Категорія: ЕКСКЛЮЗИВ

Спочатку кілька офіційних фактів.

Перший. 24 серпня 2016 року в приміщенні Союзу письменників Росії в Москві під головуванням В.Н. Ганичева й О.А. Костіна, заступників глави Всесвітнього Російського Народного Собору (скорочено — ВРНС) єпископа Воскресенського Сави, відбулося чергове засідання Бюро президії Всесвітнього Російського Народного Собору, на якому були обговорені питання й пропозиції по підготовці до XX ВРНС, який планується провести в листопаді 2016 року. Були принципово схвалені перспективний тематичний план Експертного центру ВРНС і Положення про реалізацію програми «Духовне зміцнення Російського воїнства». На фразу про «зміцнення Російського воїнства» слід звернути особливу увагу й запам’ятати для подальшого аналізу.

Другий. 23-25 лютого 2014 року (що це були за дні, мабуть, знає кожен в Україні) заступник глави ВРНС Валерій Ганичев знаходився у Севастополі, де проводив зустріч із представниками Севастопольської регіональної організації Російського воєнно-історичного товариства. Додамо, що Валерій Ганичев — це російський письменник, який активно відстоює великодержавний шовінізм, що сьогодні скромно іменується «Русским миром». А ВРНС очолює московський патріарх Кирило, тому зв’язок російського православ’я з великодержавним шовінізмом помітний.

Взагалі-то ВРНС – це міжнародна громадська організація із центром у Москві, яка має, до речі, спеціальний консультативний статус при Організації Об’єднаних Націй. Цей статус формально дає Собору широкі можливості для просування своїх ідей. Військова тематика не випадково згадується в програмі Собору, саме ця тема є одним із головних об’єктів постійного обговорення ВРНС. Крім того, керівництво Собору постійно проводить роботу на територіях колишніх радянських республік, а нині незалежних держав, які в Кремлі вважаються «зоною інтересів Росії». ВРНС для цієї діяльності добре підходить, оскільки спирається на широку мережу Російської православної церкви, розташованої в «зоні інтересів».

Отож, Крим у цій «зоні» займав і продовжує займати особливе місце, і недаремно Ганичев наприкінці лютого 2014 року проводив у Криму, охопленому хвилюваннями, зустріч із представниками Російського воєнно-історичного товариства. До того моменту, коли Крим був анексований РФ, представники Собору були на півострові частими гостями. Тепер же вони почувають себе господарями й хотіли б цей статус закріпити. Просто є ще одна формальна перешкода – наявність у Криму Української православної церкви Московського патріархату, яка, згідно зі своїм статутом, є адміністративно підлеглою Київській митрополії, що загалом не дуже подобається Москві.

Сьогодні в Криму є три єпархії УПЦ МП. Варто зауважити, що далеко не у всіх православних парафіях беззастережно підтримують нову владу, яка встановилася там у 2014 році. А що стосується, наприклад, найбільшої єпархії, Сімферопольської й Кримської, то її глава митрополит Лазар, уродженець Волині, переведений у Крим ще в 90-і роки, чимало сил і часу витратив на те, щоб розставити в різних православних структурах своїх земляків. І треба сказати, що протягом усього цього часу вони намагалися впроваджувати в Криму дух українства. Але тепер ситуація зовсім інша, і за спроби нагадувати православним українцям на півострові про їхній історичний родовід можна серйозно постраждати. Це священство УПЦ МП розуміє й тримається тихо. Але в Москві їм однаково не довіряють.

Саме тому в РПЦ готується черговий план по зміцненню свого впливу в Криму. План простий: замість трьох єпархій УПЦ МП буде створено один округ, підлеглий безпосередньо московському патріарху. На чолі округу хочуть поставити громадянина РФ Сергія Чашина, відомого в церкві як єпископ Володимир, який нині очолює одну з російських єпархій.

Що стосується Чашина, то перст долі не випадково вказав на нього. Він є одним із активних ідеологів «Русского мира», під час кримських подій постійно був на півострові, схиляючи православних віруючих до підтримки анексії. Через нього, як кажуть, ішло й фінансове підживлення проросійських структур у Криму, у тому числі різнх братств, які схильні до радикалізму. За словами людей, які знають Чашина, він відвертий українофоб. Крім усього іншого, Чашин є довіреною особою Кирила й, зрозуміло, проводитиме саме його політику, у якій місця «українству», звичайно, не буде.

