокоював полковника, мовляв, Скрипник був ідейним комуністом, тому не слід звістку про його смерть так близько брати до серця. Співрозмовник тільки розпачливо махнув рукою: «Там при ньому були наші люди, що тепер буде з ними?» (зі спогадів Юрія Бойка, автора брошури «Євген Коновалець и Осередньо-Східні землі. На чужині», 1947).

Чи був Микола Ерстенюк, арештований у справі «Української військової організації», одним з таких «наших людей» при наркомі? У матеріалах архівної справи є щодо цього лише бездоказові підозри. Описано, приміром, випадок на зборах партійного осередку Наркомосу, які протоколював Ерстенюк. Секретар райпарткому на прізвище Неживий вимагав видалити «цього шпигуна», але Скрипник категорично заперечив, заявивши, що як член Політбюро ЦК КП(б)У наполягає, щоб Ерстенюк, хоч він і безпартійний, залишився й далі стенографував, оскільки йому абсолютно у всьому довіряє (той-бо записує і набагато серйозніші політичні засідання).

Дослідники минувшини Олександр Рубльов і Юрій Черченко (автори книжки про долю західноукраїнської інтелігенції) небезпідставно вважають, що «захист і підтримка з боку Скрипника мимоволі створювали Ерстенюкові безліч особистих ворогів – від «рядового» секретаря райпарткому до впливових Балицького і Постишева». Не дивно, що уповноважені ДПУ прийшли-таки по «сумнівну» особу галицького походження, коли настав час активно припиняти позірну українізацію та фабрикувати чергову гучну справу – щодо «УВО».

«Увіст» за ґратами

Після семи місяців розслідування справи «німецького, польського та чеського шпигуна», звинуваченого в скоєнні низки політичних злочинів, для нього настане час кари. У вимореній голодом Україні ДПУ тоді заміняло розстріли 10 роками ув’язнення. Отож і «члена бойової організації, яка підготовляла терор проти керівників компартії», відправлять спецконвоєм на Соловки.

Як видно з розсекречених архівних справ ОДПУ–НКВС, Микола Ерстенюк за ґратами поводився гідно. Це засвідчив і підшитий документ, який склали 7 жовтня 1934 року чекісти Коновалов і Долинський. Якось це начальство відвідало камеру № 1 спецізолятора № 2, де відбував покарання Ерстенюк, і в бесіді з в’язнем візитери почули таке, що змусило їх мерщій складати акт. Попри цілковиту ізоляцію галичанин, виявляється, знав, кого тримали в сусідніх одиночних камерах і назвав 11 прізвищ – переважно «увістів» (Черняк, Стасюк, Волох, Максимович, О. Яворський, Леонтович, Гумяцький, Войтюк, Вікул, Букшований, Сіяк). Ще й знав, хто з українців у якій камері сидить!

Враженим чекістам Ерстенюк, тішачись, розкрив кілька «секретів» (але не всі) власної обізнаності. По-перше, стіни дворів для прогулянок раніше були невисокі, отож він мав змогу бачити в’язнів просто з вікна камери. По-друге, чув, як їх виводили на прогулянки – так і з’ясував, де чия камера. Дзержинці сигналізували «нагору»: «Имея в виду, что в отношении указанных з/к имеются строжайшие указания о полной изоляции, – считаем необходимым настоящий акт представить Н[ачальни]ку 3 Отдела ББК НКВД – на распоряжение». Які були дальші розпорядження – невідомо. А за в’язнем чекісти наглядали, зазначивши, що його моральний стан задовільний, лише інколи він занепокоєний відсутністю звісток про сім’ю (суворорежимник не мав дозволу на листування).

Згодом, як відомо, земний шлях більшості українців, вдруге репресованих на Соловках, скінчиться в карельському урочищі Сандармох. До списку приречених на страту потрапить і Ерстенюк. У цілком таємній табірній довідці, яку ще в серпні 1934-го склали чекісти Мокєєв і Каценберг, зазначалося: в’язень «делал попытку наладить связь с другими «номерниками» путем оставления в уборной записок на украинском языке с вопросом «кто еще содержится в изоляторе». А в 1937-му тюремне начальство додасть до згаданих «смертних гріхів» ще й такий: «нарушает тюремный режим».

Розстріляли Миколу Ерстенюка 1 листопада 1937-го – за рішенням трійки у сфабрикованій справі № 103016/1937 на 49 осіб, притягнутих до відповідальності за шпигунську й терористичну діяльність. Ці в’язні (увага!), «группируя вокруг себя осужденных (це в одиночній камері спецізолятора?! – Авт.), продолжают вести к/р работу и по освобождении намерены вновь заняться таковой». Серед нових «односправників» Ерстенюка були діти різних народів: майже половину становили росіяни й німці, до десятка фінів, кілька карелів, два євреї, українець (галичанин Григорій Слюсар), а ще – поляк, швед, латиш, караїм, вотяк та удмурт.

Минуть десятиріччя сталінізму, волюнтаризму, застою і тільки в серпні 1989-го республіканська прокуратура реабілітує «найпунктуальнішого» (за пунктами ст. 54 КК УСРР) контрреволюціонера, ім’я якого залишиться жити в історії країни. Так само, як залишаться в ній імена десятків і сотень репресованих інтелектуалів, зокрема вихідців з України «недержавної», що працювали заради відродження державної України, віддавали сили, знання, досвід, наближаючи прийдешнє визволення й возз’єднання всіх українських земель.