Категорія: ЕКСКЛЮЗИВ

«Сaptum», що в перекладі з латини – «полон», в якому за сюжетом і відбуваються події фільму протягом доби.

Раніше «Полон» Анатолія Матешка був представлений у Каннах поза конкурсом, а влітку – на Одеському міжнародному кінофестивалі. Це перша стрічка про події в Україні останніх двох років власне українського виробництва, яка була представлена у світі й, зрештою, виходить в Україні.

За сюжетом, у терористів опинилися пара волонтерів, оператор, який «знімав не те», американський музикант родом з України, якого захопили у розпал концерту, мати, що привезла викуп за сина, таксист-сепаратист і ще двоє бійців. Жорстокість цього кіно приперчена живою іронією: чого тільки вартий образ таксиста із золотим ланцюгом на шиї, спортивками «Adidas» та класичними черевиками з гострими носками.

Червоною ниткою тягнуться Біблійні образи, які мене, власне, відштовхують: тут і алегорія з 12 апостолами, і розчавлене яйце як символ втраченого життя, і жертва матері заради сина.

Месидж фільму розкрив Володимир Горянський:
– Весна все одно прийде, обов’язково настане мир. Ось минув рік після зйомок, і я був би щасливий, якби цей фільм втратив актуальність, але, на жаль, це не так. Бо те, що ми звикаємо до війни, і вона стала буденністю – це найстрашніше. Ця стрічка певною мірою зроблена жорстко, нас за це хтось сварив, але ми робили це свідомо, аби отверезити людей і сказати, що до війни звикати не можна.

А Остап Ступка, який грає роль полоненого оператора, вважає, що в стрічці годі шукати якихось відповідей:
– Дійсно, ми звикаємо до війни і це неправильно. Дивимось новини кожного дня і майже не звертаємо на них уваги. Хотілося б, щоб багато людей подивилися стрічку, щоб глядацька аудиторія була численна, тому що Київ – місто непросте, багато хто живе в рожевих окулярах (а рожеві окуляри б’ються склом всередину, – прим. автора), які треба час від часу знімати в цьому житті і подивитися, що реально відбувається навколо. Кінематографісти, тобто ми, хотіли показати своє мистецьке бачення, тому що мистецтво не дає ніяких відповідей, воно може тільки поставити питання.

Часто питають, чому фільм чорно-білий. Це тому, що в житті є чорне і є біле, як і в кожному з нас. Десь перемагає чорне, а десь перемагає біле. Внутрішній конфлікт, замкнуте коло, 12 чоловік, стайня, що буде далі?..

Марія Шостак

У той час як ми скаржимося на життя і чекаємо від влади великих змін, іноземці потихеньку облаштовуються в Україні і роблять свою кар’єру.

Донг Вей, китаєць (8 років в Україні): «Тут мене часто обманюють …»

В Україну я приїхав 8 років тому здобувати освіту, з часом одружився і почав займатися малим бізнесом.
Роботою президента я не задоволений. Мені здається, що він хороший бізнесмен, але поганий політик. З його приходом до влади людям не стало жити краще, а ситуація тільки погіршилася.

Ось що найбільше мене дивує у вашій країні, так це сфера обслуговування. Люди, які працюють в ній, не надто ввічливі і взагалі не намагаються виконувати свою роботу. Якщо у тебе є якась справа в банку ти можеш там пробути півдня в чергах, при цьому половина працюючих в робочий час не працює. У той час коли ти в Китаї приходиш в будь-яку установу або ж за послугою, то до тебе відразу ж біжать і намагаються максимально швидко допомогти. Та ж ситуація і в супермаркетах. У Китаї люди на роботі викладаються на повну.

Постійно доводиться стикатися з проблемою, що в Україні мене часто обманюють – дорожче здають квартири, ніж було анонсовано, обважують в магазинах, вважають в таксі за дуже завищеними тарифами, а у транспорті часто взагалі не хочуть давати здачу.

Економічна ситуація в Україні дуже погана. Постійне стримування курсу долара не дає можливості займатися бізнесом. Також держава не підтримує молодих підприємців, не створює для них зручних умов, для того щоб людина змогла відкрити свій бізнес. Наприклад, у Китаї, якщо студент починає займатися своїм бізнесом, держава для молодої людини створює лояльні умови, він платить менше податків. Я вважаю, що Україна теж повинна почати підтримувати молодих підприємців.

Дивним для мене був той факт, що багато українських чоловіків не сильно стурбовані тим, щоб матеріально забезпечити свою сім’ю та дітей, мало думають про майбутнє своїх дітей. У Китаї чоловіки багато працюють і прагнуть до того, щоб їх сім’я жила в достатку.

Ардешир, іранець (9 років в Україні): «Люди тут як роботи, зовсім не хочуть приймати рішення …»

Я думаю, що потрібно побільше боротися з націоналістами, тоді не було б такої критичної ситуації. Якщо податки були не такі великі, як зараз, народ був би не так обурений. Потрібно приділяти особливу увагу корупціонерам, винищувати їх діяльність. Росія використовує українських націоналістів як зброю проти нас, що б показати Україну не стабільною і небезпечною країною для іноземних інвесторів і туристів.

Скільки я живу у вашій країні, я бачу, що тут люди як роботи, зовсім не хочуть думати і приймати рішення. Зараз важко відкрити свою справу і бути підприємцем.

Мало підприємств і заводів по виготовленню своєї продукції. За часів СРСР Україна була сильна і потужна країна з розвинутою важкою індустрією. Зараз же практично всі заводи в занедбаному стані.
Україна може заробити на сільському господарстві, тут великі запаси і хороша врожайність. Завдяки низькій зарплаті в країні інвестори можуть відкрити заводи і впровадити нові технології для виробництва товару та експорту його в країни Євросоюзу.

Найбільше мене дивує у вашій країні платні пакети в магазинах і те, що люди дуже багато купують ковбаси і сосиски, коли свіже м’ясо на прилавках дешевше і набагато корисніше.

Томаш, словенець (11 років в Україні): «Вам потрібно міняти весь уряд …»

В Україні я жив з моменту народження, потім повернувся до Словенії, тому український народ знаю дуже добре.

Я упереджено ставлюся до політики і намагаюся не лізти у цю справу. Я вважаю, що вам потрібно міняти весь уряд, для того, щоб відбулися зміни в кращу сторону.

Мене дивує гостинність і наявність творчих якостей в людях. Мінус лише в тому, що у багатьох українців немає національної самосвідомості і самоідентифікації. Все могло бути краще, якби у вас люди жили б не для себе, а на благо країни.

Якби кожен українець пам’ятав би те, що він українець, шанував свою культуру та історію, елементарно знав би свою мову, нічого б у вас не відбулося.

Даніель, італієць (6 років в країні): «У вас багато ледачих людей, які не хочуть нічого робити …»

У 2000 -м році мене запросили очолити філію італійської компанії, з того часу я живу тут, в Україні.

Я не можу зрозуміти логіку українців, навіщо було піднімати Майдан і вибирати в президенти людину, яка ідентична попередньому. Адже життя не стало краще. Олігархи продовжують наживатися на людях, які нижче класом, депутати корупціонують, а в держструктурах продовжують брати хабарі.

