Категорія: ЕКСКЛЮЗИВ

За радянських часів в історико-краєзнавчій літературі замовчувалось серпневе 1941-го року розпорядження місцевої влади знищити напередодні німецької окупації низку об’єктів життєзабезпечення Кременчука. Перекази про нього можна було почути, хіба що, від старожилів, які пережили лихоліття Другої світової війни в окупованому нацистами місті.

Першими, хто 1990 року оприлюднив на той час ще нерозсекречені документи радянських органів державної безпеки були колишній керівник Кременчуцького міськвідділу УКДБ УРСР по Полтавській області В.І.Матвієнко й доктор історичних наук, професор Л.І.Євселевський [8, арк.2], який ще раз повернувся до цієї теми 1993 року в одному з досліджень воєнної історії Кременчука [6, арк.14-16].

З того часу, відтворюючи події на Полтавщині періоду Другої світової війни, історики обов’язково згадують про справжню драму, яка в серпні 1941 року відбулася в Кременчуці [15]; [17]; [5]. Усі автори використовують матеріали кримінальної справи №11079, що зберігається в Службі архівного забезпечення Управління Служби безпеки України в Полтавській області (САЗ УСБУ). По ній проходять п’ятеро керівників органів влади обласного й міського рівня, міськвідділу НКВС, а також двоє директорів кременчуцьких підприємств. Їх було обвинувачено в тому, що під загрозою німецької окупації вони поспіхом прийняли необґрунтоване рішення знищити декілька важливих народногосподарських об’єктів міста. Так, у ніч з 9 на 10 серпня 1941 року в Кременчуці було спалено, зруйновано, виведено з ладу чавуноливарний і механічний цехи машинобудівного заводу імені Сталіна (сучасне ПрАТ «Кредмаш» – примітка автора), міську електростанцію, швацьку, трикотажну, макаронну фабрики, два борошняних комбінати, заповнений 40 тонами зернофуражу елеватор, торгову базу міськторгу, склади з сировиною й готовою продукцією. Орієнтовні збитки державі склали десятки мільйонів радянських рублів [10, арк.169].

Віддавши наказ, причетні до його реалізації посадовці покинули напризволяще палаюче місто й евакуювались з Кременчука. Вони навіть не пересвідчились, що директори тютюнової Ю.І.Спектор і махоркової фабрики Я.С.Єфімов на свій страх і ризик саботували виконання їхньої волі. Тим самим було збережено для фронту 90 вагонів сировини і 11 вагонів готової продукції, а виробниче обладнання евакуйовано в Свердловськ [9, арк.2].

Діставшись наступного дня в Полтаву, організатори знищення підприємств Кременчука потрапили на доповідь Першому секретарю ЦК КП(б)У М.С.Хрущову, який на той час уже володів інформацією, що німці не наважилися сходу форсувати Дніпро й продовжувати наступ на Кременчук. Звинувативши своїх однопартійців у самовільному залишенні бойових позицій, М.С.Хрущов, як член Військової Ради Головного командування Південно-Західного напрямку, доручив органам НКВС дати правову оцінку ситуації.

Слідство по справі тривало менше місяця. 6-7 вересня 1941 року в Харкові військовий трибунал військ НКВС Київського військового округу на своєму закритому засіданні засудив секретаря Полтавського обкому КП(б)У В.П.Коротченка, секретаря Кременчуцького міському КП(б)У Р.К.Котлика, голову міської Ради Г.С.Лагна, начальника міськвідділу НКВС Г.Ф.Фоміна до 10 років, а начальника міськвідділу міліції Ю.Д.Коффе, директора заводу імені Сталіна П.Г.Донічева й начальника бази управління Держрезервів Б.В.Фурманського до 5 років виправно-трудових таборів. Водночас, враховуючи позитивні характеристики засуджених, а також їхній статус військовозобов’язаних, трибунал постановив відтермінувати виконання вироку до закінчення війни, направивши фігурантів справи в діючу Червону Армію. При цьому засудженим було роз’яснено, якщо вони проявлять себе «стійкими захисниками соціалістичної Батьківщини», за поданням командування, суд може звільнити їх від виконання покарання [1, арк.211].

Досліджуючи події серпня 1941 року в Кременчуці, автори передусім приділяли увагу висвітленню їх трагічних наслідків. Утім мотиви, якими керувались посадовці, віддаючи згубне розпорядження, звужувались до «незнання обстановки», «легкодухості», «боягузтва», «паніки», «розгубленості», на чому наполягали слідчі НКВС ще в серпні-вересні 1941 року. Тож зараз, з використанням нових історичних джерел, видається можливим спробувати, принаймні на рівні припущень, знайти відповіді на питання, які дозволять розширити уяву про причини й обставини прийняття цього фатального рішення.

Насамперед варто оцінити, наскільки чіткими й недвозначними були керівні нормативно-правові акти щодо порядку евакуації й знищення промислових об’єктів міста. Як відомо, у відредагованій особисто Й.В.Сталіним Директиві Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) партійним і радянським організаціям прифронтових областей від 29 червня 1941 року (далі Директива – примітка автора) йшлося про завдання «створити нестерпні умови для ворога». Зокрема: «При вимушеному відході частин Червоної Армії … підривати мости, дороги, пошкоджувати телефонний і телеграфний зв’язок, підпалювати склади і т.д.». Містилась також пряма вказівка: «… хліб і пальне, яке не можна вивезти, має безумовно знищуватись» [2, арк.217-220], що не було емоційною опискою вождя. Цю ж вимогу Й.В.Сталін дослівно повторив у відкритому радіозверненні до радянського народу 3 липня 1941 року.

Однак при виконанні Директиви відразу ж виникли проблеми. Вже 9 липня 1941 року М.С.Хрущов звернувся до ЦК ВКП(б) з проханням «більш точно визначити, коли знищувати майно МТС та інше обладнання, яке не можна вивезти». Він запропонував надати право місцевим органам влади за погодженням з військовим командуванням самостійно приймати рішення про знищення всього «цінного обладнання на заводах, хліба на складах, товарів, які не можна вивезти» у разі наближення противника до умовної 100-150 кілометрової зони. Одночасно М.С.Хрущов висловив пропозиції щодо застосування диференційованого підходу, яку техніку знищувати негайно, яку переганяти вглиб країни, яку передавати на потреби частин Червоної Армії тощо. Так само пропонувалось діяти з продуктами харчування (зерном, борошном, м’ясом, салом), якусь частину вивозити за 100-150 кілометрову зону, а щось передавати військовим частинам, госпіталям, лікарням, мешканцям міст тощо [11, арк.206-207]. Проте ініціативу ЦК КП(б)У Й.В.Сталін не підтримав. Він розкритикував пропозицію щодо 100-150 кілометрової зони, оскілки «це може деморалізувати людей і викликати в армії й серед населення настрої обов’язкового відходу замість рішучості чинити опір ворогові». Від імені Державного Комітету Оборони Й.В.Сталін зобов’язав починати евакуацію техніки лише в районі «70-верстової смуги від фронту» (75 кілометрів – примітка автора), категорично заперечивши роздачу майна частинам Червоної Армії. Він побоювався, що в такому випадку «війська перетворяться на банди мародерів». Й.В.Сталін також заборонив підривати електростанції, водопроводи, заводи, доручивши знімати з них обладнання, без якого ті втратять можливість функціонувати в звичному режимі. Підривати мости було дозволено лише у разі «відступу наших частин на лівий берег Дніпра». Теж саме стосувалось загрози захоплення противником складів, особливо артилерійських [12, арк.207-208].

Як бачимо, станом на серпень 1941 року думки вищого політичного керівництва держави щодо механізму реалізації Директиви були далеко неодностайними. А більшість представників місцевих органів влади, вочевидь, так і не дізнались про зміст дискусії М.С.Хурщова з Й.В.Сталіним. Як наслідок, на рівні обласного управління НКВС не було навіть складено переліку народногосподарських об’єктів, які підлягали першочерговому мінуванню й знищенню шляхом підриву. Це стверджував лейтенант держбезпеки А.Маградзе, який в період з 10 по 28 серпня 1941 року за дорученням керівництва НКВС УРСР перебував у Полтаві й Кременчуці. «Жодну диверсійну групу, а також жодного з одинаків не було забезпечено вибуховими речовинами. Начальник обласного управління НКВС тов. Бухтіяров такий стан пояснює, по-перше, відсутністю вибухівки, а по-друге, відсутністю промислових підприємств, які необхідно було підривати», – доповідав він рапортом про результати інспекції [14, арк.274-278].

Друге важливе питання, чому серед засуджених опинився другий за статусом у партійній ієрархії секретар Полтавського обкому КП(б)У В.П.Коротченко?

Згідно з матеріалами кримінальної справи, щойно виникла загроза окупації Кременчука, бюро Полтавського обкому КП(б)У прийняло рішення відрядити в місто цілу групу відповідальних працівників на чолі з секретарем по промисловості В.П.Коротченком. До неї також увійшли секретар ОК КП(б)У по транспорту А.О.Бураковський і завідувач промисловим відділом Гаркуша. «Група Коротченка» отримала завдання допомогти міському партії організувати евакуацію промислових підприємств міста. Після їхнього приїзду в Кременчук міська влада фактично втратила важелі впливу на процеси, що відбувались у місті. Центр прийняття рішень перемістився до представників ОК КП(б)У, які своїм головним завданням, хоча в матеріалах кримінальної справи про це не йшлося, вочевидь вважали забезпечення своєчасного демонтажу, вивезення в тил країни обладнання й документації об’єктів оборонного значення.

Передусім, це танкоремонтний завод для частин Київського Особливого військового округу, будівництво якого здійснювалось згідно з Постановою Комітету оборони при РНК СРСР від 13.12.1938 року №5186/ко [3, арк.137-138]. Крім цієї новобудови, починаючи з 1940 року, на околиці Кременчука, в районі Піщаної гори зводились корпуси виробничої бази й житло для майбутніх працівників заводу алюмінієвого лиття № 485 (поштова скринька №20) Народного комісаріату авіаційної промисловості [16, арк.6]; [18, арк.87]. Важливе оборонне замовлення 1939 року отримав також Кременчуцький завод імені Сталіна «Головбудмаш» Наркомату загального машинобудування СРСР. Йому доручалось організувати виробництво БЗ-35 (бензозаправника – 35) і АО-10 (авіаційних осколочних бомб – 10 кг) [4, арк.231-232]. Крюківський вагонобудівний завод випускав платформи й вагони для військових перевезень, а в евакуації зміг швидко налагодити виготовлення авіаційних фугасних бомб [7, арк.117].

Зараз неможливо з’ясувати, наскільки ефективною виявилась допомога «групи Коротченка» керівникам міської влади, директорам заводів і очільникам підрозділів залізничного вузла в організації евакуації. Але фактом залишається те, що ціною неймовірних зусиль в Перм було вивезено Крюківський вагонобудівний завод, в Курган завод імені Сталіна, в Свердловську область завод № 485. Після успішного завершення евакуації оборонних підприємств міста полтавські посадовці мабуть вирішили, що головну мету їхнього відрядження в Кременчук досягнуто. Відтак рішення про знищення низки необоронних, тобто «другорядних» підприємств, вони приймали з відчуттям уже виконаної місії.

Позаяк офіційна посада, яку серед направлених у Кременчук партпрацівників обіймав другий секретар обкому КП(б)У В.П.Коротченко була найвищою, ключова роль при ухвалені рішень також належала йому. Не випадково за результатами слідства В.П.Коротченка було засуджено до найсуворішого покарання – 10 років виправно-трудових таборів, тоді як секретар ОК КП(б)У А.О.Бураковський і завідувач відділом Гаркуша відбулися виключенням з партії [15, арк.24]. Переглядаючи в квітні 1964 року матеріали кримінальної справи, військова прокуратура Київського військового округу визнала визначену йому міру покарання виправданою, зазначивши, що «замість допомоги в наведенні порядку в місті… Коротченко вносив дезорганізацію» [13, арк.234].

І нарешті, чому рішення про знищення кременчуцьких підприємств було реалізовано саме в ніч з 9 на 10 серпня 1941 року? Здолавши кількаденний героїчний опір Кременчуцької дивізії народного ополчення, німецькі загарбники зранку 9 серпня 1941 року повністю заволоділи Крюковом – правобережною частиною Кременчука.

Лише частині вцілілих ополченців під прицільним вогнем противника пощастило на катерах, човнах, підручних плавзасобах і навіть вплав переправитись через Дніпро. Розповідаючи про загибель своїх товаришів, вони ділились враженнями про силу й міць німецької зброї. Тим часом, закріпившись на висотах правого берега, загарбники почали масований обстріл Кременчука з артилерії, почастішали авіаційні нальоти ворожих бомбардувальників, що нагадувало підготовку до наступальних дій. По місту поповзли чутки, що противник, попри зруйнований міст, уже розпочав форсувати Дніпро. Внаслідок ворожих обстрілів лівобережну частину Кременчука охопило полум’я, пожежа спровокувала панічні настрої серед населення. У декілька разів збільшився людський потік біженців, які намагалися виїхати вглиб країни.

За таких надзвичайних обставин перед «групою Коротченка» й очільниками Кременчука постала нелегка задача. Треба було протягом дня зібрати й проаналізувати інформацію про оборону міста, а потім терміново прийняти одне з двох взаємовиключних рішень, розпочати знищення чи навпаки, вжити заходів щодо збереження державного майна, яке не вдалося евакуювати. Перебуваючи під слідством, арештовані визнавали, що вчинили необачно, проявили поспішність, передчасно віддаючи розпорядження про підпал, знищення й виведення з ладу низки підприємств. Вони погоджувались із висунутими звинуваченнями, що «не вжили заходів аби зв’язатися зі штабом і областю для інформації й отримання вказівок, як діяти». Між тим, матеріалами справи не підтверджується, що слідство досліджувало питання, чи могли обвинувачені в будь-який доступний спосіб з’ясувати через ОК КП(б)У або командування військових частин Південно-Західного напрямку реальність загрози Кременчуку. Нібито там був провидець, який знав наперед про рішення ворога утриматись від форсування Дніпра і що червоний прапор майорітиме над містом ще місяць, аж до 9 вересня 1941 року?