Отож, чому спочатку йшлося про ВРНС і про його завдання по опіці «руського воїнства»?

Річ у тому, що УПЦ МП у Криму вже активно співробітничає з російськими Збройними Силами й Чорноморським флотом на півострові. Тільки з однієї Сімферопольської й Кримської єпархії відправлено півтора десятки священиків помічниками командирів підрозділів по виховній роботі. Але, як виявилося, цього для окупаційних військ замало, у Росії розмах куди більший. І саме тут, до речі, і криється одна з причин недовіри чиновників Московської патріархії до єпископів УПЦ МП. Тому на чолі кримської церкви має, на їхнє переконання, стояти людина, яка не буде обтяжена родинними й іншими зв’язками з континентальною Україною.

Треба підкреслити, що план по зміні структурного влаштування УПЦ МП у Криму зрів уже давно. Більше того, завершити його збиралися ще на початку літа, однак виникли ускладнення, і головне з них — як усе це представити керівництву УПЦ МП. Адже як не віддане ідеї «загальної канонічної церкви» керівництво Київської митрополії, там прекрасно розуміють, що втрату частини українського православ’я треба буде якось пояснювати. Або заявити про свою незгоду й піти на відкритий конфлікт із Московською патріархією. Другий варіант для РПЦ, звичайно, малопривабливий, тому зараз ведеться пошук рішення, яке могло б влаштувати всіх.

Найвірогідніше, такого рішення не існує. Тому керівництво РПЦ відчуває велику спокусу: а чи не розрубати гордіїв вузол одним ударом? Тим більше, листопад місяць, коли відбудеться ХХ Собор, не за горами.

Віктор Стоян, спеціально для «Вектор ньюз»

Увага всього світу минулого тижня була прикута до подій, пов’язаних із Сирією. 10 вересня 2016 року Росія й США в результаті тривалих і складних переговорів у Женеві нарешті дійшли згоди щодо сирійського врегулювання, погодивши план дій, який складається із п’яти документів, зміст яких офіційно не розголошується через деяку особливу інформацію. Угода набуває чинності з 12 вересня.

Сирія
“Ми сподіваємося, що за домовленістю про припинення вогню в Сирії почнеться довгостроковий мир і політичний процес урегулювання конфлікту, сказав міністр закордонних справ Туреччини Мевлют Чавушоглу. За його словами, домовленість про припинення вогню в Сирії на період свята Курбан-Байрам є шансом для сирійського народу. «Сподіваємося, що ситуація в Сирії, Лівії, Іраку і Ємені стабілізується й запанує атмосфера довіри», — сказав Чавушоглу.

Отже, керівникам зовнішньополітичних відомств Росії й США – С. Лаврову й Дж. Керрі — пощастило домовитися про припинення вогню в Сирії з 12 вересня, створення спеціального російсько-американського центру для розмежування сирійської опозиції й терористичних угруповань, розмежуванні районів дій ВКС РФ і ВПС США, забезпечення гуманітарного доступу в Алеппо. Росія й США закликали всі сторони взяти на себе зобов’язання дотримуватися режиму перемир’я, що «передбачає припинення будь-яких воєнних дій, у тому числі повітряні бомбардування». Глава МЗС РФ С. Лавров пояснив, що «ми зробимо все, щоб сторони конфлікту, на які впливають РФ і США, зробили відповідні кроки». У рамках угоди розроблені й набувають чинності процедури реагування на порушення перемир’я, поставок гуманітарної допомоги, комерційних і цивільних вантажів.

«Пробний» період перемир’я триватиме сім днів, потім мають початися подальші кроки по стабілізації ситуації «на землі». Спеціальний російсько-американський центр (буде створений пізніше) займеться «практичними питаннями розмежування терористів і помірної опозиції, а також їх поділу». Розмежування терористів і опозиції закріплене в угоді як пріоритет, а держсекретар Дж. Керрі підтвердив готовність США почати відповідну роботу. Після відділення терористів від опозиції почнеться знищення перших силами ВКС РФ і ВПС США. Також погоджені райони, «у яких такі удари будуть скоординированно наноситися, і в них, за домовленістю із сирійським керівництвом, братимуть участь тільки ВКС РФ і ВПС США». РФ і США підтвердили необхідність якнайшвидшого поновлення діалогу Дамаска й опозиції, а також закликали інші країни, насамперед ті, що входять до Міжнародної групи підтримки Сирії (МГПС), впливати на сторони конфлікту, на які вони мають вплив, з метою виконання домовленостей. Женевські угоди будуть представлені членам МГПС і РБ ООН найближчим часом. Водночас, як заявив Лавров, «стовідсоткових гарантій (реалізації угоди по Сирії) ніхто дати не може, занадто багато гравців залучені до цього процесу».