Коли приходиш в держустанову, що-небудь оформити, тобі до пуття нічого не пояснять, відправляють з одного кабінету в інший і, в підсумку, ти ходиш туди тиждень. В Італії ж все структуровано і держслужбовці не звертаються до людей так грубо як у вас.

Незважаючи на конфлікт, який зараз в Україні, тут можна відкрити свою справу, можливо, звичайно, зараз важче, але це реально. Просто у вас багато ледачих людей, не хочуть нічого робити. Тут треба «заохочувати» українців, щоб вони робили те, що повинні.

В цілому, кияни дуже гостинні і доброзичливі. Коли я тільки приїхав в Україну і не володів російською мовою, мене здивував той факт, що питаючи у перехожих що-небудь англійською, вони, не знаючи мови, намагалися тобі допомогти і відповісти.

Альберто, іспанець (11 років в Україні): “Щоб жити тут, потрібно мати сильний характер і гнучку психіку …”

Одного разу я приїхав в Україну як турист, а потім вирішив відкрити свій бізнес і в мене вийшло. Зараз я живу між двох країн, в Іспанії у мене сім’я, і вона не планує змінювати місце проживання.

Тут на кожному кроці говорять про політику і про бездіяльність влади. Всі тільки те й роблять, що скаржаться на чиновників, рівень життя населення і на ціни на продукти. У вас такий менталітет. Ви рідко берете ініціативу в свої руки, адже зміни повинні відбуватися з низів.

Обслуговування в магазинах дуже погане. Продавці тобі намагаються продати дешеву річ в три рази дорожче. У нас в країні такого немає. Приїжджі, які тут залишаються жити і працювати повинні мати досить сильний характер і гнучку психіку.

Тут всі всіх обманюють, і іноземці українців теж. Часто приїжджають люди, які у себе в країні не мають авторитету, вони думають, що будуть тут бізнесменами, а у випадку, якщо нічого не зростеться, повернуться до себе на батьківщину з хорошою українською дружиною. Тому що у вас відкрити свою справу в обхід корупції не можливо, вона помітна в кожній галузі.

Мені імпонує той факт, що українці терпимі в релігійному сенсі. Це дуже добре, що тут багато релігій і немає відвертих конфліктів на цей рахунок.

Найбільше неприємно те, що українці тебе постійно підозрюють у брехні, постійно потрібно щось доводити, що для західної людини вельми неприємно.

Так, українська політика далеко не відповідає західним зразкам, але не варто опускати руки. Майбутнє будується наполегливою працею і зміною суспільства.

Інна Добросько

Останнім часом пропаганда все більше проникає в людські голови, а сам термін все частіше лунає з вуст звичайного громадянина.

Для України це поняття міцно злилося з чимось негативним, оскільки стало синонімом ворожої атаки.

Хоча, насправді, пропаганду далеко не завжди можна назвати «поганим тоном», адже річ не в методі донесення інформації, а в її якості. На жаль, якості російського контенту можна тільки поспівчувати. Проблема в тому, що не кожен готовий фільтрувати й аналізувати подану інформацію. Тоді нерозумна за своєю природою «кремлівська пропаганда» починає уміло діяти.

Україна – не перша жертва інформаційної агресії з боку Російської Федерації. Уперше серйозну інформаційну атаку Москва почала ще за часів Другої чеченської війни, усвідомивши, що Першу програла саме журналістам. З того моменту в Росії було створено 7 спеціальних інформаційних центрів.

Тож, як віднайти вірний шлях і зуміти протистояти російській пропаганді? Відповісти на це питання спробував професор Державного університету Іллі (Грузія), засновник і директор московського Центру екстремальної журналістики (2000-2010) Олег Панфілов:

«На даному етапі Путіну вдалося відновити багато моментів з радянської пропаганди. Навіть Інтернет зі своєю свободою та доступністю мало впливає на росіян. Не єдине їхне покоління зростало у пропаганді, відповідно, і правда в них своя. Інформаційна зброя застосовувалося й до Грузії. Щоравда, сьогодні російські ЗМІ не мають особливого впливу на цю країну. У перший же день війни 2008-го року у Грузії на 5 років були заборонені російські телеканали. Окрім того, наше молоде покоління практично не говорить російською, тому не схильне до ворожої пропаганди. Відмінність результативності інформаційної війни у Грузії та в Україні, насамперед, у тому, що у Грузії розмовляють російською мовою все менше.

Натомість в Україні більша частина населення чудово розуміє її, а третина нею користується, тому й уплив відрізняються вищою якістю. До того ж існує «внутрішньоукраїнська» проблема: використання національними ЗМІ російських джерел, а також наявність державних медіа. Після початку війни у Грузії журналісти оголосили моральний мораторій, вони захищали свою країну. А в Україні ЗМІ іноді борються проти своєї ж країни, тоді ворогам і ніяких розвідників не треба.

Коли ми говоримо про російську пропаганду, ми повинні розуміти, що з журналістикою вона не має нічого спільного. «Кремлівська пропаганда» працює як звичайний військовий підрозділ. Вона нерозумна і не прагне вивчати нові методи. Міністерство інформаційної політики – це не зовсім те, що потрібно Україні в даних умовах. Варто створити підрозділ або агентство інформаційної безпеки від СБУ для того, щоб відстежувати українські джерела і розуміти, наскільки ваш інформаційний простір залежить від упливу РФ.

Я ставлюся до російської продукції так само, як і до протухлої ковбаси: нею не можна харчуватися, її потрібно забороняти. А ви чомусь тягнете й боїтеся реформ. У Грузії людям набридло жити в умовах 2008 року і вони щиро хотіли нововведень. А українці прийшли до етапу змін ситими і тепер вибирають, потрібна їм реформа чи ні. Але вам необхідно зрозуміти, що це – єдиний шлях вперед, який орієнтований на захід.

Все ж пропаганда живе не довго, адже люди рано чи пізно починають порівнювати й аналізувати. До того ж Росії загрожують нові санкції, які завдадуть ще більшого удару її економіці. Отже, скоро в неї буде недостатньо коштів для забезпечення пропагандистської машини. І в Україні все буде добре…», зазначив Олег Панфілов.

Тетяна Кухнюк

Сьогодні в рубриці “Homo економікус”, яку веде наш експерт – професор Олександр Шаров, відомий громадський діяч, меценат Богдан Гаврилишин.

В 1944 році його, 17-річного уродженця Тернопільської області, німці погнали до Німеччини. В 1947-му він зміг виїхати до Канади, де отримав освіту в університеті Торонто. Сьогодні він доктор соціальних та економічних наук Женевського університету, почесний доктор філософії, права та економіки університетів різних країн. Співзасновник Всесвітнього економічного форуму в Давосі. Був радником першого президента, трьох прем’єр-міністрів і чотирьох спікерів парламенту. У 2010-му заснував «Благодійний фонд Богдана Гаврилишина», який реалізує програму «Молодь змініть Україну».

Незважаючи на те, що майже тридцять років Богдан Дмитрович присвятив Міжнародному інституту менеджменту в Женеві, викладав економічні дисципліни і навіть очолював інститут, він не любить, коли його називають економістом. Вважає, що за останні десятиліття це поняття дискредитували.

Про цінність людини в сучасному світі, благодійності олігархів і її рушійну силу, особливості української економіки та шанси нашої країни зайняти свою нішу у світовому співтоваристві в ексклюзивному інтерв’ю Богдана Гаврилишина “Вектор Ньюз”.