Звичайно, історія не має умовного способу, але якби В.П.Коротченко, очільники міста К.Р.Котлик і Г.С.Лагно, директори підприємств П.Г.Донічев і Б.Р.Фурманський, а також керівники міського відділу НКВС Г.П.Фомін і Ю.Д.Коффе, віддавши наказ не втекли з Кременчука, їх могли покарати менш суворо. А так, правом на звільнення пощастило скористатися лише колишньому голові Кременчуцької міської Ради Г.С.Лагну. З тюремної камери його направили в розпорядження Харківського військкомату, а звідти в розвідувальний батальйон 246 стрілецької дивізії. За виконання бойових завдань у тилу ворога й на передовій командування дивізії 1942 року порушило клопотання про звільнення Г.С.Лагна від відбуття покарання, яке 3 серпня 1943 року задовольнила виїзна колегія Верховного Суду СРСР. Натомість усі його товариші по нещастю загинули на фронтах Великої війни.

У травні 1964 року Г.С.Лагно звернувся до прокурора Полтавської області: «Вважаю, що я свій обов’язок у Вітчизняну війну виконав і виконав самовіддано й чесно… Прошу Вас порушити клопотання перед судовими органами про … реабілітацію мене, як невинно засудженого. Не прийняли б ми рішення про знищення залишків матеріальних цінностей, усе б залишилось ворогові і нас би тоді звинуватили як зрадників Батьківщини» [8, арк.222-223]. Однак прокуратура залишилася невблаганною й не задовольнила прохання Г.С.Лагна про реабілітацію.

Олександр Христенко, журналіст, краєзнавець

Список використаних джерел
⦁ Вирок по справі від 7 вересня 1941 року. САЗ УСБУ в Полтавській області. Спр.11079. Т. 1.
⦁ Директива СНК СССР и ЦК ВКП(б) от 28 июня 1941 г. Известия ЦК КПСС. 1991. № 6.
⦁ Доповідна записка заступника наркома внутрішніх справ УРСР М.Горлинського секретарю ЦК КП(б)У Д.Коротченку про будівництво танкоремонтного заводу в м.Кременчуці. Радянські органи державної безпеки у 1939 – червні 1941 р.: документи ГДА СБ України / Упоряд. Василь Даниленко, Сергій Кокін. 2-ге вид., перероб. Ч.2. Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2013. 608 с.
⦁ Доповідна записка заступника наркома внутрішніх справ УРСР М.Горлинського начальнику ГЕУ НКВС СРСР Б.Кобулову про стан виготовлення спецпродукції на заводі імені Сталіна в м.Кременчуці. Радянські органи державної безпеки у 1939 – червні 1941 р.: документи ГДА СБ України / Упоряд. Василь Даниленко, Сергій Кокін. 2-ге вид., перероб. Ч.2. Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2013. 608 с.
⦁ Друга світова війна 1939-1945 Полтавський вимір. Події. Постаті. Документи: У 3 кн.-Кн. 1: Процеси. Діячі. Рефлексії / Автори-упорядники: О.А.Білоусько, Т.П.Пустовіт, В.Я.Ревегук. Полтава: «Полтавський літератор», 2020. 1520 с.
⦁ Євселевський Л.І. Кременчук в роки Великої Вітчизняної війни. До 50-річчя визволення Кременчука від німецько-фашистських загарбників Кременчук, 1993. 44 с.
⦁ Євселевский Л.И., Пустовит П.Н.Крюковский вагоно-строительный. Очерк истории завода. Харьков: Прапор, 1967. 210 с.
⦁ Звернення Г.С.Лагна до Полтавського обласного прокурора від 11 березня 1964 року. САЗ УСБУ в Полтавській області. Спр.11079.
⦁ Матвієнко В.І., Євселевський Л.І. Трагічні серпневі дні 1941-го. Кременчуцька зоря, 1990. 14 серпня. №90.
⦁ Обвинувальний акт від 3 вересня 1941 року. САЗ УСБУ в Полтавській області. Спр.11079. Т. 1.
⦁ О порядке эвакуации и уничтожения имущества. Телеграмма ЦК КП(б)У от 9 июля 1941 г. Известия ЦК КПСС. 1990. № 7.
⦁ Ответ на телеграмму из Киева. Телеграмма Государственного Комитета Обороны от 10 июля 1941 г. Известия ЦК КПСС. 1990. № 7.
⦁ Постанова військової прокуратури Київського військового округу від 25 квітня 1964 року. САЗ УСБУ в Полтавській області Спр. 11079. Т.1.
⦁ Рапорт начальника 1-го відділення УНКВС УРСР по Тернопільській області лейтенанта держбезпеки А.Маградзе заступнику наркома НКВС УРСР Савченку. САЗ УСБУ в Полтавській області. Спр.Ф-6696617. Т.5.
⦁ Ревегук В.Я. Полтавщина в роки радянсько-німецької війни (1941-1945). Полтава, 2010. 288 с.
⦁ Спогади підпільника М.А.Лисенка. Науковий архів Кременчуцького краєзнавчого музею (НАККМ). Ф. 1. Оп. 1. Спр. 45.
⦁ Твердохліб М.Ф. Кременчуччина в роки німецько-радянської війни 1941 – 1945 рр. Кременчук: Піраміда, 2000. 386 с.
⦁ Тихонов С.Г. Список оборонных предприятий. Оборонныепредприятия СССР и России. Москва. 2010г. URL: ⦁ https://oboron-prom.ru/index.php?do-static⦁ &⦁ amp;page-predpriyatiya-401-500⦁ &⦁ amp.

За роки Незалежності України ми не раз бачили, як науковці розвінчували спроби псевдоісториків маніпулювати подіями й фактами нашого буремного минулого. Однак нове покоління пропагандистів знову береться за своє. Цього разу услужливі «новатори» намагаються переконати розбурхане війною суспільство, що процес «відродження нації» насправді почався не з Української революції (1917-1921), як про це писав Володимир Винниченко, а через 100 років. Вони пропонують вести відлік з того часу, як до влади в Україні прийшла «Європейська солідарність», а за нею «Слуги народу».

Відтак, залишившись без державної інформаційної підтримки, тускніють емоції від згадок про події Революції на граніті (1990), проголошення Незалежності Держави (1991), Помаранчевої революції (2004), Революції гідності (2014). Замовчується участь багатьох українців у збереженні національної культури в задушливих умовах тоталітаризму. Якщо ця тенденція продовжиться, у забуття підуть імена державних і громадських діячів, політиків, які 1991 року закладали фундамент державності, у тому числі навіть, президенти, прем’єр-міністри, народні депутати, міністри, воєначальники тощо. Принаймні відповідну правову базу для цього вже створено.

Черговий ґвалт, спричинений брутальними образами на адресу воїнів-захисників України аби в наказовому порядку змусити їх спілкуватись в окопах виключно державною мовою, відтінив важливу подію культурного життя країни, яка прийшлась на 17 листопада поточного року – 115 річниця з дня народження людини енциклопедичних знань, неперевершеного майстра українського перекладу, поета, літературознавця, громадського діяча Григорія Порфировича Кочура (1908-1994).

Його велична постать займає одне з провідних місць у пантеоні лицарів духу, котрі за покликом серця, без високих наукових звань, посад і державних преференцій возвеличували українську культуру до світового рівня.

Г.П.Кочур не просто знав 31 іноземну мову. Завдяки невтомній праці учня Миколи Зерова і Агатангела Кримського українською заговорили поети й письменники близько 30 літератур. Його переклади охоплюють понад 20 століть, починаючи з древньогрецької і закінчуючи сучасними поетами. Аби уявити масштаб особистості Г.П.Кочура достатньо нагадати, що високоосвічені й обдаровані лідери «шестидесятників» мріяли отримати від нього редакційну правку чи відгук на свої твори й були в захваті навіть від короткого спілкуванням з Майстром.

Ім’я Г.П.Кочура я почав відкривати для себе задовго до його офіційного визнання. Першим про грані таланту корифея українського перекладу мені розповів один з його співтабірників, який під час ув’язнення й після звільнення входив до ближнього кола однодумців Г.П.Кочура. Тож нехай спогад про цю історію послужить справі увічнення пам’яті всіх українців, які в ХХ столітті потрапили під жорнова політичних репресій .

Вплив «хрущовської відлиги» на формування світогляду начальника 5-го відділу управління КДБ УРСР по Полтавській області Івана Яковича Юраса був суттєвим. Як і більшість студентів філологічного факультету Ніжинського державного педагогічного інституту імені М.В.Гоголя зі спеціалізацією «англійська мова», він зачитувався викривальними статтями про сталінські репресії, спогадами й літературними творами колишніх політв’язнів сталінського ГУЛАГу.

Після призову на службу в оновлені органи державної безпеки його було зараховано в підрозділ «політичної контррозвідки». Блискуча освіта, високий рівень загальної ерудиції, глибокі знання української й світової класичної літератури, вишукана українська мова дозволяли йому легко комунікувати з представниками наукової й творчої еліти. Тож закономірно, що І.Я.Юрасу було доручено протидіяти «отруєній зброї імперіалізму – ідеологічній диверсії, спрямованій в середовище української інтелігенції». Постійне спілкування з її представниками не тільки збагачувало І.Я.Юраса інформацією з першоджерел, яку в офіційних виданнях замовчували, але й вимагало постійної роботи над підвищенням свого загальноосвітнього й культурного рівня. Його службова кар’єра складалась напрочуд вдало. Успішні результати виконання відповідальних завдань під час закордонних відряджень в США й Канаду, швидке призначення на керівну посаду одного з відділів 5-го Управління КДБ УРСР стало визнанням неабиякого потенціалу молодого співробітника.

Як і чому І.Я.Юраса було «запроторено» з Києва для подальшого проходження служби в один з «територіальних органів» – тема окремої розповіді. Так чи інакше, на початку 70-х років минулого століття І.Я.Юрас приїхав в Полтаву вже досвідченим керівником, з репутацією «вільнодумця». Він прагнув перенести «на периферію» столичні демократичні традиції, виступав проти формалізму, солдафонства, улесливості, але особливо не терпів «липацтва» (від сленгового словосполучення «гнати липу», тобто говорити чи писати неправду – авторська примітка). «Липачами» працівники державної безпеки зневажливо називали співробітників, які в погоні за «кінцевим результатом», зазвичай у формі індивідуальної профілактики від імені органів КДБ СРСР, ішли на «натяжку» оперативних матеріалів.

Запам’яталось, як І.Я.Юрас відмовився санкціонувати профілактику студента одного з полтавських вузів, який привіз у гуртожиток і дав почитати своїм друзям журнал «Новий мир» з повістю О.І.Солженіцина «Один день из жизни Ивана Денисовича». Коментуючи своє рішення на «лікнепі» для співробітників-початківців, І.Я.Юрас пояснював, що цей твір свого часу пройшов державну цензуру, за рішенням Президії ЦК КПРС був надрукований 1962 року в радянському офіційному виданні, а 1964 року навіть висувався на здобуття Ленінської премії. У цьому принципова відмінність повісті «Один день…» від пізніших творів О.І.Солженіцина, які транслювались закордонними радіостанціями та нелегально поширювались «самвидавом».

Крім цього, І.Я.Юрас не дозволяв огульно профілактувати осіб за «систематичне прослуховування й поширення» змісту передач закордонних радіостанцій, насамперед, «Голос Америки», «ВВС», «Німецька хвиля», офіційними власниками якиз були уряди США, Великої Британії й Західної Німеччини, а в редакціях, зазвичай, працювали звичайні журналісти. Інша справа – поширення передач радіостанцій «Свобода», «Вільна Європа», участь у підготовці яких брали кадрові співробітники спеціальних служб країн НАТО або на підставі зібраних ними матеріалів, що було документально доведено розвідками КДБ СРСР і країн соціалістичної співдружності.

Аби відбити охоту оперативного складу розмінюватись на дріб’язкові питання й привчити підлеглих ретельно оформляти добуті матеріали, І.Я.Юрас дозволяв собі накладати на деякі офіційні папери глузливі резолюції, на кшталт: «Документ підлягає знищенню як такий, що не містить вагомої інформації», «Викладені відомості через малозначність оперативною інформацією не вважати» чи навіть «Мишина метушня». Знавець незліченної кількості віршованих афоризмів і майстер дотепних жартів І.Я.Юрас мав звичку супроводжувати свої резолюції смачними, часом дошкульними коментарями.

Така доля спіткала одне з повідомлень управління КДБ УРСР по Черкаській області, яке надійшло приблизно 1973 року. У ньому йшлося про те, що в приватний будинок їхнього об’єкта спостереження автомобілем «Москвич» зеленого кольору з полтавськими номерними знаками нещодавно приїздив невідомий чоловік, який тримав в руках музичний інструмент – бандуру. Оскільки додаткової інформації це повідомлення не містило, І.Я.Юрас учинив на ньому резолюцію приблизно такого змісту: «З яких це пір мешканцям Полтавщини заборонено відвідувати Черкаси автомобілем «Москвич» зеленого кольору з бандурою в руках»?

Але, вдосталь покепкувавши з черкаських колег на нараді, І.Я.Юрас не жбурнув отримане повідомлення в корзину, а доручив підлеглим встановити власника «Москвича» й з’ясувати, кого й навіщо той відвідував у Черкасах. Як показали результати перевірки професійна інтуїція І.Я.Юраса не підвела.
Власником автомобіля «Москвич» виявився уродженець села Снитин Лубенського району Полтавської області Леонід Іванович Рябченко, 1925 року народження.