Уряд Сирії заявив про свою згоду на перемир’я «з гуманітарних міркувань». Опозиційний Вищий комітет з переговорів (ВКП) повідомив, що підтримає домовленості по встановленню режиму припинення вогню в тому випадку, якщо урядові сили будуть його дотримуватися, а також запевнив, що групи помірної опозиції дистанціюються від терористів у Сирії. Водночас опозиціонери висловили сумніви, що угода між РФ і США буде виконуватися, а «помірне» угруповання «Ахрар аш-Шам» відмовилося дотримуватися перемир’я. Немає єдності з цього питання й у різних фракціях Сирійської вільної армії. У Пентагоні заявили, що почнуть військове співробітництво з РФ у Сирії після виконання Москвою зобов’язань, узятих нею в рамках досягнутих у Женеві домовленостей. США направили сирійським опозиціонерам листа, у якому наполягають на дотриманні ними умов нового перемир’я й повідомиляють, що продовження співробітництва з терористичним угрупованням «Джебхат Фатх аш-Шам» загрожує повстанцям «важкими наслідками». Водночас повстанці мають право вживати заходів для самооборони у випадку поновлення авіанальотів, у тому числі сирійської й російської авіації. Російсько-американські домовленості підтримали Туреччина, Іран, країни Заходу, ООН, багато арабських країн і ліванська «Хізбалла».

По оцінках експертів, ті сили, «від яких залежить втілення угоди в життя, не вірять одна одній». При цьому США «мають переконати безліч розрізнених, слабких угруповань, які мають яскраво виражений локальний характер, що вони мають відмовитися від кооперації із найпотужнішою збройною силою, яка протистоїть Б. Асаду. Точно так саме Росія має переконати сторону Асада в необхідності виявляти стриманість», коли влада в Дамаску має «мінімальний контроль» над багатьма угрупованнями, що воюють на їхній стороні. І все-таки угода від 10 вересня «дає слабку надію на закінчення кровопролиття» у Сирії.
Тим часом у різних районах САР тривали бойові дії проурядових сил із формуваннями бойовиків екстремістських угруповань. Найзапекліші бої відбувалися в Алеппо на півночі країни, де армія й ополченці 9 вересня повернули контроль над районом Рамусе й деблокували південний в’їзд у місто. У наступні дні бої в Алеппо тривали, тому що й армія, і бойовики намагалися захопити більш вигідні позиції до початку перемир’я. На сході провінції Алеппо турецька армія й загони сирійської опозиції вели наступ в напрямку міста Ель-Баб, яке вважається одним із головних опорних пунктів бойовиків «Ісламської держави». Туреччина висловила готовність провести спільну зі США операцію по звільненню міста Ракка від бойовиків ІД, але без участі загонів сирійських курдів. Президент Туреччини Р. Т. Ердоган заявив, що його країна повністю захистить свій кордон із Сирією й не дозволить створити терористичний коридор.

7 вересня опозиційний ВКП представив план політичного врегулювання конфлікту в Сирії, знову виключивши можливість знаходження при владі й надалі президента Б. Асада.

Туреччина
Складна обстановка зберігається в Туреччині. Влада країни продовжує кампанію репресій і переслідувань відносно можливих прихильників опозиційного ісламського проповідника Ф. Гюлена й осіб, причетних до спроби державного перевороту 15-16 липня.
Минулого тижня командування ВПС Туреччини відсторонило від виконання посадових обов’язків 73 військовослужбовців, підозрюваних у зв’язках із «Терористичною організацією фетхуллахістів» (ФЕТО) Гюлена. Прокуратура в Стамбулі видала ордери на арешт 85 осіб, у тому числі трьох генералів і 43 офіцерів, підозрюваних у зв’язках із Гюленом. Повідомляється про затримку 105 армійських імамів за підозрою в причетності до липневого путчу. Влада Туреччини також заарештувала 6 бізнесменів, підозрюваних у зв’язках з ФЕТО. Усього на сьогоднішній день під арештом знаходяться 16 тис. осіб, обвинувачених у зв’язках із організаторами перевороту.