25 січня на засіданні Міжрегіонального форуму загальноросійського народного фронту в Ставрополі Президент РФ підтвердив, що позиція покійного «батька народів» Сталіна з питань утворення СРСР йому набагато ближча, ніж точка зору Леніна на принципи створення Радянського Союзу. Аналітик “Вектор ньюз” Борис Днєпров міркує про те, що стоїть за віртуальною полемікою Путіна з політиками минулого й чому російському лідеру ніколи не стати Махатмою Володею.

4 червня 2007 року, відповідаючи на запитання журналіста «Шпігель», чи поділяє Володимир Путін думку про себе колишнього Федерального канцлера ФРН Герхарда Шредера як про «демократа чистої води», Президент РФ у властивій йому манері віджартувався: «Звичайно, я абсолютний і чистий демократ… я такий один, інших таких у світі немає… Після смерті Махатми Ганді поговорити немає з ким».

Питання, чи знайшли б спільну мову, Володимир Путін, який мріє про відродження імперської Росії, із одним з ідеологів руху незалежності Індії Мохандасом Карамчандом Ганді, звичайно, риторичний. Занадто різними є сповідувані ними філософські концепції суспільно-політичної діяльності. Один зовсім недавно демократичну й освічену Росію насильством і репресіями загнав у середньовічний морок авторитаризму. Інший, навпаки, бідну й напівписьменну Індію ненасильницькими методами вирвав із багатовікової колоніальної залежності, визначивши тим самим розпад Британської Імперії. За це знаменитий індійський письменник Рабіндранат Тагор вживав по відношенню до Ганди титул «махатма» («велика душа», «світовий дух»), який міцно увійшов у побут як друге ім’я Ганди. А який титул використовують у відношенні Путіна на стадіонах і площах України, нагадувати не потрібно. Та й клички «Недопалок», «Бліда міль», які прилипли до майбутнього Президента РФ під час служби в КДБ, багато про що говорять. Але якщо раптом уявити спілкування між Путіним і Ганді, то російському лідеру найбільше підійшов би образ «Сави Ігнатійовича» з іскрометної ностальгічної комедії Михайла Казакова «Покровські ворота», який шокує індійського філософа вульгарними анекдотами й грає на трофейному акордеоні блатні пісні з репертуару ленінградських підворіть. Ну, не буде ж він під гітару співати пацифістські пісні лідера «Beаtles» Джона Леннона, чий світогляд формувався під впливом ідей Махатми Ганді.

Потяг Путіна до заочної полеміки з великими політиками минулого знову «пробила» його у 2016 році після різдвяних свят. Спочатку 21 січня на засіданні президентської Ради з науки й освіти він різко висловився про результати діяльності Володимира Леніна. Не бачачи різниці між СРСР і Росією, глава держави російської звинуватив вождя світового пролетаріату в тому, що той разом із соратниками «заклали атомну бомбу під будинок, який називається Росією, вона і рвонула потім». Потім, 25 січня, на засіданні Міжрегіонального форуму загальноросійського народного фронту в Ставрополі Президент РФ підтвердив, що позиція покійного «батька народів» Сталіна з питань утворення СРСР йому набагато ближча, ніж точка зору Леніна на принципи створення Радянського Союзу. Він нагадав, що Сталін тоді дотримувався ідеї автономізації Радянського Союзу. «Відповідно до цієї ідеї, суб’єкти майбутньої держави мали ввійти в СРСР на основі автономії з широкими повноваженнями. Ленін розкритикував позицію Сталіна й сказав, що це була несвоєчасна й неправильна ідея», — міркував Путин. За словами президента Росії, Ленін виступив за те, щоб «СРСР утворювався на основі повної рівноправності з правом виходу з Радянського Союзу — це і є міна вповільненої дії під будинок нашої державності». «При цьому кордони визначалися зовсім довільно й далеко не завжди обґрунтовано. На Україну, наприклад, Донбас передали. Із якого приводу: підвищення відсотка пролетаріату на Україні, щоб мати там більшу соціальну підтримку. Це марення якесь», — безапеляційно заявив Путін.

Важко сказати, якими джерелами користувався Путін, стверджуючи, що саме цими мотивами керувалися російські більшовики, «передаючи» Донбас до складу України. Гіпотетично можна припустити, що архів Президента РФ дотепер зберігає якісь досі секретні й раніше не введені в науковий обіг архівні документи ЦК КПРС. Але співробітники його адміністрації зобов’язані були пояснити Путіну, що перш ніж оперувати ними, необхідно було з’ясувати, не чи суперечать вони іншим загальнодоступним документам. Та й сам Президент РФ, якби відкрив будь-який енциклопедичний довідник або навіть шкільний підручник історії, міг би переконатися, що Радянський Союз був створений 30 грудня 1922 року. На той момент Донецька губернія, спочатку з центром у Луганську, а потім у Бахмуті, мала статус адміністративно-територіальної одиниці Української РСР. До її створення влада РСФСР не мала жодного відношення. Вона була утворена 5 лютого 1919 року декретом Ради народних комісарів Української РСР і проіснувала до 1 жовтня 1925 року. Був, щоправда, період безвладдя, коли значна частина Донбасу іменувалася «Вільною територією» (жовтень 1919 – 1921) і знаходилася під контролем Революційної повстанської армії Нестора Махна. «Батько» тоді, вступаючи в ситуативні союзи з більшовиками, запекло боровся з армією генерала Денікіна. Ось той, дійсно, воював за відродження «єдиної й неподільної». Однак відрізнити Денікіна від Махна може будь-який школяр, тим більше складно переплутати їх із більшовиками.

Виходить, що Президент РФ знову опинився в ситуації, коли його невдалі публічні заяви змушені уточнювати або спростовувати інші високопоставлені чиновники. Так, дивися, незабаром за кількістю ляпів Путін переплюне самого Януковича, який плутав Ахматову з Ахметовим, Болгарію з Білорусією, який включав Ізраїль в склад Європи, який називав Чехова українським поетом. Усвідомивши згубні наслідки словесних пасажів Путіна й відчувши реальну загрозу посилення економічних санкцій через них, Кремль доручив дезавуювати історичні міркування Путіна про долю Донбасу вже не прес-секретареві Президента РФ Дмитру Пєскову, а державному діячеві більш високого рангу – Секретарю Ради безпеки Росії Миколі Патрушеву. 27 січня той поспішив запевнити, що Донбас у Кремлі, як і раніше, вважають частиною території України: «Донбас зі складу України не виходить. Ми зацікавлені в тому, щоб Україна збереглася як єдина держава, і зовсім не зацікавлені в її розпаді». Однак це не врятувало російське керівництво. Постійному представникові РФ при ООН Віталію Чуркіну знову доведеться крутитися перед камерами світових інформаційних агентств у пошуках аргументів, щоб хоч якось захистити позицію свого Президента. Сьогодні стало відомо, що українська делегація ініціювала обговорення в Раді Безпеки ООН недавніх висловлювань Володимира Путіна по Донбасу, які ставлять під сумнів кордони України.