Разом з дружиною й трьома дітьми він мешкав у селі Красногорівка Великобагачанського району Полтавської області. Як хазяйновитий господарник Л.І.Рябченко характеризувався виключно позитивно, в його анкетах не було й натяку на компрометуючі матеріали: ветеран Великої Вітчизняної війни, нагороджений медаллю «За победу над Германией в Великой Отечественной войне 1941-1945 гг.», інженер-електромеханік з вищою технічною освітою, член КПРС. Односельці відгукувались про напрочуд чемного й доброзичливого Л.І.Рябченка також позитивно. Високий, кремезної статури він навіть увічнив себе епізодичними ролями в кінострічці «Пропала грамота», окремі сцени якої знімались у селі Красногорівка. Під час роботи над фільмом Л.І.Рябченко тісно спілкувався з легендарним Іваном Миколайчуком.

Бентежила хіба що місцевість, звідки Л.І.Рябченко прибув на Полтавщину – Комі АРСР, де в сталінські часи знаходились табори для політичних в’язнів.
І ось коли І.Я.Юрас уже був готовий підписати дотепну відповідь у Черкаси, надійшли результати перевірки Л.І.Рябченка за оперативними обліками. З’ясувалось, що 19 липня 1948 року військовий трибунал засудив рядового червоноармійця Л.І.Рябченка до 25 років позбавлення волі за підготовку до зради Батьківщині. Спеціальний суд Особливого табору МВС СРСР «Мінеральний» у місті Інта (Комі АРСР) ще двічі суворо покарав його за невдалі спроби втечі. Реабілітовано Л.І.Рябченка було лише 1963 року. Після поновлення громадянських прав він заочно закінчив Київський політехнічний інститут, працював інженером на вугільних шахтах і підприємствах комбінату «Інтавугілля». Інтинський міський комітет КПРС прийняв Л.І.Рябченка до лав комуністів, що означало його повну реабілітацію в радянському суспільстві. Заробивши «підземний стаж» і солідну «північну пенсію», Л.І.Рябченко наприкінці 60-х років повернувся в Україну й оселився в мальовничій Красногорівці на Великобагачанщині. З урахуванням освіти й виробничого досвіду, його було призначено керівником РЕМ (району електричних мереж). У структурі економіки району це підприємство відігравало важливу роль. Воно займалось задоволенням потреб споживачів в електроенергії, технічним обслуговуванням і ремонтом розподільчих мереж. «Темні» сторінки своєї біографії Л.І.Рябченко, звичайно, не афішував, обмежуючись спогадами про тяжку підневільну працю остарбайтером з 1943 по 1945 рр. у ливарному цеху одного з німецьких заводів.

Тим часом з Черкас, на додаток до наспіх складеного першого повідомлення, надійшло детальне орієнтування, кого ж саме відвідував Л.І.Рябченко в цьому місті. Ним виявився також колишній в’язень «ІНТАЛАГ» Андрій Іванович Хименко (1919-1991), засуджений 1944 року військовим трибуналом за антирадянську агітацію й пропаганду до 10 років позбавлення волі.

Попри те, що 1956 року А.І.Хименка було амністовано і 1964 року він повернувся в Черкаси зі знятою судимістю, органи державної безпеки СРСР продовжували негласно спостерігати за ним. А все через непереборне захоплення А.І.Хименка творами заборонених на той час українських літераторів і дослідженням маловідомих сторінок історії України. Сьогодні, прийнятого 1995 року (посмертно) в члени Спілки письменників України, автора низки повістей, оповідань, новел, віршованих збірників, історичної трилогії про легендарного отамана Івана Сірка А.І.Хименка (літературний псевдонім Андрій Химко) поважають, як українського письменника й поета. А за радянської доби його сприймали переконаним українським націоналістом, тому найбільш уважними літературними критиками творчості А.І.Хименка були співробітники КДБ СРСР.

Від черкаських колег тоді ж стало відомо, що приятельські взаємини А.І.Хименка з Л.І.Рябченком склались ще під час невольницької праці в одному з сталінських таборів. Своїм духовним наставником обоє вважали маловідомого на той час скромного мешканця міста Ірпінь Київської області Григорія Порфировича Кочура, з яким доля звела їх також в «ІНТАЛАГ» на Крайній Півночі РСФСР. Це зараз він дійсний член Наукового товариства імені Шевченка, визнаний майстер перекладацької справи, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, літературної премії Національної спілки письменників України імені Максима Рильського. А на початку 70-х років минулого століття число поціновувачів таланту Г.П.Кочура було досить обмеженим. На хвилі тодішніх репресій проти української інтелігенції влада заборонила не тільки видавати твори Г.П.Кочура, а й згадувати прізвище колишнього політв’язня. 1973 року його було виключено зі Спілки письменників України. Співробітники КДБ УРСР вважали, що колишній викладач Тираспольського, Вінницького й Полтавського педагогічних інститутів, засуджений 1944 року в Полтаві до 10 років каторжних робіт за антирадянську агітацію й пропаганду Г.П.Кочур, навіть після реабілітації «ідейно не роззброївся».

Про це свідчило підписання ним 1968 року «листа-протесту 139-и» з вимогою припинити розпочату практику політичних судових процесів в Україні.

Найбільше непокоїло органи державної безпеки УРСР те, що, оселившись за допомогою свого ще студентського приятеля Максима Рильського під Києвом, Г.П.Кочур організував у своєму помешканні своєрідний «кочурівський університет», де вишколював молоде покоління діячів української культури. Слухачами його студій були Алла Горська, Іван Дзюба, Іван Драч, Ліна Костенко, Михайлина Коцюбинська, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Василь Симоненко, Василь Стус, Лесь Танюк, В’ячеслав Чорновіл та інші дисиденти-«шестидесятники», які з початку 70-х років активно розроблялись КДБ УРСР по справі «Блок».

Людина європейської культури Г.П.Кочур не цурався також контактів зі своїми співтабірниками А.І.Хименком і Л.І.Рябченком, які зрідка відвідували поета в Ірпіні, схилялись перед його шляхетністю й були готові виконати будь-яке прохання свого наставника й покровителя.

Проаналізувавши отримані відомості, керівництво управління КДБ УРСР по Полтавській області прийняло рішення організувати перевірку Л.І.Рябченка на причетність до ймовірної діяльності підпільного осередку націоналістичної організації із числа колишніх політв’язнів, а також можливе використання його житлового помешкання для виготовлення «самвидавської» літератури. Враховувалось також, що з метою передачі за кордон «ідейно-ворожих» матеріалів Л.І.Рябченко мав можливість вступати в контакт з іноземцями, які пересувались автотрасою Київ-Харків-Ростов і робили зупинки поблизу сіл Красногорівка, Поділ, Білоцерківка.

У результаті вжитих заходів версію про належність Л.І.Рябченка до нелегальних структур українських націоналістів було спростовано. Він дійсно зрідка листувався з товаришами по «ІНТАЛАГУ», час від часу телефонував їм з місця роботи. Однак спілкування було відкритим, без застосування тайнопису й спеціальних хитрощів. Навчені табірними цензорами співрозмовники в листах і по телефону уникали обміну думками на політичні теми, обмежуючись обговоренням побутових проблем. Було точно встановлено, що Л.І.Рябченко матеріалів антирадянського змісту за місцем проживання не зберігав, не виготовляв і серед своїх знайомих не поширював. Тобто, у його діях не було знайдено бодай би мізерних підстав підозрювати в причетності до вчинення злочинів проти держави.

Утім, враховуючи давній і стійкий зв’язок Л.І.Рябченка з переконаними українськими націоналістами Г.П.Кочуром і А.І.Хименком, які мали постійний контакт з об’єктами справи «Блок», керівництво управління КДБ УРСР по Полтавській області вирішило провести з Л.І.Рябченком попереджувально-профілактичну бесіду.

Як досвідчений політв’язень Л.І.Рябченко відразу ж відчув, що представники органів державної безпеки цього разу не мають достатніх підстав для арешту, проведення обшуків чи застосування інших кримінально-процесуальних заходів. Визнавши факт знайомства з Г.П.Кочуром і А.І.Хименком, він заперечив наявність у них незаконних планів і намірів, жодним словом не зганьбив своїх товаришів. Як наслідок, «обидві сторони залишились задоволені проведеним заходом».

За підсумками профілактики керівництво УКДБ доручило «ідейно-загартованим» співробітникам періодично проводити аналогічні бесіди з Л.І.Рябченком, які б стримували його від вчинення під впливом націоналістично настроєних осіб будь-яких протиправних вчинків.

Аби в частини читачів під впливом дилетантських коментарів «асів агентурної діяльності» й примітивних оцінок «диванних експертів широкого профілю» не виникало підленьких підозр щодо основи контактів Л.І.Рябченка з працівниками КДБ УРСР, вважаю за необхідне пояснити: встановлення співробітниками органів державної безпеки СРСР особистого контакту з Л.І.Рябченком не мало нічого спільного з вербовкою. Йому не пропонувалось брати на себе зобов’язання таємно співпрацювати з КДБ СРСР, від нього не вимагалось негласно добувати й в усній чи письмовій формі надавати потрібну органам держбезпеки інформацію, через що потреби обирати псевдонім також не було. А головне – жодних конспіративних завдань щодо своїх однодумців Л.І.Рябченко не виконував, бо розкривати перед ним інтерес органів держбезпеки до конкретних осіб ніхто не ризикував.

1983 року від попередників, які до мене працювали у Великобагачанському районі, я прийняв естафету роботи з Л.І.Рябченком на особистому контакті.

Спочатку наші зустрічі були формальними, але згодом я відчув симпатію до цієї вольової, сильної людини і вловив себе на думці, що починаю чекати спілкування з ним. Невдовзі Л.І.Рябченко також признався, що аналогічні емоції до 25-річного опера, небайдужого до української історії й літератури, поступово з’явились і в нього. Отже, якщо раніше ми контактували здебільшого напередодні важливих загальнодержавних подій, то з часом наші зустрічі почастішали, а діапазон тем для обговорення розширився.

Ми почали бачитися майже щомісяця, зазвичай після участі пенсіонера Л.І.Рябченка в зборах комуністів територіальної партійної організації, які проходили в приміщенні Подільської сільської Ради, куди він «спускався» з Красногорівки своїм незмінним «Москвичем».

Багато з розказаного тоді Л.І.Рябченко згодом описав у своїх автобіографічних творах «Снітинськії дзвони», «Від Снітина до Інти», «Снітин в огні», «Від Воркути до Снітина», «Тричі герой під № Г-313», «За компасом марки «Воля» та інших. При бажанні всі охочі знайдуть у них відповіді на питання, за що насправді 1948 року було засуджено червоноармійця Л.І.Рябченка, з якими людьми доля зводила його в ув’язненні. Особливо зворушливою є розповідь Л.І.Рябченка про розшуки з 1945 по 1948 рр. в розділеній на зони окупації Німеччині матері-німкені й молодшого брата. А довгоочікувана зустріч з братом Анатолієм (Гербертом) Вальраухом майже через 70 років розлуки взагалі виглядає фантастичною.

На сценарій гостросюжетного серіалу заслуговують спогади Л.І.Рябченка про пережиті поневіряння, табірні порядки, традиції й умови утримання політв’язнів в 11-ти тюрмах і таборах, які йому довелось пройти. Опинившись за колючим дротом в Особливому таборі МВС СРСР «Мінеральний» в Інті, Л.І.Рябченко не змирився з жорстоким режимом утримання й перспективою провести наступні 25 років життя в неволі. Під загрозою загибелі від голодної смерті, фізичного виснаження чи кулі вертухая, він двічі 1949 і 1951 рр. намагався втекти з табору. І кожного разу суд збільшував втікачеві термін покарання на 25 років. Як наслідок, сумарний строк, який Л.І.Рябченко мав провести в ув’язненні був рекордним навіть для радянського правосуддя – 75 років.

Однак, продемонструвавши силу волелюбного характеру, Л.І.Рябченко привернув до себе увагу не тільки табірної адміністрації, а й авторитетних політкаторжан, які почали фактично конкурувати між собою за вплив на непокірного в’язня.

Так, чисельне угруповання в’язнів табору складали колишні бійці УПА, серед яких лідерськими якостями виділявся командир куреня УПА у Військовій окрузі «Турів» Олексій (Леонід) Семенович Брись (1921-2015). Вони поважали Л.І.Рябченка й після відповідної перевірки почали довіряти йому деякі сокровенні таємниці. Зокрема, уже в роки Незалежності він розповів журналістам, що за дорученням лідерів групи вояків УПА, під загрозою отримати додатковий термін увезення, він зберігав, а коли виникла загроза викриття знищив список на понад 100 побратимів, які готували повстання в «ІНТАЛАГ».

Значну за кількістю групу складали «політичні» ув’язнені – представники різних опозиційних до Сталіна блоків, платформ, коаліцій, троцкісти, бухаринці, зинов’євці. Вони гуртувались навколо неформального лідера групи «більшовиків-ленінців» Петра Павловича Албанського (1908-1998). Переконаний комуніст і принциповий правдолюб з «міста-колиски революції», він уже в 25 років вперше опинився за гратами. Всього протягом 193З–1956 рр. сталінська система карала П.П.Албанського чотири рази. З короткими перервами він провів у таборах ОГПУ-НКВД близько 20 років, залишившись вірним ідеалам марксизму-ленінізму. Л.І.Рябченко з повагою ставився до П.П.Албанського, за його наполяганням і персональною рекомендацією він вступив у КПРС. Після звільнення й, принаймні, до 1987 року співтабірники підтримували між собою зв’язок.