У провінції Хякари на південному сході країни проводиться масштабна операція проти бойовиків сепаратистської Робочої партії Курдистану (РПК). Президент Р. Т. Ердоган заявив, що вона є найбільшою в історії країни. На його думку, РПК активізувала свою діяльність, щоб перешкодити операції «Щит Євфрату», яку ЗС Туреччини проводять на півночі Сирії. Влада Туреччини відсторонила від роботи 11,5 тис. учителів, підозрюваних у зв’язках із РПК. 11 вересня Анкара ввела пряме управління в 28 місцевих адміністраціях (змістивши їхніх народно обраних глав) на південному сході Туреччини, де компактно проживають курди, що викликало там безладдя.

8 вересня в Лондоні відбулася зустріч міністрів оборони США й Туреччини Е. Картера й Ф. Ишика. Картер подякував Ф. Ишику за допомогу в боротьбі з «Ісламською державою» у Сирії й запевнив його «у твердій підтримці США зусиль Туреччини по зачищенню своїх кордонів від бойовиків ІД». Картер також «підтвердив свою підтримку довгострокового стратегічного партнерства між США й Туреччиною» і пообіцяв, що Вашингтон «продовжить стояти пліч-о-пліч із Анкарою проти загальних загроз». США в цілому не мають претензій до дій Туреччини по боротьбі з ІД на території Сирії, заявив глава Центрального командування ЗС США генерал С. Таунсенд.

Іран
5 вересня Іран і Великобританія завершили процес нормалізації дипломатичних відносин через майже п’ять років після обопільного закриття посольств. Великобританія вперше з 2011 р. призначила посла в Ірані. «Підвищення рівня наших дипломатичних відносин дає нам можливість почати вести переговори з багатьох питань», — заявили в Лондоні. Іран не готовий обговорювати заморожування видобутку нафти на запланованій у вересні зустрічі країн-членів ОПЕК, заявили в Тегерані. Приєднатися до угоди ІРІ зможе лише після того, як видобуток вийде на досанкійний рівень, тобто перевищить 4 млн барелів на добу, що, як вважають іранці, відбудеться не раніше кінця 2016 — початку 2017 року.

10 вересня Росатом почав будівництво другої черги АЕС «Бушер-2» в Ірані. Будівництво третього блоку іранської АЕС у Бушері за участю Росії почнеться в 2018 році.

Президент ІРІ Х. Роухані 7 вересня закликав ісламський світ покарати Саудівську Аравію за вчинені злочини, нагадавши про торішню трагедію в КСА, коли загинули сотні прочан. Це, за словами Х. Роухані, сталося «через бездіяльність і некомпетентність осіб, відповідальних за проведення хаджу». Х. Роухані вважає, що «якби проблема із саудівським урядом полягала тільки в обмеженні хаджу, можливо, ми б знайшли рішення. Але, на жаль, цей уряд чинить злочини в регіоні й, підтримуючи тероризм, проливає кров мусульман в Іраку, Сирії, Ємені». Раніше, 5 вересня, верховний лідер ІРІ А. Хаменеі закликав переглянути правила доступу до мусульманських святинь — Мекки й Медини. Верховний муфтій Саудівської Аравії А. Аль аш-Шейх у відповідь на звинувачення А. Хаменеі влади королівства в загибелі іранських прочан заявив, що іранці «не мусульмани». Муфтій відзначив, що звинувачення А.Хаменеі «недивні», оскільки іранці походять від зороастрійців і, отже, «не мусульмани».

Судан
Президент Судану О. аль-Башир оголосив 7 вересня про припинення збройного конфлікту в регіоні Дарфур на заході країни, який почався в 2003 році, і про відновлення там миру. Цей конфлікт забрав життя близько 300 тис. осіб, 2,5 млн осіб стали внутрішньо переміщеними. Аль-Башир повідомив про виконання мирної угоди з повстанцями в Дарфурі й оголосив амністію для всіх заколотників, які здалися владі. Але багато експертів уважають, що говорити про відновлення повного миру в Дарфурі передчасно, бо частина збройних угруповань у регіоні не склала зброю й не підписала угоду про мир.

Палестина
Високий суд правосуддя Палестини 8 вересня ухвалив перенести на невизначений строк вибори в місцеві органи влади на території, керовані Палестинською національною адміністрацією. Вердикт був прийнятий після гострих розбіжностей між рухами ФАТХ і ХАМАС по виборчих списках, а також на підставі поданого адвокатами позову, у якому вимагалося скасувати голосування, бо воно не відбуватиметься в Єрусалимі. ХАМАС відмовився підкоритися рішенню суду. Тим часом Ізраїль почав зводити захисний бар’єр на кордоні із сектором Газа, який на деяких ділянках іде під землю, щоб не дати можливості палестинським бойовикам прокопувати тунелі на ізраїльську територію.