У часи СРСР Путін був членом КПРС, і, згідно з його публічними заявами, дотепер зберігає партійний квиток, продовжуючи симпатизувати комуністичним ідеалам. «…був не просто членом Компартії, а майже 20 років працював в організації, яка називалася Комітет державної безпеки, а ця організація – спадкоємиця ЧК, яку називали озброєним загоном партії», — запевняє він. Однак, на відміну від Леніна й так саме байдужого до особистого збагачення Сталіна, їхній нинішній спадкоємець у Кремлі, за його власним же визнанням, не був ідейним комуністом. У КПРС Путін знаходився з кар’єрних міркувань: «Якщо ти вибував з партії, відразу ж звільняли й із КДБ». Властолюбство, жадібність і ідейна безпринципність – ось ті якості, які дозволяють Путіну понад 15 років безсоромно обкрадати власний народ, наростивши за роки правління Росією особисті заощадження від 40 мільярдів доларів США (за інформацією британських «The Times» і «ВПС») до 200 мільярдів доларів (за даними глави інвестиційного фонду «Hermitage Capital» Білла Браудера).

Багато радянських чекістів обрали цю далеко неромантичну професію завдяки кінематографу. Їм дуже хотілося хоч чимось бути схожими на сміливих, скромних і безкорисливих кумирів із фільмів «Подвиг розвідника», «Щит і меч», «Сімнадцять миттевостей весни» та інших. Якщо вірити спогадам Путіна, він також не був винятком. Нинішній Президент РФ, можливо, навіть знає, що виконавець ролі радянського розвідника у фільмі «Помилка резидента» актор Михайло Ножкін є ще й тонким поетом, талановитим виконавцем авторських пісень. У період застою він висловлював протест проти зловживань комуністичної партноменклатури такими рядками: «А в музеї Леніна лише пальто прострелене, два костюми старенькі й пара черевиків…». А ось чи будуть складати пісні про переродженця Путіна, крім тих, що все гучніше звучать сьогодні, – покаже час.

Борис Днєпров, аналітик

Так уже повелося, що народ в Україні законам довіряє… ну, так собі, без фанатизму. Але ж без законів теж не обійдешся. Тож українці, з одного боку, переконані, що закон як дишло, а з іншого пильно слідкують за роботою Верховної Ради, яка Закони створює й приймає, — цікаво ж, як тепер ці дишла робляться… І особливо цікавим для багатьох виявився зовсім невеличкий документ, який стосується інвалідів, бо за півтора роки з часу підписання цього Закону Президентом втілювати його в життя ніхто з якоїсь невідомої причини не поспішає

Дещо про термінологію
У кожній роботі, як уже повелося, спочатку треба владнати питання з термінологією, яка буде використовуватися. У нашому випадку це всього кілька слів і абревіатур.

Найперше, давайте бодай коротенько згадаємо, що таке закон, бо саме про закони йтиметься. Підручники найчастіше подають визначення, яке називає закон нормативно-правовим актом, який… має вищу юридичну силу й регулює найбільш важливі суспільні відносини. Як відомо, орган законовавчої влади в Україні — це Верховна Рада України, а після того, як Верховна Рада закон таки прийняла, його має підписати Президент країни. А вже потім відповідні відомства мають створити підзаконні акти, які, власне, і створюють механізми для роботи закону. Усе просто й прозоро? Здається, що так, але все ж далі подивимося…

Про одвічне ставлення українців до законів свідчить народна творчість, яка увібрала в себе життєвий досвід десятків поколінь, що жили за різного ладу й за різної влади. Але чомусь ніяк не зникне, а, навпаки, набуває нових барв старий вислів «Закон як дишло — куди поверне, туди й вийшло». Таким чином, виникає необхідність з’ясувати ще один термін — дишло. Дишло, або дишель, — це ні що інше, як один із елементів колісного сільськогосподарського реманенту; груба жердина, яка прикріплена до передньої частини воза або саней. Виходить, що закон схожий на частину кінської упряжі — куди коней повернеш, туди віз і поїде, а якщо коней зупинити, то й віз стоятиме. І як тоді розуміти закон, яким мають керуватися у праці, поведінці й співжитті? Не тратьте, куме, сили? Бо цей віз стоятиме?

Пояснення вимагає ще одне слово, точніше, вираз — fata morgana. Так називають явище, при якому зображення наземних предметів: озер, гір, дерев які лежать за горизонтом, — здебільшого спотворюються і швидко змінюються. Синонімічний ряд до цього виразу теж немаленький: марево, міраж, видіння, видиво, або навіть кошмар, якщо йдеться про страшне й важке видіння.

Окрім того, нам знадобиться ще абревіатура МСЕК — Медико-соціальна експертна комісія. Саме цей спеціальний заклад в системі охорони здоров’я проводить медико-соціальну експертизу особам, які звертаються для встановлення інвалідності за наявності даних, які підтверджують стійке порушення функцій організму, обумовлених захворюваннями, наслідками травм чи вродженими вадами, які спричиняють обмеження життєдіяльності.

І ще нам знадобиться абревіатура КМУ, він же Кабмін, він же Кабінет Міністрів України. Саме КМУ має приймати ті підзаконні акти, які дають можливість виконувати закон, навіть якщо його підписав Президент. І саме без прийнятих Кабміном підзаконних актів будь-який закон стає навіть не дишлом, а видивом, міражем, які у нашому випадку дуже швидко й без жодних зусиль із боку звичайних громадян перетворюються на справжнісінький кошмар.

Чому не виконується Закон?
Отже, знаючи практично всю вживану термінологію, можемо починати розгляд головного питання. А питання ось яке: 4 липня 2014 року Президент України Петро Олексійович Порошенко підписав Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо окремих питань проведення медико-соціальної експертизи (Відомості Верховної Ради (ВВР), 2014, № 36, ст.1184)».
Скажу відверто й так, як є насправді, — тисячі українців молилися Богу й ставили у церквах свічки за здравіє тих, хто цей Закон написав, прийняв і підписав. Нарешті сталося! Власне, чекали найбільше на ось цей абзац: «Особам, які звертаються для встановлення інвалідності, зумовленої наявністю анатомічних дефектів, інших необоротних порушень функцій органів і систем організму, відповідна група інвалідності встановлюється без зазначення строку повторного огляду».

Що означають ці казенні рядки? А означають вони, що, за Законом, який 4 липня 2014 року підписав Президент України, люди, у яких війна забрала ногу чи руку, зломила спину чи спричинила ще якісь каліцтва, або люди з невиліковними хворобами, які зачіпають усі системи й органи організму, уже не будуть змушені щороку чи що два роки збирати величезну купу довідок, які підтвердять, що кінцівка не відновилася, пошкоджений хребет зненацька не став цілим, а той же розсіяний склероз, при якому фактично руйнується мозок і природа якого не з’ясована ніде у світі, теж нікуди не подівся.

Уявіть, скільки в Україні людей з так званими анатомічними дефектами? І їх стає все більше, адже з фронтів неоголошеної війни постійно повертаються воїни, які захищали Україну від підступного й облудного ворога, але втратили в бою здоров’я й стали «особами з анатомічними дефектами». А скільки таких «дефектів» було одержано за інших обставин, у тому числі на виробництві? А якщо й не на виробництві, і не на фронті, то ноги хіба відростають?