У 70-х роках минулого століття П.П.Албанський допоміг Л.І.Рябченнку боротися за партійну реабілітацію. Мова ось про що. Оскільки Л.І.Рябченко був членом КПРС, про вжиті щодо нього профілактичні заходи управління КДБ поінформувало Полтавський обком Компартії України. Там вирішили не гаяти час на ідеологічні дискусії з колишнім політв’язнем і швиденько виключили Л.І.Рябченка з партії, використавши для розправи надуманий привід. Попри те, що інформацію про перебування Л.І.Рябченка в «ІНТАЛАГу» і його подальшу реабілітацію було зафіксовано в картці персонального обліку члена КПРС, колишнього політв’язня звинуватили в тому, що при постановці на партійний облік у Великобагачансьому райкомі партії він нібито приховав відомості про судимість. Л.І.Рябченко категорично не погодився з таким рішенням і протягом декількох років безуспішно оскаржував його в Полтавському обкомі, потім в ЦК Компартії України і ЦК КПРС. Зрештою, звернувшись за порадою до П.П.Албанського, він отримав рекомендацією дочекатись початку роботи чергового з’їзду КПРС (швидше за все ХХV-го, який проходив у лютому-березні 1976-го року – авторська примітка) й апелювати безпосередньо до президії вищого органу партії. Цього разу Комітет партійного контролю при ЦК КПРС розглянув його скаргу миттєво. Л.І.Рябченка терміново запросили в Москву, де під час роботи з’їзду його прийняв, уважно вислухав і пообіцяв розібратись заступник голови комітету партійного контролю при ЦК КПРС Іван Степанович Густов.

Під час спілкування той розповів, що за Л.І.Рябченка клопотав П.П.Албанський, заступництву якого І.С.Густов довіряє повністю. Не встиг Л.І.Рябченко повернутися в Красногорівку, як Великобагачанський РК КПУ вручив йому оновлений квиток члена КПРС.

З-поміж інших видатних ув’язнених табору «Мінеральний» Л.І.Рябченко особливо виділяв постать Г.П.Кочура. Жодна зустріч не обходилась без шанобливої згадки про нього. За словами Л.І.Рябченка той фактично спас його від розпачу й суіцидальних думок після фізичних і моральних тортур, завданих судами й табірною адміністрацією за невдалі спроби втечі. Наблизивши до себе волелюбного Л.І.Рябченка, Г.П.Кочур поступово ввів допитливого юнака в середовище українських інтелігентів, які переживали гулагівське лихоліття також в Інті. А там були такі непересічні особистості, як відомий в подальшому перекладач Дмитро Паламарчук, поет і журналіст Іван Савич (Лук’яненко), бандурист, поет, художник, священник Микола Сарма-Соколовський, письменник, поет, журналіст Юрій Шкрумляк, літературознавець, педагог Михайло Івасюк – батько автора безсмертної «Червоної рути» Володимира Івасюка та інші.

Згодом Г.П.Кочур запросив Л.І.Рябченка на заняття інтернаціонального літературного гуртка, створеного з дозволу табірної адміністрації щоб якось урізноманітнити духовне життя в’язнів. Його кістяк спочатку складали представники української інтелігенції. Але невдовзі до нього потяглися чужоземці, вражені знанням Г.П.Кочуром понад двох десятків іноземних мов і його неповторною харизмою. Використовуючи замість кафедри дерев’яний ящик з-під інструментів, Г.П.Кочур у холодному табірному бараку тихим проникливим голосом заохочував членів гуртка вивчати мови різних народів світу, а головне – приворожував їх нашою солов’їною. Іноземні політкаторжани під його впливом охоче ставали активними популяризаторами української культури, а Г.П.Кочур за їхньою допомогою оволодів естонською, латвійською, вірменською та грузинською мовами.

Г.П.Кочур спонукав учасників літературного гуртка пробувати себе в літературі й був першим критиком їхніх творчих починань. При цьому він не робив поблажок для співвітчизників. Коли один з українських табірних «письменників-початківців» подав Г.П.Кочуру на рецензію свій «сирий» доробок, той виніс невтішний вердикт (наводиться по пам’яті – авторська примітка): «Автор має бажання й художню уяву, але позбавлений хисту».

Після звільнення з ув’язнення Г.П.Кочур продовжував опікуватися колишніми співтабірниками, чим міг допомагав їм долати проблеми адаптації до вільного життя. Зокрема, проходження мандатної комісії й вступом на заочне відділення Київського політехнічного інституту політкаторжанин Л.І.Рябченко зобов’язаний протекції академіків М.Т.Рильського й П.Г.Тичини, до яких з відповідним проханням звертався їх давній товариш Г.П.Кочур.

1987 року внаслідок зміни місця служби наші зустрічі з Л.І.Рябченком припнились. Певний час ми ще підтримували зв’язок по телефону, передавали один одному вітання через спільних знайомих. Зокрема, працюючи в Полтаві, я допомагав Л.І.Рябченку отримати доступ до архівних матеріалів про себе й рідних, щиро радів його зустрічі з братом, подорожі в Німеччину, успіхам дітей. Однак з часом і ця ниточка обірвалась.

Не знаю навіть, як Г.П.Кочур оцінив творчий доробок генерал-хорунжого Українського козацтва, члена редколегії часопичу «Зона» Л.І.Рябченка, а це набагато-немало – 10 автобіографічних повістей, опублікованих наприкінці 90-х – на початку 2000-х років. Але я впевнений, працюючи над ними, автор неухильно дотримувався настанов Г.П.Кочура, почутих ще на заняттях табірного літературного гуртка в засніженій Інті.

Олександр Христенко, ветеран спецслужб, генерал-лейтенант у відставці

Нещодавно заступник директора Українського центру оцінювання якості освіти Василь Терещенко зробив безвідповідальну заяву, що «у 2024 р. востаннє блок завдань НМТ з української мови не передбачатиме завдань на перевірку орфографічних норм, що зазнали змін згідно з новим правописом». Також він повідомив, що «з 2025 р. завдання зовнішнього незалежного оцінювання будуть укладатись відповідно до нової редакції правопису».

Ця заява викликала хвилю обурення серед української громадськості, серед усіх тих, кому не байдужа доля рідної мови. Такі наміри чиновників УЦОЯО, а тим більше дії, якщо вони будуть учинені, неприпустимі в правовій державі, якою згідно з нашою Конституцією є Україна.

Річ у тім, що урядова постанова «Питання українського правопису» від 22 травня 2019 р. № 437, якою затверджено нові мовні правила, прийнята з перевищенням повноважень. Незаконність дій Кабінету Міністрів України, який не наділений правом затверджувати правопис, очевидна навіть для першокурсника юридичного факультету.

Тому постанова № 437 була оскаржена в суді. Позивачі просили визнати її протиправною та нечинною.

28 січня 2021 р. Окружний адміністративний суд м. Києва постанову № 437 скасував. Феміда наголосила, що Уряд «діяв поза межами своєї компетенції та з порушенням законодавства, що регулює порядок прийняття нормативно-правових актів».

Потім судове рішення без законних на те причин, посилаючись на Вікіпедію як джерело права (яке безглуздя!), скасувала апеляційна інстанція. Тож нині питання чекає свого остаточного розв’язання Верховним Судом України.

Отже, доки свого слова щодо законності постанови № 437 не сказала найвища судова ланка нашої держави, ніхто не має права вчиняти будь-які дії, спрямовані на втілення в життя положень зазначеного урядового акта, зокрема й на впровадження правопису 2019 р. Це очевидне з правового погляду питання, тому дуже прикро, що чиновники УЦОЯО, зокрема й високопоставлені, не розуміють таких простих речей.

Крім того, що мовні настанови 2019 р. затверджено незаконно, з перевищенням повноважень Уряду, вони є ще й свідченням поганої опрацьованості та недбальства в роботі їх укладачів, рясніють численними грубими помилками та недоладностями. Недарма так звану нову редакцію правопису в народі прозвали кривописом. Це ганебне й досі не бачене явище в науковому світі!

Тому з мовознавчої точки зору впровадження тих горе-правил в освіту, укладання відповідно до них завдань зовнішнього незалежного оцінювання також було б украй безвідповідальним кроком.

На підтвердження наявності в кривописі безглуздих нововведень, засадничих і кричущих помилок є такі докази:

1. Давно немає тих носіїв мови, які говорили [осени], [со́ли]. Тому повернення такої вимови та написання в обіг (п. 1 § 95 кривопису) позбавлене розумних підстав. Подібні слова тієї самої відміни й відмінюватися мають однаково: гусінь — гусені, то й осінь — осені; міль — молі, то й сіль — солі…

2. Одна із засад українського правопису — історична. Їй явно суперечать нові положення про «тетання» (§ 123). Такі вимова й написання нав’язані галичанам польськими поневолювачами. Крім того, прийнятність уживання як «ф», так і «т» в словах грецького походження («анафема» й «анатема», «дифірамб» і «дитирамб», «кафедра» і «кате́дра», «логарифм» і «логаритм», «міф» і «міт») аж ніяк не йтиме на користь усталенню письма. Це спроба повернення з мороку потойбіччя давно віджилого. А такої нісенітниці, як «Афіни» й «Атени» водночас (пиши власну назву, як заманеться), годі деінде знайти. Це ж несусвітність: поїхав у Афіни, а приїхав у Атени.

3. Батьки кривопису до такої міри незграбно виклали правило про слова грецького походження (§ 123), що згідно з ним ім’я Теодор в українській мові бути може, а от Федір — аж ніяк. Виявилося, що серед слів, «узвичаєних в українській мові з ф», ім’я Федір не числиться.

4. Розробники кривопису дуже недоладно подали правило про утворення іменників на означення осіб жіночої статі (п. 4 § 32). Згідно з ним виходить, що жіночим відповідником до іменників чоловічого роду «дурень» і «дурник» є не «дурепа», а «дурниця».

5. Кривописні діячі після довгих блукань манівцями поглумилися над наукою про мову й зарахували до числівників іменники «третина», «чверть» і «половина» (уст. 3 п. 1 § 107), чим остаточно заплутали і себе, і громадськість.

6. Творці кривопису, будучи далекими від наукового підходу, назвали дробовим невідмінюваним числівником усічену основу «пів» у складних словах, яка давно стала чимось на зразок приростка, і, керуючись таким засадничо хибним підходом, витворили плутане правило про написання того «пів» разом або окремо (пп. 7 п. 1 § 36). Проте відомо, що, пройшовши тривалий шлях свого розвитку, «пів» набрало зв’язаності вживання та поступово втратило відмінюваність. Але в українській мові відношення між словами виражаються за допомогою закінчень, і вона не знає невідмінюваних іменників, вінцем яких є приголосний. Тому в нашій мові «пів» здавна пишеться разом з іменниками як у називному, так і в родовому відмінку.

7. В українській мові є іменники «піваркуш» і «піваркуша», між значеннями яких немає ніякої засадничої різниці. І перше, і друге зводяться до «половини аркуша». Проте винуватці кривописного безладу постановили, що має бути «піваркуш» і «пів аркуша» (пп. 7 п. 1 § 36), але ж слово «піваркуш» у родовому відмінку — «піваркуша». Тобто згідно з кривописом може бути і «піваркуш», і «піваркуша», і «пів аркуша». А чи доцільно називати притомними людей, котрі вважають, що «пів» у слові «піваркуш» нібито «не виражає значення половини»?

8. Укладачі кривопису зарахували до дієприкметників активного стану теперішнього часу прикметник «квітучий» (пп. 1 п. 1 § 119). Також виявилося, що вони просто не розрізняють прикметники й дієприкметники.

9. Горе-володарі наукових ступенів і вчених звань нав’язали всім нам подвійний кличний відмінок як щось єдино правильне (§ 87), перекресливши набутки мовознавства попередніх десятиліть, а також підваживши творчість провідних українських письменників. А нововведення із «зануренням» прізвищ у кличний відмінок (§§ 74 і 87) — це просто зразок не чуваного досі дикунства.

10. Добірне кривописне товариство, постановивши писати «Атлантика» (п. 2 розд. III § 129), але «Атлантік-Сіті» (пп. 4 п. 3 § 154), показало повне нерозуміння того, що однією із засад нашого правопису, другою за значущістю, є морфологічна, згідно з якою наростки спільнокореневих мовних одиниць відтворюються однаково, тобто якщо передбачено написання «Атлантика» (з наростком -ик), то обов’язково має бути «Атлантик-Сіті» (теж із наростком -ик).

11. Родоначальники кривопису заплуталися до краю з уживанням букв «и» та «і» в найменуваннях місцевостей на земній кулі. Відповідно до їхньої непевної вказівки (п. 4 розд. І § 129) помилковим є написання з «і» перед [j], наприклад, таких географічних назв: Балтійськ (Московщина), Баян-Улгій (Монголія), Ванімійн (Австралія), Везувій (Італія); Вуолійокі (Фінляндія), Сервійон (Франція), Сійом (Індія); Гієстр (Франція), Сієна (Італія); Поліїрос (Греція), Ціїн (Китай); Андіюр (Індія), Ітіюра (Аргентина), Сіюні (Іран); Чикіян (Перу).

12. Ще одним свідченням безладдя, породженого кривописними небожителями, стала їхня недотепна настанова, відображена в п. 3 розд. ІІІ § 129. Згідно з нею мало би бути нісенітне «и», а не «і» в найменуванні таких точок на земній поверхні: Ванджійський хребет (Таджикистан); Бодончійн-Гол (Монголія), Камчійська гора (Болгарія), Салчійле (Румунія); Акшій (Казахстан); Гура-Шуцій (Румунія).

13. Своїми позбавленими розумного змісту веліннями хрещені батьки кривопису зганьбилися на всю країну. Вінцем їхнього недоладного творіння стало недолуге правило (§ 130, уст. 3), відповідно до якого слід писати з «є»:
— «анаєроб», «ваєсит», «екаєрбій», «логаєди», «маєстозо», «маєстро», «Міхаєль», «октаєдр», «таєквондо», «тетраєдр», «Фаєнца», «фаєтон»;
— «артерієктомія», «Габрієль», «Данієль», «Денієль», «дієреза», «рієлтор», «Сієтл», «соцієта»;
— «алоє», «аноєзія», «апноє», «голоєдр», «каланхоє», «каноє», «капоєйра», «коєнзим», «коєрцитивний», «коєфіцієнт», «орфоєпія», «поєзія», «поєт», «проєкт», «флоєма»;
— «брандмауєр», «Буєнос-Айрес», «Венесуєла», «димінуєндо», «дуєль», «дуєнья», «дуєт», «екуєле», «інфлуєнца», «конгруєнтний», «менуєт», «муєдзин», «піруєт», «пуєрарія», «пуєрилізм», «пуєрперій», «Пуєрто-Ла-Крус», «Пуєрто-Рико», «сарсуєла», «силуєт», «статуєтка», «Суєцький канал», «Уєллс», «Уєльс», «фуєрос», «фуєте»;
— «інтерв’юєр», «інфлюєнсер», «інфлюєнца»…

Про безчестя з кривописом нині відомо на весь світ. Усього вищезазначеного вже не вдасться замовчати та приховати.