12 вересня почалося одне з головних мусульманських релігійних свят Ід аль-Адха (Курбан-Байрам).

За матеріалами закордонних ЗМІ й інституту Близького Сходу
Огляд підготував Марсель Бондарчук

6 вересня, Верховна Рада України «невідкладно» дозволила заарештувати суддю-втікача Миколу Чауса, якого Генпрократура підозрює в одержанні багатомільйонного хабара. “За” проголосувало 279 народних обранців.

«Невідкладність» виявилася в тому, що сьогодні вранці, ще до відкриття чергової сесії парламенту, комітет Верховної Ради з питань правової політики й правосуддя одноголосно підтримав рішення про затримку й арешт Чауса. “18 із 18 присутніх – за, проти – нуль, утрималися – нуль. Рішення прийняте”, — заявив глава комітету Руслан Князевич.

Сам Чаус на засіданні комітету не був присутній, однак знущально делегував туди свого адвоката. “Судді було повідомлено в п’ятницю про те, що відбудеться засідання комітету, однак сьогодні надійшла відповідь із суду, що фізично йому не вдалося передати відповідне повідомлення, тому він, я так розумію, відсутній саме із цих причин”, — ретельно підбираючи слова, пояснив Князевич.

«Невідкладність» позбавлення недоторканності Чауса ще й у тому, що спікер парламенту Андрій Парубій іще вчора, напередодні відкриття чергової сесії Верховної Ради, пообіцяв: «Я невідкладно поставлю на голосування подання про притягнення до кримінальної відповідальності судді Дніпровського райсуду столиці Миколи Чауса, відзначивши, що Верховна Рада порушить питання правоохоронцям: — Як могло трапитися так, що Чаус утік?».

Сказав… Зробив… Поставила… Одержала…

Антикорупційний прокурор Назар Холодницький заявляє, що “ми не могли жодним правовим чином, на підставі чинного закону обмежити пересування Чауса чи затримати, чи прикувати наручником до батареї й чекати 6-го вересня (засідання ВР – ред.). Тоді б усі кричали, що це порушення прав”, — заявив Холодницький, підкресливши, що потрібно міняти законодавство, щоб ліквідувати суддівський імунітет і депутатську недоторканність.

“Через два роки ми вже будемо святкувати 20-річний ювілей, як ми скасовуємо цю депутатську недоторканність. Уперше про це заговорили після виборів третього скликання Верховної Ради й дотепер про це говорять”, — відзначив Холодницький, підкресливши, що якщо сьогодні Рада дасть згоду на арешт Чауса, то слідчий суддя має задовольнити клопотання прокуратури про взяття його під домашній арешт.

Щоб узяти Чауса під арешт (навіть домашній), його потрібно знайти. Щоб знайти Чауса, його потрібно оголосити в розшук. Зрозуміло, що в міжнародний. А судячи з того, що той же Холодницький заявив, що Чаус знаходиться в Криму, то ні про який міжнародний розшук ітися, природно, не може. Бо тим самим Україна де-юре визнає, що Крим не її територія. Коло українського правосуддя вкотре замкнулося. Але не наручником на руках чергового корупціонера, а безглуздістю всього, що відбувається…

Хоча всі підстави для того, щоб арештувати саме Чауса, були. Історія з ним триває майже місяць. Нагадаємо, увечері 9 серпня детективи НАБУ під процесуальним керівництвом прокурорів САП викрили Миколу Чауса в одержанні хабара в розмірі $150 тис. Кошти були знайдені у двох скляних банках. Заарештувати, повторюся, не було жодної юридичної можливості.

10 серпня стало відомо, що Чаус пішов у відпустку до 1 вересня. Заступник антикорупційного прокурора Володимир Кривенко заявив про загрозу втечі підозрюваного. За його словами, для Чауса зараз немає перешкод, щоб покинути територію України.

11 серпня на допит і для одержання повідомлення про підозру в здійсненні злочину суддя Чаус у САП не з’явився.

Кривенко заявив, що його відомство готує звернення до спікера Верховної Ради Андрія Парубія про скликання позачергової сесії для зняття недоторканності із судді.