А уявіть, скільки людей мають «інші необоротні порушення функцій органів і систем організму»? Тільки хворих на розсіяний склероз в Україні налічується мало не двадцять тисяч, але ж таких невиліковних хвороб, прогноз для яких тільки негативний (це означає, що їхній стан постійно погіршується, хоча інколи, як пощастить, це може відбуватися й повільно), є немало… Наприклад? Та хоча б ревматоїдний артрит, цирроз печінки, відсутність легені, ниркова недостатність…

Тож можете повірити, що всі ці люди, а також їхні рідні й близькі, особливо ті, хто допомагає людині з особливими потребами (інваліду, тобто) долати ліфти, сходи, черги, поганий настрій лікарів, у яких мала зарплата й купа інших неприємностей, раділи щиро й не менш щиро молилися за здравіє кожного, хто допоміг у цій великій справі. Та, як кажуть, зарано музика заграла…

У цьому ж самому Законі є розділ, який іменується «Прикінцеві положення», а вже в цьому розділі чорним по білому написано:
«1. Цей Закон набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування.
2. Кабінету Міністрів України протягом двох місяців з дня набрання чинності цим Законом забезпечити: прийняття нормативно-правових актів, передбачених цим Законом, та приведення своїх нормативно-правових актів у відповідність із цим Законом; перегляд та приведення міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади їх нормативно-правових актів у відповідність із цим Законом».

То ж Закон нібито й набув чинності, але ж як йому, сердешному, працювати без необхідних підзаконних актів? Недарма говорять у народі, не кажи «гоп», поки не перескочиш…

І тут на арену виходить дуже поважний Кабінет Міністрів України. Виходить — і нічого не робить. Просто ось так: не робить анічогісінько! Замість того, щоб скласти необхідний список станів і захворювань, які потрапляють під дію цього Закону, КМУ спромігся за півтора роки видати аж три (!) підзаконні акти, згідно з якими постійного переогляду не потребують тільки ув’язнені (уп-с), співробітники прокуратури (уп-с, уп-с) і учасники подій на Майдані (слава Богу!). А бійці АТО, яких війна позбавила кого ніг, кого очей, а кого й майже всього, зоставивши тільки життя? А селяни чи робітники? А колишні вчителі, лікарі, перукарі чи продавці? Закон коротесенький (режим електронного доступу http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1590-18), і загубити в ньому якісь винятки неможливо, тим більше, що винятків тут і близько немає! Але винятки зробив Кабмін…

Сподіваюся, ніхто не думає, що створення такого списку потребує кількох років? Такі списки є, але їх треба ще раз роздрукувати й покласти до течки «На підпис», яка має лягти спочатку на стіл пана Квіташвілі, який, як відомо, міністр, і на стіл пана Яценюка, який, як відомо, прем’єр-міністр. Ці списки, тобто підзаконні акти, які й дозволяють працювати органам Медико-соціальної експертизи, мали бути готові до 4 вересня 2014 року (так у законі написано)… Як можна почути в деяких фільмах, «із того часу минуло півтора роки…». І що?
Із особистого досвіду: Голова міжрайонної МСЕК бідкається, що підзаконних актів немає, а без них вона не має ніякого права приймати певні рішення; Головний лікар-головний експерт МСЕК м. Києва у відповідь на письмове звернення блискуче посилає «в сад», тобто радить мовчечки збирати документи й вирушати на засідання цієї важливої комісії, яка ще раз скаже, що нічого не поробиш; КМУ прислав листа, у якому повідомив, що скаргу надіслали до МОЗу…

І поні бігає по колу… Дишло нікуди не повертається, і коні просто стоять на місці, а міраж, він же fata morgana, поступово перетворюється на черговий кошмар, який обіцяє бути ще страшнішим за попередні, бо пенсія збільшилася (не повірите) на 12 гривень, а ціни збільшуються без урахування чиїхось там потреб, хвороб і розмірів грошових виплат. По секрету (бо гроші, як відомо з реклами, люблять тишу) скажу, що пенсія поки ще тримається на рівні $40, але на необхідні ліки її не вистачає — треба або відкладати, або підробляти, або позичати. А ще є комунальні платежі, продукти, засоби гігієни… І, звичайно ж, є МСЕК, нормальну роботу якого гальмує Кабмін…

Трохи математики
Як годиться в пристойній роботі, тепер слід запропонувати читачеві результати самостійних досліджень. У нашому випадку це будуть нескладні вправи з математики. Отже, навіщо інвалідам Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо окремих питань проведення медико-соціальної експертизи (Відомості Верховної Ради (ВВР), 2014, № 36, ст.1184)»? Чому ці люди, інваліди цебто, яким однак нічим займатися, не хочуть ходити на МСЕК?

І знову на власному прикладі (ціни 2014 року). Щоб потрапити на МСЕК, треба відвідати кількох лікарів. Але без результатів флюорографії до лікаря краще й не потикатися. Тому треба потрапити на флюорографію. Оскільки самостійно, навіть із ціпком, інваліди з дуже великою кількістю діагнозів можуть пройти від 20 до 50 метрів, то їхати в колишню поліклініку доведеться на таксі Починаємо підрахунки: приблизно 40 грн. в одну сторону, тобто туди й назад 80 грн. Потім треба буде забрати результат. Якщо нікого не вблагаєш, то знову стільки ж — 80 грн. Далі візит до лікарів. Відвідати треба невропатолога, окуліста, отоларинголога й хірурга (при різних діагнозах перелік спеціалістів може трохи змінюватися, але суть залишається сталою). За один раз про це годі й мріяти, бо тепер поліклініка — це не поліклініка, а консультативно-діагностичний центр, який має зовсім інший графік роботи й прийому пацієнтів. Щонайменще знадобляться два відвідування, а це приблизно 160 грн. на дорогу!) Потім треба їхати до психіатра, який приймає десь далеченько — щонайменше 110 грн. туди й назад. Навіщо психіатр? А якщо людина має щось невиліковне, то контроль має бути! Аякже! Система охорони здоров’я турбується… Нарешті їдемо в Центр розсіяного склерозу (у кожної людини свій медичний заклад, який залежить від діагнозу, але принцип не змінюється: це може бути Інститут ендокринології чи Ортопедичний інститут, чи будь-який інший серйозний медичний заклад) — туди й назад гривень150.

Не можна забувати й про МРТ-діагностику, яку на МСЕК обов’язково вимагають. Якщо пощастить, то знімок обійдеться приблизно в 500 грн, а на дорогу знадобиться не більше 100 грн. До речі, в колишніх поліклініках так і норовлять запхати кудись, де дорожче, — нібито там апаратура краща. Але відсутність кінцівки, чи зруйновані сустави, чи демієлінізація, чи пошкоджена печінка прекрасно помітні й не на такому «крутому» обладнанні. Різні діагнози потребують різних обстежень, але, повірте, платити доводиться за все.

Одержавши всі необхідні папірці, треба йти до сімейного лікаря, якого тепер посадили «ближче до людей». Хотіла б я бачити цих «доброзичливців»! На таксі доведеться витратити все ті ж 80 грн. — туди й назад. Може, Божа Матір змилостивиться, і до сімейного лікаря другий візит не знадобиться (туди ще й авто не може під’їхати, бо мешканці будинку обгородили своє житло парканом, залишивши навіть місце на грядки), але в моєму випадку такого не сталося, тож іще 80 грн. довелося викласти.