Тож не вийде вдавати, що так і треба, що нічого не сталося. Рано чи пізно ганебному явищу доведеться дати оцінку. Поки що ж закликаю вас згорнути впровадження правопису-кривопису в галузі освіти, узагалі відмовитися від цієї непевної затії.

У молоді навіть на підкірці головного мозку не повинно й сліду залишатися від кривописних покручів: «авкціон» «архиєрей», «віцеконсул», «гакер» (замість «хакер»), «госпіc», «Ґеорґ», «Демостен», «дитирамб», «дияконеса» (узагалі казна-що), «до Лондону», «ексміністр», «експрессекретар», «ирій», «ирод», «контрадмірал», «мітологія», «оберофіцер», «павза», «пів аркуша», «пів Києва», «пів України», «попідол», «проєкт», «рієлтор», «фавна»…

Віктор РАДІОНОВ,
мовознавець, учасник бойових дій,
нині військовослужбовець

Днями у місті Києві відбулося засідання Координаційної ради Чорнобильських громадських і благодійних організацій при Чорнобильській асоціації народних депутатів України (ЧАНДУ).

Головував на засіданні співголова цієї ради Анатолій Беляєв.

На даний час до Координаційної ради входить 30 таких структур, котрі функціонують у Києві та в різних регіонах України. Згідно окремих оцінок нині в Україні в живих залишилось дещо більше мільйона громадян, котрі приймали участь в ліквідації аварії на ЧАЕС або постраждали внаслідок цієї жахливої катастрофи. На початку 90-х таких осіб налічувалось 3 млн 800 тисяч.

Під час засідання було розглянуто низку актуальних для чорнобильців питань, у першу чергу повʼязаних із захистом медико-соціальних інтересів осіб, уражених радіацією.

У виступах присутніх активістів наголошувалось, що за останні 10 років державне фінансування медико-соціальних програм для чорнобильців в Україні скоротилося у 8 разів, а при формуванні Держбюджету України на 2024 рік на ці цілі передбачається вкрай незначна сума.

Занепокоєння також викликає рішення у проекті Держбюджету віднести категорію осіб, постраждалих внаслідок радіаційного ураження під час ліквідації аварії на атомній станції до категорії осіб, котрі попали у важкі життєві обставини – тобто викреслити з історії самовіддану, жертовну працю і службу багатьох категорій громадян, чоловіків та жінок, що боролися зі страшними наслідками вибуху на Чорнобильській АЕС. При цьому висловлено абсолютно чітке розуміння того, що головний пріоритет нині – це фінансування безпеки і оборони України під час відбиття російської агресії.

Відзначено, що значна кількість чорнобильців, котрі спроможні за станом здоров’я та іншим можливостям, активно включилися у волонтерську діяльність, долучились до Сил територіальної оборони.

Присутні одноголосно підтримали письмове звернення Всеукраїнської громадської організації інвалідів «Союз Чорнобиль України» до Премʼєр-міністра України Д. Шмигаля щодо урахування відповідних пропозицій при додатковому опрацюванні проекту Держбюджету України відповідно до п. 2.25 «Бюджетних висновків», схвалених постановою ВРУ від 19.10.23.

Вирішено також продовжити розʼяснення зазначених вимог народним депутатам України.

На засіданні фахівці з питань ядерної безпеки, включно з іншими колегами- чорнобильцями, висловили подальше занепокоєння вкрай небезпечною кризою на Запорізькій АЕС, викликаною російськими загарбниками. Фахові пропозиції щодо активізації міжнародних зусиль по зменшенню ядерної загрози Україні та європейському континенту в цілому вже скеровані державним структурам України, готуються і міжнародним організаціям.

Петро Шатковський, член Координаційної ради при ЧАНДУ

17 серпня 2023
18:00

“Український дім” (м. Київ, вул. Хрещатик, 2)

Запрошуємо Вас на показ режисерського кіно-дебюту арт-менеджерки та співачки Олени Грозовської під назвою “Хранителі” та творчу зустріч-обговорення, у якій візьмуть участь автори та герої фільму.

Стрічка “Хранителі” висвітлює неймовірно важливу на сьогодні тему збереження культурної спадщини та розповідає історії українських захисників і зберігачів культури під час війни, а саме:

Сергій Жадан – сучасний український поет та громадський активіст, який самовіддано займається волонтерською діяльністю у рідному Харкові.

Сергій Лаєвський – директор обласного історичного музею ім. Тарновського у Чернігові, який протягом всього часу, поки тривали запеклі бої за місто, залишався у музеї, рятуючи унікальну музейну колекцію та допомагаючи людям, які переховувались у підвалі музею.

Подружжя колекціонерів та волонтерів Дар’я Добріян та Ігор Понамарчук, які передали картину видатної української художниці Марії Примаченко зі своєї колекції до участі у благодійному аукціоні. В ході аукціону роботу було продано за рекордну для українського мистецтва ціну у 500 тис. дол. Всі кошти від продажу були спрямовані на придбання 125 броньованих автомобілів для української армії, а новий власник картини передав її Національному художньому музею України.

Учасники дискусії – митці, музейники, медійники, серед яких герої фільму та тематичного журналу “Антиквар”, говоритимуть про захист національного культурного надбання.

Над фільмом працювали:
Режисерка – Олена Грозовська
Редакторка – Ганна Шерман
Оператори – Владислав Нечипоренко, Олександр Джантіміров
Композитор – Антон Байбаков
Анімаційна дизайнерка – Ірина Хмара
Режисери монтажу – Ганна Трофимова, Інокентій Вировий
Звукорежисер – Андрій Рогачов
Водій – Віталій Бригинець
Продюсери – Леонід Комський, Інокентій Вировий

За участі:
Арт-фундація «Дукат»
Видавничий дім «Антиквар»
Фонд АРВМ
Real Stories Production
Peace for Art Fondation

Вхід вільний
Реєстрація за посиланням: https://forms.gle/ULVE5KW4efDDxS1H9

The documentary film “Keepers”
at the National Center “Ukrainian House”

August 17, 2023
18:00
“Ukrainian House” (Kyiv, 2 Khreshchatyk St.)

We invite everyone to watch the documentary film “Keepers” by Olena Grozovska and a creative meeting-discussion in which the authors and heroes of the film will take part.

The documentary film “Keepers” tells the stories of Ukrainian defenders and custodians of culture during the war:

Serhiy Zhadan – a modern Ukrainian poet and public activist who selflessly engages in volunteer activities in Kharkiv.

Serhiy Laevskyi – the director of The V.V. Tarnovskyi Chernihiv Regional Historical Museum, who remained in the museum and saved the unique collection and helped people who were hiding in the basement of the museum during the entire time that fierce battles for the city continued.

A couple of collectors and volunteers, Daria Dobriyan and Ihor Ponamarchuk, who donated a painting by the outstanding Ukrainian artist Maria Prymachenko from their collection to participate in a charity auction. During the auction, the work was sold for a record price of 500,000 USD for Ukrainian art. All proceeds from the sale were directed to the purchase of 125 armored vehicles for the Ukrainian army, and the new owner of the painting handed it over to the National Art Museum of Ukraine.

The participants in the discussion – artists, museum curators, media professionals, including heroes of the film and members of the thematic magazine “Antykvar” – will talk about the informational component in the protection of the national cultural heritage.

The film was worked on by:
The director – Olena Grozovska
The editor – Hanna Sherman
Operators – Vladyslav Nechyporenko, Oleksandr Jantimirov
Composer – Anton Baibakov
Animation designer – Iryna Khmara
Editing directors – Hanna Trofymova, Inokentiy Vyrovyi
Sound director – Andriy Rohachev
The driver – Vitaly Bryhynets
Producers – Leonid Komskyi, Inokentiy Vyrovy

With participation of:
“Dukat” Art Foundation
“Antykvar” Publishing House
ARWM Fund
Real Stories Production
Peace for Art Fondation

Free entrance
Registration via the link: https://forms.gle/ULVE5KW4efDDxS1H9

Світовий конгрес українських юристів з болем констатує, що російські окупаційні сили, які в перші дні повномасштабної збройної агресії проти України захопили Каховську ГЕС, здійснили під ранок 6 червня 2023 року терористичний акт, підірвавши дамбу гідроелектростанції. Це призвело до виникнення техногенної катастрофи і надзвичайної екологічної ситуації з глибокими і незворотними змінами природи, втратою природних ресурсів та різким погіршенням умов проживання населення – руйнацією будинків і домогосподарств, знесенням мостових споруд, розмивом залізничних та автомобільних шляхів. За попередніми даними близько 80 населених пунктів і десятки тисяч їх мешканців опинились у зоні потенційного затоплення.

І хоча ще важко достеменно передбачити наслідки підриву гідроелектростанції та збитки від нього, Світовий конгрес українських юристів терміново закликає розглянути цей черговий злочин агонізуючого путінського режиму суто в юридичній площині.

Світовий конгрес українських юристів наголошує, що підрив Каховської ГЕС є міжнародним злочином, злочином проти людяності. Адже цілком зрозуміло, що умисний напад на таку специфічну складову критичної інфраструктури, яка як всім відомо є об’єктом підвищеної небезпеки, безумовно призведе до завдання шкоди цивільному населенню – трагічної загибелі цивільних осіб, знищення їх майна – і має ознаки порушення статті 56 Додаткового протоколу І до Женевських конвенцій. Крім того, величезна кількість людей на півдні України і в тому числі у Криму залишилась без електрики, тепла, а головне – питної води. Умисний характер катастрофи на Каховській дамбі дає підстави говорити про вчинення злочину проти людяності згідно з положеннями статті 7 (k) Римського статуту “Інші нелюдські дії подібного характеру, що навмисно спричиняють сильні страждання або серйозні тілесні, чи психічні, чи фізичні ушкодження”.

Крім того, Світовий конгрес українських юристів вважає, що підрив Каховської ГЕС матиме руйнівні наслідки не тільки для екосистеми України, але й усього чорноморського регіону. Більше того, цей злочин потенційно загрожує ядерною катастрофою з огляду на перебої в системі охолодження на найбільшій в Європі Запорізькій АЕС, про що цілком справедливо алярмує МАГАТЕ. За таких умов стають ефемерними цілі людської цивілізації щодо сталого розвитку, коли внаслідок злочинних дій агресора збільшено викиди парникових газів у довкілля понад 33 млрд тон.

Світовий конгрес українських юристів підкреслює, що події навколо енергетичних об’єктів, зокрема в Каховці, свідчать про усвідомлену політику російської влади, яка має ознаки екоциду, тобто умисних дій, що можуть призвести до екологічної катастрофи планетарного масштабу. Зазначене має стати поштовхом для того, щоб екологічні злочини чи екоцид зрештою отримали належну правову оцінку і були включені до Римського статуту в якості одного з міжнародних злочинів.

Наголошуємо, що відповідно до вимог міжнародного права всю повноту відповідальності за події, що настають на окупованій території України, несе окупаційна московська влада. Каховська ГЕС є під контролем окупаційної влади з перших днів повномасштабного вторгнення в Україну і з цього моменту саме РФ несе позитивні обов’язки по запобіганню загрозам на об’єктах критичної інфраструктури, які потенційно містять небезпечні сили, що потенційно може спричинити тяжкі втрати серед цивільного населення.

Світовий конгрес українських юристів упевнений, що разом з міжнародною спільнотою ми притягнемо до відповідальності винуватців цього та інших міжнародних злочинів. І в цьому контексті ми підтримуємо зусилля органів правопорядку України, спрямовані на повне і всебічне з’ясування обставин зазначеного терористичного акту та інформування відповідних міжнародних структур. Йдеться про розпочаток розслідування і відкриття кримінального провадження Службою безпеки України за статтею 438 (порушення законів та звичаїв війни) та статтею 441 (екоцид) Кримінального кодексу України у зв’язку з підривом дамби Каховської ГЕС, а також про надання Генеральною прокуратурою України прокурору Міжнародного кримінального суду Карім Хану всієї необхідної інформації з цього приводу.

Світовий конгрес українських юристів вважає за необхідне звернутись до Генерального секретаря ООН щодо порушення статті 2 Конвенції про заборону військового або будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище (ENMOD), яка на сьогодні чинна для 58 держав світу, серед яких Україна та РФ. Зазначене звернення повинно містити вимогу щодо створення консультативної ради та Міжнародного суду ООН з метою компенсації шкоди, нанесеної Росією.

Світовий конгрес українських юристів закликає всіх правників українського походження, всі уряди, парламенти та екологічні організації світу негайно відреагувати на ці злочинні дії держави-агресора. Вимагаємо застосування невідворотної відповідальності для вищого керівництва РФ у міжнародних судах, встановлення і покарання усіх причетних до цього злочину!

Світовий конгрес українських юристів вкотре привертає увагу світової спільноти щодо необхідності всебічної підтримки України в її боротьбі за незалежність та зупинки варварської російської агресії, зокрема шляхом подальшого посилення санкційного режиму, надання нашій країні сучасного озброєння і засобів захисту.

Слава Україні!

Керівна Рада СКУЮ

Глави держав України і Косова потиснули одне одному руки на саміті Європейської політичної спільноти. Зустріч не протокольна, а для косоварів – добра новина, повідомляє спецкор МІА «Вектор ньюз».