Якщо все добре, то наступний візит — на МСЕК, куди їхати далеченько, так що 200 грн. на дорогу треба відкласти одразу. Тут не слід забувати, що на МСЕК обов’язково знадобиться робити за власні кошти ксерокопії якихось паперів незрозумілого призначення, на що доведеться витратити до 50 грн. На жаль, свого ксерокса у МСЕК немає, так само, як відсутній і туалет для відвідувачів — хочете, то стрибайте поверхами в пошуках унітаза. Дуже зручно, особливо для людини з особливими потребами. Що ж до ксерокса, то його треба шукати десь у місті — коли як пощастить, але знайти доведеться. Якщо у МСЕКу все минулося благополучно, то тепер, щоправда, не одразу, а за кілька днів, треба поїхати в Пенсійний фонд, щоб замовити пенсійне посвідчення й здати фотографію — на дорогу приблизно 90 грн. Через кілька тижнів посвідчення треба буде забрати — знову 90 грн.

Тепер рахуємо. 80+80+160+110+150+500+100+80+80+200+50+90+90=1930 грн. Здається, так… Люди, ви чуєте? Майже 2000 грн, щоб МСЕК підтвердила, що ти не можеш ходити і взагалі багато чого не можеш! І майте на увазі, що ці розрахунки зроблені в цінах 2014 року і що багато медичних закладів у мене розташовані не дуже далеко — користуючись таксі, можна вкластися в мінімальний платіж. А ще не завадило б врахувати, що кожні відвідини медичних закладів потребують когось для супроводу. І цей «хтось» має відпрошуватися з роботи або брати відпустку. Або ж доведеться когось винаймати. Але в кожному випадку знову йдеться про гроші.

Не знаю, чому, але чомусь здається, що цієї осені доведеться викласти більше… А що роблять ті, хто живе десь на селі і їхати треба за кілька десятків кілометрів? Або в місті, але не так зручно, як я? Вдумайтеся, за якийсь тиждень, а потім іще за два візити в Песійний фонд треба викласти суму, яка майже вдвічі перевищує місячну пенсію! Я б усе таки тут не використовувала ані «дишло», ані «марево», бо найкраще тут пасує слово «кошмар», і це при тому, що я не переповідала звичайні й уже звичні висловлювання ескулапів і молодшого медичного персоналу…

А що ж поробиш…
У такій ситуації старі селянки часто журливо й навіть трохи приречено хитають головами, проказуючи одвічне «що ж поробиш». Та чомусь здається, що хитанням голови нічого не здобудеш… Радше спробувати якось вирішити проблему, яка має щонайменше дві складові.
По-перше, а чи не хоче наша Верховна Рада хоч якось контролювати ті закони, які сама ж і приймає? Чи ситуація просто як із півнем — аби прокукурікати вчасно, а світатиме чи ні, пернатим нецікаво? І чи Адміністрацію Предидента зовсім не переймає доля документів, які підписав очільник держави?

По-друге, чи Кабінет Міністрів України не хоче прочитати Закон України, де прямо сказано, що саме КМУ має потурбуватися про наявність усіх необхідних підзаконних актів для надання інвалідності без зазначення строку повторного огляду? Думаю, що громадянське суспільство просто щасливе за ув’язнених і за працівників прокуратури, але Закон же не для них писаний! Точніше, не тільки для них, бо ж людей із необоротними розладами здоров’я в Україні справді немало. І не відновиться мозок, і не виростуть рука чи нога, і не повернеться зір, і ще багато інших «не». Але ж Президент підписав Закон України, який вирішує хоча б те, що людям, які однак не вилікуються й не одужають, не треба увесь час мандрувати лікарняними й поліклінічними коридорами, шукаючи когось, хто підпише папірець, що ти не одужаєш справді ніколи.

Чому ж тоді Кабінет Міністрів України вперто не хоче виконати пряме доручення Президента? І чому МСЕК не наполягає на найшвидшому отриманні документів, які є необхідним інструментом для їхньої роботи? Чи наділені владою люди справді щиро не розуміють, навіщо інвалідам потрібен цей закон, і це розуміння прийде тільки тоді, коли біда зачепить і їхні родини? Чи, може, це просто бездумна злочинна бездіяльність?

Наталія Коваль (Глоба)

27 січня Інститут культурної спадщини в МІА «Вектор ньюз» провів прес-конференцію «Законопроект про знищення культурної спадщини: чого насправді домагається Мінкульт?»

Міністерство культури проводить громадське обговорення підготовленого ним проекту Закону «Про охорону і збереження нерухомої культурної спадщини». Відповідність законопроекту сучасним світовим принципам і стандартам охорони та збереження пам’яток історії та архітектури, діючим Конституції та законодавству та доцільність пропонованих у тексті норм говорили представники Українського товариства охорони пам’яток історії і культури, ІКОМОС, Інституту культурної спадщини, археологи, архітектори, юристи, інші фахівці у сфері охорони культурної спадщини.

Олена Сердюк, кандидат історичних наук, голова Київської міської організації Українського товариства охорони пам’яток історії і культури, віце-президент Українського національного комітету Міжнародної ради з питань пам’яток і визначних місць (ІКОМОС):

Пані Сердюк від імені громадських організацій, які вона представляє, висловила занепокоєння станом, у якому перебуває нині культурна спадщини України. За її словами, у державі руйнується «і без того хитка система державного управління в сфері культури». Зокрема, йдеться про ліквідацію Державної служби охорони культурної спадщини, відповідних регіональних управлінь, доведення до банкрутства базових інститутів Укрпроектреставрації та Західпроектреставрації, перепрофілювання і фактично знищення низки наукових інституцій. «За відсутності державної політики охорони культурної спадщини, 130 тисяч об’єктів культурної спадщини України лишаються у зоні ризику, – заявила Олена Сердюк. – Норми діючого закону «Про охорону культурної спадщини» не виконуються».

Нагадаємо читачам: коли торік Мінкульт оголосив про початок розробки законопроекту, то оприлюднив концепцію, за якою новий закон мав будуватися на принципах децентралізації управління, дерегуляції діяльності відповідних інституцій у сфері охорони культурної спадщини, прозорості адміністрування, запровадження норм прямої дії, а також посилення відповідальності за пошкодження та руйнацію пам’яток. Проте, як неодноразово зазначали в ході прес-конференції експерти – як науковці, так і юристи, – ці принципи так і не були реалізовані.

Натомість законопроект відкриває широкі можливості для корупції. Лише один, але дуже яскравий приклад: управління сферою культурної спадщини покладається на два уповноважені органи, функції яких нечітко виписані, ще й частково дублюються. Це може призвести до прийняття двох протилежних рішень щодо того самого питання чи його безкінечного «відфутболювання» до іншої інстанції.

Очевидно, текст не був ретельно опрацьований – як концептуально, так і з юридичного погляду. Так, автори «загубили» тимчасово окуповані території України та Київ, «які регулюються окремими законами». Як зазначали, власне, всі доповідачі, численні положення документа нелогічні, ігнорують міжнародні норми у сфері охорони культурної спадщини, а то й суперечать їм, діючому законодавству, Конституції, а також іншим положенням цього ж законопроекту. Наявні протиріччя у визначенні понять, вводяться нові терміни (замість усталених), яким не даються визначення, залишається невідомим, кому виконувати певні функції.