У саміті 1–2 червня в Молдові взяли участь майже пів сотні президентів і прем’єр-міністрів та глави європейських структур. Прибули президент Європейської ради Шарль Мішель, президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн, голова Європарламенту Роберта Мецола…

На порядку денному питання безпеки Європи, єдність спільноти та стабільність на континенті. Володимир Зеленський взяв участь у круглому столі з питань безпеки разом із Жозепом Боррелем, Шарлем Мішелем, Еммануелем Макроном та іншими лідерами ЄС. Він виголосив промову, мав на полях форуму низку зустрічей з провідними державними й політичними діячами та, як і планував, обговорив з високими представниками співробітництво з ЄС і НАТО, українську формулу миру, інші нагальні питання.

У полі зору міжнародної спільноти найголовніше в галузі безпеки – битва проти рашизму. Хоча останніми днями привернула увагу й сербська тема – в контексті заворушень у районах Косова, де компактно проживають серби. До слова, там упродовж кількох днів зазнали нападів протестувальників і зо два десятки журналістів, операторів, фотокореспондентів та інших працівників ЗМІ – цифру оприлюднила Асоціація журналістів Косова.

На Західних Балканах око московської держави-агресорки звично уздріло «додатковий чинник ескалації» (у вигляді миротворчих сил у Косові). Ворожа московська пропаганда демонізує НАТО, а центр ухвалення рішень у Європі робить конкретні кроки в напрямі припинення насильства – і рашистського також. Президент Володимир Зеленський спілкувався на саміті з балканськими главами урядів – прем’єр-міністрами Албанії та Північної Македонії Еді Рамою і Димитаром Ковачевським. Приєднання балканських країн до всіх пакетів санкцій Євросоюзу проти росії – це те, за що наш лідер подякував співрозмовникам, оцінивши «послідовну всебічну підтримку України та практичну допомогу в боротьбі проти російської агресії». Він сподівається й на активну участь Тирани та Скоп’є в практичному втіленні української формули миру як єдиного плану, здатного забезпечити справедливий і сталий мир в Україні та Європі.

Треба консолідувати міжнародні зусилля, щоб притягнути агресора до відповідальності за скоєні в Україні злочини, наголосив президент Зеленський. Він також подякував главі уряду Північної Македонії за те, що країна приєдналася до коаліції за створення Спеціального трибуналу у справі про злочин агресії проти України, і висловив сподівання, що до цієї роботи долучиться Албанія.

Того ж дня з полів саміту президентка Республіки Косово Вйоса Османі опублікувала у твіттері світлини – рукостискання з Володимиром Зеленським. У часи, коли позиція має значення, пані Османі особисто висловила повну солідарність президентові України й написала на своїй сторінці: «Ніхто не розуміє біль, боротьбу та стійкість України краще, ніж народ Косова. Ніщо не може стати на заваді волі народу бути вільним. Слава Україні!»

Про свою найпершу коротку розмову на саміті з главою держави, яка героїчно протистоїть агресорові, повідомив у соцмережі й сербський президент пан Вучич. Його позиція щодо московсько-української війни, як відомо, відрізняється від заяв і дій сусідів. Белград перебуває в політичному шпагаті: з одного боку, хоче «боротися за місце в родині європейських народів», а з другого – відмовляється підтримати санкції проти режиму держави-терористки. Серби не зрікаються свого «братерства» з московитами, а проте у власних інтересах, насамперед економічних, Белград не скочується до ганебного визнання псевдореферендумів на територіях України, тимчасово окупованих рашистським військом.

У цей час у столиці Косова

У Приштині автор нотаток чув немало схвальних відгуків місцевих жителів на звістку з Молдови, яку надіслала глава держави Вйоса Османі. Довгоочікуване для косоварів визнання Україною державної незалежності Косова поки що залишається в перспективі, однак і особисте знайомство лідерів двох країн – ще один добрий знак.

Під цим оглядом варто нагадати факт: з весни 2022 року – в час московсько-української війни – Республіка Косово прихистила групу працівників інформаційної сфери, переважно медійниць, які прибули на Балкани з Луганщини, Чернігівщини, Одещини, Києва… Цей «творчий підрозділ» перебуває в Приштині на «журналістському фронті» – робить свій внесок у захист свободи й демократії. До речі, Приштина дала професійний захист і групі журналістів з Афганістану, де медійники так само наражаються на гуманітарні ризики.

А ще за участю українок у Косові сталася незабутня подія на Міжнародному форумі «Жінки, мир, безпека», який торік восени відбувся в столиці. Там президентка фонду «Журналістська ініціатива» киянка Людмила Мех і народна депутатка України Євгенія Кравчук (вона прибула за окремим запрошенням організаторів форуму) на сцені велелюдного зібрання прийняли з рук президентки Вйоси Османі нагороду – медаль «За заслуги» – відзнаку всім українським жінкам за їхню стійкість та захист країни.

Творчий «десант» у Приштині вже понад рік робить свою справу, а тим часом у проєкт, втілений Європейським центром свободи преси та медіа, прибуває поповнення. У Києві в перший день літа відбулося засідання Нацради з питань телебачення і радіомовлення – там вирішено відзначити почесними грамотами з нагоди Дня журналіста представників медіагалузі за самовіддану працю, високий професіоналізм та особистий внесок у боротьбу проти російської агресії. Колеги вітали в Приштині й нагороджену Ольгу Прядко з Кременчука – редакторку програм ТОВ «Телерадіокомпанія «Пріоритет».

З Ольгою творчий гурт, що працює на Балканах, зустрівся як з новою учасницею української команди так само 1 червня. Журналістка з Полтавщини приїхала до Косова разом із сином-школярем. За рекомендацією Національної спілки журналістів України ще кілька кандидатур з медійної сфери організатори програми професійного захисту журналістів нині розглядають, щоб і цьогоріч, з огляду на перебіг розв’язаної рашистами війни, міжнародний проєкт мав розвиток і був ефективним.

На телебаченні в Косові голос представників України вже давно не сприймається як дивина: гостей запрошують на інтерв’ю й до участі в новинних програмах наживо. І голова правління Асоціації журналістів Косова Джемайль Реджа відвідав цьогоріч Київ, коли минали роковини повномасшабної війни – робив звідти, а також з північних районів столичної області репортажі для ЗМІ, які поширюють правдиву інформацію на Балканах. Звісна річ, наративи рашистської пропаганди й фейки в такі програми не потрапляють.

А президент України для багатьох косоварів – особистість не просто знана, а й дуже популярна. Аж до того, що навіть добре відомий салат олів’є, який у Приштині раніше називали «російським салатом», на ярмарковій торгівлі чи в ресторанчиках тепер продають як «салат Зеленський».

Сергій Шевченко

Фото автора і з соцмереж
м. Приштина (Косово)

Почну цитатою. 15 лютого на засіданні Ради безбар’єрності прозвучало: «Ще довоєнні проекти з безбар’єрності набули болючої актуальності. Думаю, всі ми відчули це на собі. Найперше ми відчули фізичні бар’єри війни. Бо кожен із нас особисто стикався за цей рік з евакуацією, із потребою швидко дістатися до сховища. Крім цього, всі ми відчуваємо безліч невидимих бар’єрів. Це може бути брак інформації, відсутність можливості працювати чи вчитися, економічна невпевненість. Отже, безбар’єрність багатогранна, як і самі бар’єри. І це точно не формальність, не данина моді, не «бонус». Це щось значно більше, ніж поодинокий пандус на під’їзді. Це питання якості життя та навіть виживання».

Окремо виділена економічна невпевненість. Окремо згадується необхідність забезпечити «можливості для легшого пошуку вакансій для …також маломобільних груп населення». Крім іншого, вкотре нагадується, що з грудня на порталі Дія доступний новий розділ Дія.Безбар’єрність, де пояснюється, як отримати державні послуги, у тому числі де знайти роботу, як людям з інвалідністю отримати допомогу, куди звернутися, щоб оформити житлову субсидію…

То що ж таке економічна впевненість чи невпевненість для людей, чиє життя назавжди визначається розсіяним (множинним) склерозом?

Мабуть, чи не найважливішою підставою для економічної впевненості є впевненість у наявності й доступності необхідних ліків – і специфічних лікарських засобів (ЛЗ) для забезпечення хворобомодифікуючої терапії (ХМТ), і так званих препаратів другої лінії, які при РС можуть призначати лікарі-неврологи.

Почну зі специфічних ЛЗ. Здавалось би, що цими препаратами забезпечує держава — і через Центри РС, і через інші медичні заклади. Та головним тут виявляється слово «здавалось би». Спробуємо уявити, скільки коштів потрібно, щоб забезпечити ХМТ усіх хворих!

По-перше, скільки таких хворих? Офіційно — понад 21 тисяча, але, як зараз модно говорити, це неточно.

По-друге, як повідомлялося у ЗМІ, потреби у препаратах першої лінії, тобто в тих, які дають можливість повноцінно жити й працювати, часто залишаються невідомими. Процитую опублікований на ресурсі liga.net матеріал: «Були регіони, де замовлення було на рівні середніх європейських показників. Але, на жаль, були області, які зовсім не подавали потребу, які звітували, що у них майже немає таких пацієнтів».

І ще одна цитата з цього ж матеріалу, причому цитую цитування. «”МОЗ офіційно звітує про 21 тис. хворих, але в сусідніх країнах показник на 100 тис. населення майже вдвічі більший. Тобто ми маємо справу або з неправильною діагностикою, або з відсутністю бажання показувати реальну цифру, оскільки держава може забезпечити лікуванням не більше 10% потреби всіх пацієнтів”, – каже Антон Кулагін, співзасновник благодійного фонду 99 probleMS, який опікується пацієнтами». Особисто я Антону довіряю із заплющеними очима, і саме тому можу шляхом нескладних математичних дій дійти висновку, що кількість людей, які потребують препаратів для ХМТ, може сягати сорока тисяч. Про вартість такого забезпечення сказати важко, бо перебіг захворювання у кожного свій, тому й препарати можуть знадобитися різні.

І ось тут я почну волати! Який злочинець (так, саме злочинець!) придумав і переконує, що має значення тільки діюча речовина у складі ЛЗ? Приклад ось — Копаксон Тева і Глатірамеру ацетат Віста. Я на своїй шкурі (у прямому значенні слова, бо ці ліки вводяться підшкірно) переконалася, що це ніби порівнювати чарівну паличку й швабру. Але для мене! Бо мені ГА Віста не підійшов від слова категорично. Хоча знаю немало людей, хто перехід на препарат Вісти навіть не помітив. Хто може/вміє/знає як/набереться сміливості пояснити, чому при формуванні потреб не враховується різна реакція різних організмів? Це дивина, чи новина, ти відкриття? Чому не купуються ті препарати, які потрібні хворій людині, а не ті, які просто дешевші?

Прокоментую від себе. Коли купувати Копаксон перестали, бо ГА Віста з такою ж діючою речовиною вдвічі дешевша, я навіть бровою не повела – діюча речовина мені підходила! І тільки потім, коли за два місяці стан помітно погіршився, хоча ГА «Вісту» мені й видали державним коштом, я почала шукати, звідки лапки й хвостики, тобто чому реакція організму така різна…

Так, діюча речовина одна. Але ж треба подумати, що звідкись же береться різниця вартості! І якщо припустити, що навіть допоміжні речовини ті самі (це можна з’ясувати шляхом ретельного хімічного аналізу), то температуру, тиск, час, рівень вологості й інші технічні умови на всіх етапах виробництва відслідкувати просто не можна. Ніхто з виробників цих особливостей технологічих процесів розсекречувати не буде! Просто тому, що це гроші. Мільярди, і не гривень… Та й ЛЗ, хоч і дженерик, насправді ж дуже помічний. Ну, не для всіх ста відсотків хворих, але ж і кавуни чи свинячі рульки не всі люблять! Як кажуть, кому панотець, кому паніматка, а комусь попівна. Тож насправді нічого нового.

Ось тільки в ситуації з ліками від РС все набагато сумніше. Бо купувати власним коштом препарати для ХМТ нереально. Нагадаю кілька назв і кілька цін (звісно, це не все та ще й дуже побіжно).

1. Глатирамеру ацетат Віста, розчин для ін’єкцій, 40 мг/мл шприц 1мл, №12 — близько 9 000 грн. На рік знадобиться 13 таких упаковочок, або ж 117 000 гривень — щойно порахувала. У стовпчик. І на калькуляторі. Хто не йме віри — перерахуйте.
2. Копаксон 40 розчин д/ін. 40 мг/мл по 1 мл №12 у попередньо заповнених шприцах — близько 20 000 грн. На рік теж 13 упаковок.
Тепер всім зрозуміло, чому державних закупок Копаксону немає? Нам же не треба краще, нам же — аби дешевше. І навіть не заводьте казочки про однакову дію оригінального препарату й дженерика, бо по-різному вони діють. По-різному! Днями вкотре проконсультувалася з фахівцями-фармакологами й знову маю ту саму відповідь.
3. Обаджіо, таблетки вкриті плівковою оболонкою по 14 мг 2 блістери по 14 шт — близько 26 000 грн.
4. Фінголімод-Віста капсули по 0,5 мг №28 (7х4) — станом на зараз немає в наявності в Україні.
5. Фампіра (Fampyra) 10 мг №56 — 4200 грн (ЛЗ не основний, в Україні не зареєстрований, офіційно в Україну не завозиться). Ціна може бути якою завгодно. Якщо, звісно, цей ЛЗ пощастить знайти.
6. Окревус, концентрат для р-ну д/інф., по 300 мг/10 мл, по 10 мл №1 у флак. — 99 200 грн (один флакон!). А кілька флаконів Окревусу на рік своїм коштом хтось може придбати?

Звісно, про все сказано дуже побіжно. Звісно, це далеко не всі ліки. Звісно, ціни змінюються. Звісно, про подешевшання наших ЛЗ чути не доводиться. Але якою має бути пенсія чи навіть зарплата, щоб людина могла тринадцять разів на рік купити навіть «дешевенький» Глатирамеру ацетат Віста? І не впродовж одного року, а все життя! А якщо в графі «Прибутки» тільки пенсія по інвалідності з неповного страхового стажу?

Держава необхідними ліками всіх хворих на розсіяний (множинний) склероз не забезпечує. Бо лікарні не формують і не подають заявки на закупівлі. Бо закупівлі тягнуться, як собача пісня, тобто довго, нудно і печально. Бо немає навіть реєстру хворих… (продовжуйте далі самі — лаятися зараз не хочу).

Про інші препарати типу Мілдронат, або Гамалате В6, або Нейромідин, або Нуклео ЦМФ, або Магне В6, або вітамін Д3, або ще багато всякого й різного (а при РС це препарати другої лінії, тобто супровідна терапія) говорити не будемо. Справді, як із дуже помічним Окревусом, вартість якого недосяжна, наче Різдвяна зірка, можна порівняти нещасні тисячу-дві-три гривень на препарати другої лінії (якщо щось бентежить чи навіть дратує, то це сарказм)? Та ще додайте заспокійливі, снодійні, антидепресанти й немало іншого, включно із засобами гігієни, на які теж грошенят може знадобитися немало.

Про пошуки роботи я вже писала. На жаль, із помітних неозброєним оком змін – слово «інклюзивність» чи то замінилося, чи то доповнилося словом безбар’єрність. Та й тему інклюзивності я теж свого часу не оминула.

Що додати і чим закінчити?

За даними ВООЗ, через десять років після початку захворювання майже 40% (словами – сорок відсотків, або четверо із десяти) хворих можуть пересуватися лише зі сторонньою допомогою, а половині стає складно виконувати професійні обов’язки (це за умови, що йдеться про так звану офісну, а не про фізичну роботу). Кожен восьмий, а то й кожен дев’ятий пацієнт із РС упродовж перших десяти років захворювання змушений змінити роботу… Іще через п’ять років, тобто через п’ятнадцять після дебюту РС, лише половина хворих можуть працювати, піклуватися про себе чи хоча б пересуватися без сторонньої допомоги. А це означає, що ані працювати, ані заробляти бодай на лікування (тут сміх крізь сльози) людина вже не може.

Нагадаю, що за останні десять-п’ятнадцять років РС помітно помолодшав, і зараз середній вік початку захворювання приблизно 30 років. Ось і виходить, що для кількох десятків тисяч людей працездатного віку з діагнозом РС економічна безбар’єрність стає не просто іще одним гаслом уряду, а реальною проблемою, ціною якої може виявитися і «просто» (знову сарказм із переходом у гнівну інвективу) якість життя, і життя взагалі.

Наталія Коваль (Глоба), спеціально для Vector News

P.S. «…безбар’єрність багатогранна, як і самі бар’єри. І це точно не формальність, не данина моді, не «бонус»»…
Невже й знову представники держави, прикрашені й посилені представниками МОЗу, брешуть (помиляються, спотворюють реальні факти, намагаються уникнути відповідальності)?

Знову травень. Для когось — перший після встановлення діагнозу, а для когось знайомство з хворобою перетворилося на спосіб життя/виживання/існування (потрібне слово кожен може підкреслити сам). Отож і Міжнародний День розсіяного склерозу (РС), який був встановлений Міжнародною федерацією товариств розсіяного склерозу для інформування про проблему розсіяного склерозу, для когось перший, а для когось… якийсь…

Говорити про розсіяний склероз можна багато й довго, бо тема невичерпна й об’ємна. І ось цьогоріч знову зазвучало слово «безбар’єрність».

15 лютого «Укрінформ» повідомив, що «в Україні заплановані 472 різноманітні проекти з безбар’єрності, до виконання яких залучені 20 міністерств» і що в «засіданні Ради безбар’єрності, на якому затверджували проект плану заходів на 2023–2024 роки з реалізації Національної стратегії зі створення безбар’єрного простору в Україні на період до 2030 року» взяла участь перша леді, що, безумовно, зробило захід більш статусним.

І, щоб не відставати від сучасних тем і трендів, зараз пробіжуся по «безбар’єрності імені Розсіяного Склерозу». Так би мовити, поінформую.

Медична безбар’єрність

Це не цирк, не сміх і не анекдот. Якщо у когось є позитивний досвід – поділіться. Або хоч фоточку вишліть. Але боюсь, що людей, які мають діагноз РС і при цьому можуть говорити про своє спілкування з медициною бодай без «порахую повільно до ста… ні, краще до тисячі», в природі не існує. Бар’єри почнуться вже із встановлення діагнозу.

Діагноз без бар’єрів.

Якщо хтось уявляє, що діагноз буде встановлений швидко й безкоштовно, то той хтось має збіса багату уяву й неймовірно позитивне мислення. Смуга перепон почнеться із запису до сімейного лікаря, який запише до невропатолога, або/і до хірурга, або/і до ЛОРа, або/і окуліста, тобто на що вистачить освіти й фантазії. Потім треба буде зробити МРТ (часто й не одне) – а ось тут знадобляться гроші. Скільки? Нормально так, не розслабляйтеся. А безплатно можна? Можна! Якщо вас не цікавлять терміни. Бо очікувати магнітно-резонансну томографію, за яку не доведеться викласти грубі гроші, можна декілька місяців. Хто там що думає — поняття не маю, але хтось у цьому впевнений, переконаний і від свого переконання не відступить ані на міліметр, бо потрапити на МРТ «на шарка» дуже й дуже непросто – квест для абсолютно здорових і казково оптимістичних людей із грандіозною кількістю вільного часу й залізною витримкою…

Припустімо, МРТ зробили й діагноз установили – у мозку є так звані вогнища, які свідчать про пошкоджений мієлін. На загадкових підставах із високою вірогідністю вам запропонують люмбальну пункцію. Я не лікар, тому жодних порад. Але я пацієнт, і тому хочу знати, навіщо мені потрібна ця травматична процедура (по суті, втручання в кістковий мозок). Навіщо? Для чого? Із якою метою? Щоб що? Відповідь «для підтвердження діагнозу» після МРТ така собі… Тоді для чого? І людської відповіді одержати ще ніхто не зміг – треба! Я художник – я так бачу.

Але ж пацієнт має право знати, для чого потрібна будь-яка процедура, тим більше травматична. На тлі розмов про медичну безбар’єрність проблема визначення діагнозу набуває нових барв і відтінків…

Ліки без бар’єрів.

Ходімо далі. А далі лікування. Без будь-яких бар’єрів. Має бути. Може, комусь і щастить, але я таких допоки не зустрічала. Державним коштом одержати ліки зможуть навіть не половина хворих. І навіть не четверта їх частина. А якщо комусь пощастило, то знову починає діяти принцип «меду й оцту» — або бери, що дають, або геть звідсіля, бо таких тут вагон і возик у черзі завмерли. Що значить «не підійшло»? Оцей препарат точно такий, як і попередній, просто іншого виробника!

Лікарі, агов! Препарат іншого виробника, навіть якщо діюча речовина така сама, може діяти інакше! Звичайно, комусь пощастить — і все буде пречудово. Але це РС! Тому хтось скористатися заміною просто не зможе, бо заміна не підходить не від слова зовсім, а від слова катастрофа… Хтось, може, й тут жодних бар’єрів не побачив?

Так, про лікарські засоби. Їх тепер купують централізовано, причому не ті, які кращі, а ті, які дешевші… Ага! З’їли? Оцет і мед на шару! І те, що дають, не підходити не може!

Централізованими закупівлями ліків для хворобомодифікуючої терапії реальні потреби не закриваються аж ніяк від слів зовсім, взагалі й ніколи. Чому? А потреби не сформовані й не подані вчасно! А хто їх формує й подає? Аневашеділовобщето!

Як? Ні, ось так – ЯК? Як може вистачати ЛЗ для ХМТ, якщо реєстрів хворих на РС не існує в природі? Скільки в країні хворих на РС? Ну, здається, понад двадцять тисяч. Було. А зараз же – самі розумієте. Розуміємо…

Але ж самостійно купувати ЛЗ для ХМТ пацієнти не можуть! Бо це не дорого, і навіть не дуже дорого, а ДУ-У-УЖЕ ДОРОГО. І для людей, які живуть на пенсію по інвалідності, безбар’єрно/доступно приблизно так само, як Туманність Андромеди. Але помріяти можна! Отож, абсолютно безкоштовно про безбар’єрну медицину можна тільки мріяти.

Безбар’єрний МСЕК. Щоб двічі не вставати, тут же помрійте про безбар’єрне, безперешкодне, доступне, просте, легке, безборонне, вільне здобуття групи інвалідності. Чи не мрія? Усім мріям мрія! Тут же треба розуміти, що при РС позитивного прогнозу не буває! Захворювання у всьому світі невиліковне й неминуче закінчується інвалідизацією. Питання тільки в тому, як швидко людина потребуватиме державного медичного й соціального захисту. Бажано безбар’єрного, звичайно.

Отож, мріємо про гуманний і орієнтований на хворих МСЕК. Хоча насправді такої мрії існувати просто не може! Чому? А тому що є чинний Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо окремих питань проведення медико-соціальної експертизи» (Відомості Верховної Ради (ВВР), 2014, № 36, ст.1184), який Президент України Петро Порошенко підписав 4 липня 2014 року, № 1590-VII. Згідно із згаданим Законом, “Особам, які звертаються для встановлення інвалідності, зумовленою наявністю анатомічних дефектів, інших необоротних порушень функцій органів і систем організму, відповідна група інвалідності встановлюється без зазначення строку повторного огляду». А розсіяний склероз належить до необоротних порушень функцій органів і систем організму, станів та захворювань, за яких відповідна група інвалідності має встановлюватися без зазначення строку повторного огляду, тобто постійно, що регламентується Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо окремих питань проведення медико-соціальної експертизи» (Відомості Верховної Ради (ВВР), 2014, № 36, ст.1184), Документ № 1590-18. Режим електронного доступу до документа — http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1590-18.

Безбар’єрний медичний супровід.

На жаль, про медичні проблеми й про доступ до медицини для хворих на розсіяний (множинний) склероз сказано далеко не все. Звісно, це проблема всієї галузі помножена на проблеми соціальної сфери й на катастрофічні економічні негаразди, стократно помножені війною. Але ця обставлена бар’єрами проблема доступу до медичної допомоги, доступу до лікарських засобів, доступу до необхідної реабілітації, до повноцінного медичного супроводу зачіпає понад двадцять тисяч українців, причому переважно працездатного віку! І бар’єрів справді немає — щоб проклясти все на світі, добиваючись до безкінечних лікарів, які або зовсім кволенько уявляють, із якою хворобою доводиться мати справу, або скаржаться на «емоційне вигорання» й вимагають розуміння й співчуття до своєї нелегкої долі, або «не встигають» оглянути людину, яка просиділа під кабінетом кілька годин, або не можуть пояснити зроблені призначення, але обурюються, що «ці хворі ще й щось хочуть», або запрошують на приватний прийом, який коштує від половини пенсії по інвалідності, якщо на пенсію потрапила людина молода, яка ніякого серйозного страхового стажу заробити ще просто не встигла…

Хоча про себе можу сказати, що на пенсію по інвалідності я потрапила із страховим стажем понад 30 років, але пенсія на сьогодні не дотягує й до середньої. Тож про прийом у приватного лікаря теж можна мрі-і-яти. А ще можна загадувати бажання під зорепадами. Теж робоча ідея. І мрії, навіть про прийом у найкрутішого лікаря, абсолютно доступні, вільні й по-справжньому безбар’єрні.

Якою ж має бути медична безбар’єрність для хворих на розсіяний (множинний) склероз?

Найперше — постійний доступ до медичної допомоги. При загостреннях, які передбачити неможливо, допомога має надаватися негайно! Тож багатоденні очікування прийому одного-другого-третього лікаря мають бути виключені.

Наступне. Для людини з діагнозом розсіяний (множинний) склероз основними лікарями мають бути невролог, який спеціалізується саме на цій патології, і реабілітолог. Доступ до лікарів інших спеціальностей теж має бути швидким і безперешкодним — ідеться про мозок!

Позитивної динаміки тут не буває, тому гаяти час категорично не можна.

Цікаво, а медична спільнота щось може запропонувати? Я маю на увазі безбар’єрність медичної допомоги при РС. А зробити реєстр хворих і по-людськи зібрати потреби на ЛЗ для ХМТ медичним службам під силу?

Наталія Коваль (Глоба), спеціально для Vector News

P.S. Моє знайомство з РС почалося в 2000 році; діагноз ніяк не встановлювався аж до 2008 року, тоді ж була встановлена 2-а група інвалідності; із 2009 по 2018 рік практично не виходила з помешкання; брала участь у кількох КД; постійно спілкуюсь із багатьма колегами по захворюванню.

Автор цих рядків вирішив у форматі книжки розповісти про наймолодшу державу Європи, в якій за рекомендацією Національної спілки журналістів України вже майже рік спільно з колегами-медійниками перебуває на інформаційному фронті війни проти рашизму. У другій частині задуманого твору, написаного в автобіографічній манері, читач матиме змогу також побачити очима київських репортерів Японію – у ній спецкор «Вектора…» мав честь виконати місію вдячності за підтримку, яку надали іноземні партнери журналістам України.

Токіо, Хіросіма, Наґасакі, Фукуока, Кумамото, інші міста й провінції в калейдоскопі численних подій і зустрічей на азійському архіпелазі, звідки спецкор надсилав свої кореспонденції – це «Синьо-жовта Японія» (загальна назва частини збірки). У ній ідеться про доброчинні концерти в Сайтамі, дива кооператорів, токійську резиденцію косоварів, чорнобильську тему в Японському проєкті тощо.

Але основний зміст збірки, звісна річ, стосуватиметься держави, яку культурний українець, думаю, легко знайде на мапі Європи. І якщо прочитає, приміром, про «маневри сербських військ поблизу Косова», то напевно знатиме, що йдеться не про українське місто-курорт Косів у Прикарпатті, а про Республіку Косово на Балканах.