Зокрема багатообіцяючою для охочих звести висотку на місці старовинного будинку видається «тарифна сітка» штрафів за порушення. Вона «може призвести до заохочення знищення пам’яток, – зазначає пані Сердюк. – За умисне доведення пам’ятки до стану руйнації – штраф у розмірі лише 50 мінімальних заробітних плат… а за проведення неконкретизованих «незаконних робіт» – 900 мінімальних зарплат». Виходить, дешевше будівлю «довести до руйнації», аніж без дозволу відремонтувати дах? «Законопроект є фактично кроком назад у справі збереження пам’яток культурної спадщини… Це – закон для забудовників», – зазначила експерт.

Віктор Вечерський, кандидат архітектури, член бюро Українського національного комітету ІКОМОС:

Найбільшу тривогу у Віктора Вечерського викликає прописана в проекті система обліку культурних пам’яток. «Будь-який об’єкт нерухомості рішенням будь-якого чиновника, навіть без облікової документації й без колективної експертної оцінки, може бути визнано пам’яткою чи об’єктом культурної спадщини (а може бути визнано не пам’яткою – одноосібним рішенням), – каже він. – Це створює безмежне поле для чиновницького свавілля і корупційних зловживань, особливо з огляду на те, що в законопроекті спрощено процедуру виключення пам’ятки з Державного реєстру, а також відсутня норма про заборону зміни пам’яток». Натомість заохочується «реставраційна реконструкція» пам’яток, тобто підміна оригіналу копією, що «відкриває величезні можливості для зловживань, зокрема для фальсифікації».

Законопроект містить можливість «роздержавлення» археологічних пам’яток, що суперечить загальносвітовій практиці. Від цього виграють так звані «чорні археологи», стверджує експерт, та скупники археологічних артефактів.

Крім того, пропонується атестацію фахівців «покласти не на органи охорони культурної спадщини (що було б, принаймні, логічно), а на органи виконавчої влади з питань містобудування і архітектури, тобто на тих, хто за своєю природою мало зацікавлений у збереженні пам’яток».

Людмила Томілович, кандидат історичних наук, заступник генерального директора ПОГ «Інституту культурної спадщини» ВРОКСУ:

Як, серед іншого, зазначила пані Томілович, «вражає відмова від автентичності як неві’ємної ознаки пам’ятки. Це засада міжнародної пам’яткоохоронної практики, закріплена у нині діючому законодавстві України. Неможливо підмінити об’єкт копією… і внести до Державного реєстру», бо це є фальсифікацією. Врешті-решт, Україна взяла на себе міжнародні зобов’язання, підписавшись під Віденським меморандумом і Ризькою хартією».

У протиріччя з вітчизняним законодавством ввійшли також положення про наукове, кадрове та інформаційне забезпечення діяльності зі збереження нерухомої культурної спадщини. А це, зазначила фахівець, може внести хаос як у сферу управління, так і в методичні підходи та практику в пам’яткоохоронній сфері.

За загальним висновком експертів, законопроект «є кроком назад порівняно з чинним законом «Про охорону культурної спадщини» і навіть законом УРСР «Про охорону та використання пам’ятників історії та культури» 1978 року».

«Наразі це документ, який не має ознак законодавчої ініціативи, і ми мусимо ставитися до нього як до ПРОЕКТУ, – зазначив у ході обговорення Владислав Максимов, кандидат юридичних наук, директор директор Інституту культурної спадщини. – Але тривожить сам факт, що таке «юридичне одоробло» виникає і пропонується органом державної влади до громадського обговорення… Я абсолютно згоден з тим, що цей документ не має права на існування».

Відтак, експерти – учасники обговорення запропонували відмовитися від ідеї написати закон «з нуля». Більш логічним шляхом бачиться внесення необхідних змін до чинного Закону України «Про охорону культурної спадщини», зокрема в частині охорони об’єктів всесвітньої спадщини.

До участі в заході були запрошені й представники органів державної влади і місцевого самоврядування. На жаль, ніхто з них не скористався нагодою взяти участь в обговорення законопроекту. Отож відповідей на закиди експертів – опонентів законопроекту ЗМІ не отримали.

Залишається сподіватися, що автори та прихильники законопроекту все ж висловляться – під час запланованого найближчим часом публічного громадського обговорення.

Настя СОТНІЧЕНКО,

“Вектор ньюз”
.

Чи відбудеться запланований на 2016 рік Всеправославний собор, підготовка до якого почалася понад п’ятдесят років тому? На це питання експерти “Вектор ньюз” уже спробували дати відповідь у матеріалі «Боротьба за православ’я. Інтриги Всесвітнього собору, або Кому будуть підкорятися церкви України», але, як виявилося, деякі події міняють послідовність плану та не його мету. Це повною мірою можна віднести до Зборів (Синаксису) предстоятелів Церков світового православ’я в Шамбезі під Женевою (почався 22 січня й закінчиться 28 січня), де глави помісних церков, які зібралися на заклик Патріарха Константинопольського Варфоломія, обговорюють проекти документів, які мають бути винесені на Всеправославний собор.

Отже, подія перша. На Синаксис прибув предстоятель Української православної церкви Московського патріархату митрополит Онуфрій. На першому ж засіданні він сидів по праву руку від російського патріарха Кирила. Це стало несподіванкою, оскільки ні Онуфрій, ані хто-небудь інший з УПЦ МП до цього жодного разу не брали ніякої участі в підготовчій роботі до Собору, ніби його проведення Української церкви не стосувалося, і слухняно займали весь цей час місце «церкви, автономної у внутрішньому керуванні», не втручаючись у міжнародні православні справи. Більше того, український предстоятель і не планував їхати в Шамбезі, запланувавши на ці дні засідання Синоду УПЦ МП. Не планували до останнього моменту його участі в Синаксисі й у Першопрестольній. Але раптом відбулася якась подія, яка змусила Кирила додати до складу російської делегації українського митрополита. У результаті, дзвінок у Київську митрополію зі столиці РФ усе змінив, Синод у терміновому порядку перенесли, а Онуфрієві був придбаний квиток у Швейцарію (слід сказати, що поява в Шамбезі глави УПЦ МП була відзначена й Всесвітнім патріархом, який привітав гостя у вступному слові).

А далі вже відомо зі ЗМІ: Кирило у своєму дванадцятихвилинному виступі половину часу витратив на українські події, описуючи ситуацію з переходом громад УПЦ МП разом із храмами до складу Київського патріархату й оцінюючи це як «бандитське, рейдерське захоплення», коли «за допомогою влади фальсифікують статутні документи, захоплюють храм силами бойовиків-націоналістів».

У той час, коли Кирило викривав «ворогів православ’я», у залі стояла повна тиша, і ієрархи уважно читали видрукуваний заздалегідь і переданий кожному учасникові Синаксиса текст цієї промови. Воістину це було центральною подією відкриття Зборів, і в кулуарах Синаксиса про нього говорять дотепер. Варфоломієві довелося відреагувати й заявити про визнання Онуфрія єдиним канонічним (а значить, законним в очах усіх помісних церков) представником українського православ’я.