Цей півострів Південної Європи інколи назвають пороховою бочкою. Але не з балканських країв планету люто обсипало вогнем у XXI сторіччі: найбільшу на континенті війну розпалила московська недоімперія. Тому-то в назві «рукопису» вжито актуальний неологізм «рашизм» і плюс до нього – запозичене з німецької мови слово, що перегукується з гаслом «Гітлер – капут!». Цим за виразною асоціацією автор хоче наголосити, що заміри кремлівських варварів приречені на поразку.

Свого часу Джордж Орвелл написав повість-антиутопію «Колгосп тварин» – про попередницю рашистської держави. У своїх книжках і я називав кремлівську диктатуру алегоріями – «Наган-країна», «Імперія терору»… А тепер – хай їй нарешті прийде капут! Назвою-гаслом хочу передати водночас і своє щире бажання, і прийдешню констатацію факту – «Капут рашизму».

Республіка Косово увійшла в мою творчість, так уже судилося, не без участі країни-агресорки… А ще раніше об’єктами уваги й досліджень були далекі від Києва Соловки й карельське урочище Сандармох. Їх вписали в історію України винуватці політичного терору доби сталінської тиранії (див. на сайті інформагенції спецпроєкт «Рік жертв Великого терору»). І найновіше рукотворне зло, яке сіє смерть – це того самого поля ягода, що й соловецька трагедія.

Війна – причина апокаліптичних потрясінь, зламаних доль, непоправних втрат і докорінних змін у житті десятків мільйонів людей. Ось і ці рядки пишу не в Києві, а в столиці держави, що підставила плече в організації міжнародної програми захисту журналістів. Косовари знають, почім фунт лиха, бо й самі пережили страхіття етнічних чисток і воєнних злочинів у 1990-х роках. Тут добре розуміють людей, що стикаються нині з гуманітарними ризиками на батьківщині. Певно, тому саме в Приштині створили умови для активної роботи групі українських медійників – і ця балканська творча «резиденція» дала змогу колегам у час війни бути підмогою своїй країні на інформаційному фронті.

Кілька слів про молоду республіку – колишню автономну провінцію, що проголосила незалежність від Сербії в лютому 2008 року. У Косові населення навіть менше, ніж, скажімо, в Києві. Край взяли під надійний захист миротворчі сили ООН, а відтак левова частка демократичного світу з його державами-лідерами визнала суверенітет республіки. Але є народи й країни, які в цьому питанні тиснуть на гальма. Передовсім серби – вони наприкінці 1990-х воювали проти партизанської Армії визволення Косова. Не згодні з міжнародною правосуб’єктністю краю також режими Північної Кореї, Венесуели, комуністичної КНР… Остання, варто зауважити на тлі рашистської агресії, тримає в строю найбільше «багнетів» серед усіх армій світу. Для нинішньої КНР, як відомо, принципове питання – збереження цілісності своєї держави через наявні проблеми з Тайванем, Тибетом, уйгурським Сіньцзяном. Сусідню з Тайванем китайську провінцію Фуцзянь і столицю Пекін я відвідав 2017 року з делегацією творчої спілки журналістів – тож не з телевізора маю уявлення про батьківщину стратега Сунь-цзи, автора відомого трактату «Мистецтво війни».

Бачимо в лавах опонентів визнання Косова й сирійців з московитами, від яких на всю планету тхне порохом… І основні загрози миру йдуть, звісно, не від країн ліберальної демократії. З цього погляду одіозний факельник війни, позначений символом «Z», вочевидь, найгірше утворення з-поміж усіх сущих у наш час автократій і диктатур.

Вогнище рашизму

Державний терор фашистського типу – не новина в тюрмі народів, що була колись червоною імперією, а тепер відома як «московська федерація». Вважаю назву «російська федерація» неприйнятною для країни, що нав’язує своє «братерство» нащадкам Русі, а чужу історію просто краде (робить, як висловився бункерний злочинець, «цап-царап»). Імперці вигадали «колиску трьох східнослов’янських народів», у яку поривалися садовити українців десь позаду себе… Скажу банальну річ, але Київ був княжим градом Русі вже тоді, коли в хащах і на болотах обабіч річки, назва якої закінчується на жаб’яче «ква», ще ловили рибу й полювали на дичину угро-фінські племена пращурів сучасних московитів. Згодом колонізовані слов’янами заліські землі загарбала кочова орда монголо-татарських завойовників. Їхній вплив на формування менталітету «глибинного народу» московії впадає в око дотепер.

Кремлівські мудрагелі волають – «нє било і нєт нікакой Украіни і украінцев, а єсть адін народ» (чи не той, бува, народ, що склав приказку – «каков хан, такова и орда»?). Може, зрозуміліше буде московитам, якщо скажу їхнім же «язиком», але без лайки, до якої часто вдається у просторіччі скріпне населення: «товарищи мазурики, полно врать-то!» У домосковські століття Русь не була «спільним минулим» чужої нам нео- чи недоімперії. Панівний рід Рюриковичів походив зі Скандинавії (варяги), а політичне й культурне ядро Руської землі лежало на споконвічних українських землях – на Середньому Дніпрі. І мовою Русі, як показали фахові дослідження, була давньоукраїнська – її називають також давньоруською.

Наш народ сформувався на слов’янській основі, тоді як московити – слов’янізовані угро-фіни й частково балти (про це пише сучасний історик і філософ Петро Кралюк у статті «Міф про три «братерські східнослов’янські народи»). І слов’янізовані балти, тобто нинішні білоруси, і московити – це народи «етнічно надламані», бо вони не мали слов’янської основи. Багато чого їм нав’язано силою та панівною релігією слов’ян. Тож у цих двох народів сформувалася покора до державного насилля (особливо помітна в населення, яке ще й століттями перебувало під владою ханів). І не треба мати розуму аж понад голову, щоб здогадатися, звідки в «імперії награбованих земель», у крові колишнього ординського васала, ота звіряча жорстокість і злодійство, якими шокують на війні рашистські окупанти.

«Всім відомо, що крадіжка – спільна риса московського народу, тож ніхто навіть і не соромиться цього, – писав італійський священнослужитель, кардинал Франческо Локателлі у книжці «Московитські листи», виданій 1735 року. – Дорослі та юні, чоловіки й жінки без сорому привласнюють собі чуже добро, аби тільки потрапило під руку… Петро Перший зазвичай казав, що якби він надумав перевішати всіх злодіїв у своїй державі, то залишився б без підданих».

Серед найогидніших злодіянь у час повномасштабної агресії проти України називають викрадення дітей і насильство над ними. У середині лютого 2023-го рашисти розіграли інтермедію, показавши в теленовинах, як їхня влада нібито піклується про українську малечу. Дітей забирають від батьків, вивозять на московію, де передають у чужі сім’ї – іншим вихователям. Так викрадають і сиріт, і неповнолітніх, залишених без батьківської опіки. На ділі їх ізолюють, щоб позбавляти національної ідентичності й робити з них подобу рашистів. Усе це нагадує більшовицьку «турботу» про сиріт і безпритульних, яких «опікали» чекісти – виконавці кривавого терору кремлівської влади. Так само вчиняли й німецькі нацисти в часи Другої світової війни: насильно забраних, викрадених дітей окупанти передавали в «арійські» сім’ї – в них мали виростати юні гітлерівці, позбавлені зв’язку з батьківщиною та своєю справжньою ріднею.

За вчинений злочин Міжнародний кримінальний суд у березні 2023-го видав ордер на арешт кремлівського фюрера й тамтешньої так званої дитячої омбудсменки. «Депортовані діти, яких вдалося повернути в Україну, кажуть, що їм погрожували ізоляцією, інтернатом, били палицями, а за вигуки «Слава Україні!» забирали в невідомому напрямку. Їм казали, що від них відмовилися батьки і вони тепер «діти росії». Якщо це не політика геноциду, то що?», – цитую запитання від представника Офісу Президента України, яке поширили ЗМІ після судової ухвали.

Сучасний історик, москвич Андрій Зубов звертає увагу на ще одну характерну особливість теперішніх московських володінь. Форма існування його країни вже понад сто років – більшовизм. Вчений вважає, що велика частина населення «звиклася з більшовизмом і живе за його правилами, вона, сама того не усвідомивши, стала частиною бандитської більшовицької спільноти». У світі вже друге століття, каже професор, точиться боротьба між людським ставленням до людини, правом на розширення її свободи й гідності, і більшовизмом, який прагне «зробити людину лише знаряддям, лише рабом, позбавленим совісті й честі». Влада більшовицька, на відміну від звичайної державної влади, є влада бандитська – її на жодному рівні не формують громадяни, наголошує історик. Для більшовицької влади і людина, і ресурси країни, і власність будь-якого громадянина – насправді власність влади. Це засіб для досягнення її мети – нестримного збагачення, розширення свого простору.

Химерну суміш успадкованого або запозиченого в більшовиків, гітлерівців, романових бачимо в нинішньому рашизмі. Сформована кремлем тоталітарна диктатура наслідує найгірші практики минулого. Тут і гра на імперських настроях, і заклики повернути колишню «велич», і війни… Свої криваві сліди це лихо вже залишило в Молдові, Грузії, окупованій Ічкерії, зазіхнуло на білоруські землі…

А ще московська банда пасе оком за «пороховою бочкою Європи» – Західними Балканами. Зберігає там вплив на Сербію і бачить її політичною союзницею та вірною поплічницею. І в цьому контексті офіційний Київ, хоч як дивно, понад півтора десятиліття вважає Косово… частиною Сербії!

Власне, позиція України – вичікувальна, як і в тих держав, що бояться виходу з їхнього складу деяких територій за «прецедентом» Косова. Однак є нюанс у здобутті незалежності колишньою автономією. Міжнародний суд 2010 року визнав законним право Косова вийти зі складу Сербії: «загальне міжнародне право не містить заборони на декларації про незалежність». Зовсім інше – загарбані московськими «асвабадітєлямі» чужі землі. Там будь-які імітації виборів, голосування під дулом автомата або псевдореферендуми – незаконні й нікчемні. Утворені в цей спосіб прокремлівські самопроголошені недореспубліки ніколи не визнає демократичний світ.

Народні депутати України запропонували називати новітню версію фашизму саме так – рашизмом. Власне, ще раніше це зробив сам народ, а парламентарі лише підтвердили факт ухваленим офіційним документом. Ідеологічні засади рашизму й суспільні практики наше суспільство засуджує як тоталітарні й людиноненависницькі.

У біді пізнавай приятеля

Поки що парламентарі в Києві думають над визнанням незалежності Косова – вивчають і опрацьовують проєкт постанови Верховної Ради. Подано його в серпні – коли майже пів року вже точилися запеклі бої на тимчасово захоплених територіях низки областей. З 25 березня 2019-го Україна вже приймає загальногромадянські паспорти Косова для оформлення віз. Ці консульські дії покликані унормувати режим поїздок іноземців, передусім з гуманітарною метою. Своєю чергою влада Косова скасувала для українців візові обмеження після початку повномасштабної авантюри рашистів. І це ще один крок до прийдешнього налагодження дипломатичних відносин України з республікою, яка має всі шанси незабаром стати повноправним членом великої міжнародної організації – Ради Європи. До речі, Київ у «сигнальному» голосуванні з цього питання утримався, на що нервово зреагував Белград, заявивши, що Сербія тепер не підтримає Україну в голосуваннях за резолюції ООН.

Друзі пізнаються в біді. Отож прийдешня перемога України і її вступ до НАТО з набуттям гарантій колективного захисту відчинять двері до визнання Косова де-юре. У це щиро вірить автор майбутньої книжки, якому судилося ближче пізнати Балкани та навіть тимчасово стати «одним з косоварів». Працюючи в творчому тандемі з Людмилою Мех, ми з липня 2022 року користуємося міжнародними прескартами від Асоціації журналістів Косова. Зустрічалися з послом цієї країни в Японії – коли виконували інформаційну місію в час московсько-української війни. У лютому 2023-го вітали приштинців з 15-річчям проголошення незалежності їхньої держави. Ходили з косоварами під синьо-жовтими прапорами на масові заходи з нагоди трагічної дати вітчизняної історії (роковини ескалації рашистської навали). І навіть нам, медійникам з України, вручили подячні листи, підписані главами держави, уряду та парламенту – за внесок у демократію Косова й за те, зокрема, що дедалі міцнішають дружні зв’язки між нашими народами.

У світ, який був майже незнаним і який я побачив і пізнав, запрошу читачів, коли збірка публіцистики вийде в друкованому вигляді. Косово і Японія – дві країни, в які вирушимо з природною репортерською допитливістю та з авторською щирою вдячністю за підтримку нескореної нації, що героїчно стоїть в обороні своєї землі й повертає у співпраці з союзниками всім європейцям свободу та безпеку.

Про декого з наших сучасників, справжніх українців – живих і полеглих, сильних духом і красивих душею, цікавих і патріотичних людей – розповім у новому виданні. З ними звела доля в час професійної діяльності в Україні й за кордоном. Серед таких невигаданих героїв – вчений і яхтсмен-навколосвітник Валерій Петущак, вищий офіцер і письменник Вячеслав Савченко, скрипаль світового рівня й педагог Олег Криса, а також люди, що вже, на жаль, відійшли у вічність – художник і воїн-доброволець Сергій Пущенко, журналістське й мистецьке подружжя Гаїв…

Як творчій людині авторові цих рядків пощастило відвідати в різний час у різних справах немало куточків Старого світу. Але впродовж більш як шести десятків років свідомого життя ні журналістська робота, ні туристичні стежки, ні навіть примхи пані Фортуни не приводили мене до цього теплого з усіх поглядів краю – Косова. Привела, на жаль, війна…

І в цій війні неодмінно прийде капут ідеології рашизму – йому не місце на землі!

Сергій Шевченко, спеціально для МІА «Вектор ньюз»

Фото автора

м. Приштина (Республіка Косово)