На виступ Кирила майже відразу ж відреагував Київський патріархат, який на засіданні свого Синоду повідомив, що Кирило “є залежним від державної влади Російської Федерації, яка з кінця лютого 2014 року й понині здійснює військову, інформаційну й економічну агресію проти України… Заяви й дії Московського патріарха Кирила (Гундяєва) і загалом Московської патріархії щодо України знаходяться під впливом влади Росії і є елементом її агресивної політики”. Але з цією заявою Синоду Київського патріархату учасники Синаксиса вже не знайомилися …

А тепер подія друга. За деякими даними, сказане Кирилом мав озвучити Онуфрій (!) (ось отут і стає зрозуміло, що трапилося в Москві й чому Онуфрія терміново викликали в Шамбезі) – ефект від сказаного першоджерелом завжди більший, ніж переказане іншим. Але український митрополит усе зважив і від уготованої для нього ролі відмовився. І тоді основний «залп» довелося давати «важкій артилерії». Тепер інтерес до Синаксису може становити лише одне питання: чи буде в його підсумковий документ внесений пункт про українських «бойовиків-націоналістів», які захоплюють храми «при потуранні влади». На жаль, Шамбезі виявилося зручним майданчиком для Кремля, щоб донести світу своє бачення подій в Україні.

Що далі? Це спрогнозувати нескладно. 2-3 лютого 2016 року в російській столиці почне роботу Архієрейський собор РПЦ, куди прибуде й велика делегація з України. Ось там-то з невеликими інтерпретаціями промова Кирила й буде озвучена Онуфрієм, а за його підсумками, можна не сумніватися, підуть заяви від собору на адресу авторитетних міжнародних організацій, у т.ч. ООН, ОБСЄ, ПАРЄ й інших, де головним буде питання про «масові порушення прав віруючих» в Україні, чинених «за підтримки влади». Можливо, після цього Київський патріархат знову зробить різку заяву. Але це мало що змінить, адже зерна Онуфрія, кинуті в підготовлений Кирилом ґрунт, уже дали сходи.

Ось такий заплутаний клубок гібридної війни, політики й релігії. Цікаво, чи зможе (чи захоче?) держава Україна його розплутати?

Віктор Стоян, спеціально для «Вектор ньюз»

З Анатолієм Свиридом минулого разу ми зустрілися в серпні 2015 року, перед Днем незалежності. Те інтерв’ю наробило багато шуму. У тому числі і на сепаратистських ресурсах.

Якщо хто не бачив, ось воно

Приводом для нової зустрічі зі «спартанцем» стала не річниця подій в Донецькому аеропорту і численні сюжети, статті та фоторепортажі на цю тему в різних ЗМІ, що з’явилися в честь цього минулого тижня. Приводом послужило … мовчання, байдужість, що оточили «кіборгів» та інших учасників АТО весь цей час. Нехай і не боку ЗМІ (вони знаходили інформприводи або саме життя їх знаходило), а з боку держави. І це, київське, оточення набагато страшніше, ніж …

22 січня Анатолій написав пост в Фейсбук з цього приводу. «Ну, ось і відлунали фанфари … оркестри в аеропортах (навіщо?), У вас свято? У нас ні!!! Влада вперто замилює проблеми … Ми поминаємо своїх Братів … (Тарас сидить у полоні) .., а ви оркестри … відіграли … і забули … мінімум на рік вся країна забуде … і всі операції , ускладнення і поранення залишаться з нами … про яку велич і вічну допомогу ви говорите, якщо забули живих?!!! Ми впораємося…”.

Про те, як йому і його друзям вдається справлятися з набагато більш підступним, внутрішнім ворогом – чиновницькою (читай: державною) бездушністю у черговому ексклюзивному інтерв’ю Анатолія Свирида «Вектор Ньюз».

Для тих, хто хоче допомогти Анатолію Свириду та його благородній справі.

ГО “Серця Кіборгів”
Код ЄДРПОУ 40185249
ПАТ “ПриватБанк”
МФО 380775
Р / р 26005056115910 – гривня
Р / р 26005056115329 – долар
Р / р 26002056121877 – євро

Контактні телефони
(050) 337-37-04
(050) 337-37-05
(050) 337-37-06
(050) 337-37-08
(050) 337-37-09

Як стало відомо з повідомлень ЗМІ, делегація дипломатів України влаштувала демарш на засіданні Організації чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС) в Стамбулі у зв’язку з початком головування Росії в цій міжнародній організації. Про це у Facebook повідомив консул України Василь Боднар.

Редакція «Вектор ньюз» звернулася до віце-президента Української асоціації зовнішньої політики (а з недавніх пір і президента українського відділення International law Association) Олександра Купчишина з проханням прокоментувати ситуацію:

– Олександре Михайловичу, ви як дипломат зі стажем мали б стикатися з таким явищем як демарш. Що він означає?
– Я так розумію, що ваше запитання пов’язане з демаршем, який здійснила українська делегація у Стамбулі. Перш за все, два слова про ОЧЕС. Це субрегіональна міжнародна організація, до складу якої входить 12 країн, в тому числі Україна, інші чорноморські держави, багато спостерігачів з інших країн ЕС. Правила процедури, які там діють, вони приблизно такі, як і в інших міжнародних організаціях. Й такі заходи як залишення зали засідань – вони дійсно є в арсеналі кожної дипломатичної делегації. Пояснюю, що демарш шляхом залишення зали засідань – це не якась виняткова практика.

В яких випадках здійснюється дипломатичний демарш? По-перше, якщо країни не визнають одна одну. Наприклад, з самого початку існування ООН радянська делегація покидала залу засідань, коли там виступала делегація Чан Кайші. І тоді залу засідань залишали і українська, і білоруська делегації. Це класичний випадок, коли країни не визнають одна одну. По-друге, коли держави знаходяться в стані війни. Приклад: коли відбувався військовий конфлікт між Іраком і Іраном, що тривав з 1980 по 1988 роки – в усіх органах міжнародних організацій при виступі однієї з країн інша покидала залу. І останній приклад – на 70-й сесії генеральної асамблеї ООН восени минулого року українська делегація вчинила такий само дипломатичний демарш – залишила залу засідань ГА ООН під час виступу Путіна. Те ж саме відбулося і зараз в ОЧЕС.

Окремо слід наголосити на тому, що Росія перейняла головування в ОЧЕС не в силу якихось заслуг, такі ротації відбуваються кожні 6 місяців, коли очільник ОЧЕС змінюється відповідно до латинського алфавіту. Просто зараз надійшла черга РФ головувати. Але те, що українська делегація залишила залу засідань, я думаю, це правильний крок, який засвідчив наше ставлення до агресора. Я не думаю, що весь час ми не будемо присутні в залі засідань, бо нам все таки потрібно працювати з порядком денним ОЧЕС. Але «урочистий» момент для Росії наші дипломати обов’язково мали підпсувати. Ще раз підкреслюю, це не виняткова процедура, вона має місце в багатьох випадках в міжнародних організаціях. І відображає ставлення країни, яка проводить демарш, до іншої країни.

– Чи функціонально на роботі ОЧЕС демарш якось відобразиться?
– Це перш за все політичний крок. Звичайно, що держава, проти якої застосовується демарш, відслідковує такі події. І це має політичний вплив. Стосовно того, чи це матиме вплив на роботу міжнародної організації, в даному випадку ОЧЕС, то ні – не матиме впливу. Я вважаю, що в подальшому наші дипломати будуть брати участь в роботі ОЧЕС, однак можливо понизять рівень представництва. Принаймні до літа, поки головує Росія.

– Чи відслідкували цей демарш дипломати інших країн?
– Обов’язково. Такі речі дуже ретельно відслідковуються. Це – сигнал іншим країнам про те, що Україна вважає Росію агресором. До того ж це сигнал не лише країнам – учасникам ОЧЕС, але й усій світовій спільноті.