“Подання про надання згоди на затримку й арешт судді Чауса оперативно погоджене головою Верховного Суду Я.Романюком і 15.08. подане до Верховної Ради України”, — повідомила прес-служба САП агентству “Інтерфакс-Україна”.

Тобто подання йшло в парламент майже через тиждень.

Ніхто ні на яку сесію, природно, збиратися не почав. Депутати відпочивали. І з’явилися на роботу тільки сьогодні.

«Невідкладно» зняли з втікача Чауса недоторканність і, надувши щоки від поважності зробленого ними кроку, урочисто (наприклад, вустами Максима Бурбака) заявили: «Ми свою справу зробили, тепер це проблеми правоохоронних органів, як знайти Чауса. Спасибі».

Зручний спосіб боротися з корупцією, правда?..

Інші депутати, почуваючи, очевидно, якусь незручність ситуації, спробували згладити її, але при цьому грізно насупивши брови: “1 жовтня набувають чинності зміни до Конституції в частині судової реформи, згідно з якими суддів можна буде затримувати на місці злочину й відвозити в СІЗО. Уже не можна буде відпускати суддів додому, щоб вони збирали речі й виїжджали на територію Росії. Ми зробили дуже важливу річ. Ми змінили Конституцію. І суддя Чаус, я сподіваюся, буде останнім суддею, якому пощастило зникнути з місця злочину”, — заявив народний депутат Антон Геращенко.

Загалом, у всіх охочих є ще три тижні. Спасибі. Від усіх охочих. Але, думаю, що й у жовтні вдячних охочих стане не менше. Вони просто інакше діяти будуть.

Ну, а закінчити хотілося б президентом України. Петро Порошенко у своєму сьогоднішньому звертанні до депутатів похвалив роботу Генпрокуратури на чолі з Юрієм Луценком й інших правоохоронних органів.

“Облава, яку ГПУ, НАБУ, СБУ й МВС улаштували на корупціонерів, рухається з безпрецедентно широким охопленням. Ще ніколи не потрапляла під слідство така велика кількість чиновників”, — заявив Порошенко.

“Ми маємо продемонструвати суспільству, що наступ на корупцію почався нагорі, і тоді одержимо моральне право викорінювати її звідусіль на всіх рівнях”, — підкреслив Порошенко.

Але при цьому він підкреслив, що “поки боротьба з корупціонерами нагадує спортивну риболовлю: піймали, показали, відпустили”.

Гарне порівняння. Шкода, що казки про корупційних «рибалок», які ловлять «рибку» у мутній воді української політики, дедалі частіше стають навіть не минулим, а анекдотом. Не стільки смішним чи сумним, скільки вульгарним…

Костянтин НІКОЛАЄВ

Станом на початок осені серед торговельних об’єктів відбувся перерозподіл орендарів, товарообігів і потоків відвідувачів від менш успішних до більш успішних. Криза в сегменті торговельної нерухомості для деяких роздрібних мереж стала часом активного розвитку. До того ж орендарі зараз мають сильні позиції, що дозволяють вимагати максимально вигідні умови, хоча цей принцип не працює для існуючих якісних торгових центрів з мінімальною вакантністю й перспективних ТЦ із гарною локацією й професійною концепцією.

За першу половину року на ринок торговельної нерухомості вийшов один професійний об’єкт окружного формату — ТРЦ New Way у Дарницькому районі, який на 2,5% поповнив загальну пропозицію, що становить 1 201 659 кв. метрів професійних торговельних площ. Друга половина року ознаменується довгоочікуваним відкриттям ЦУМу й Lavina Mall, що збільшить пропозицію ще практично на 140 тис. кв. м. У перспективі ж ринок торговельної нерухомості до 2020 року стане ще на мільйон «квадратів» більшим: реалізація проектів буде сприяти росту цього сегмента й подальшій експансії міжнародних ретейлерів за умови стабілізації економічної ситуації й поліпшення добробуту населення.

Консалтингові компанії констатують стабільність показника вакантності на рівні 6%, що свідчить про зміцнення торговельного сегмента й результати налагодження відносин між орендарями й власниками торгових центрів.

Так, у міжнародній компанії Colliers International вважають, що деякі тенденції 2015 року мали продовження й у першому півріччі 2016 року: збереження помірного попиту на торговельні приміщення Києва з боку орендарів, вибірковий підхід орендарів до обрання проектів і умов оренди, а також готовність орендодавців іти на поступки для орендарів. Втім, окупність ТРЦ і поняття «професійний торговий центр» тісно пов’язані з якісним пулом орендарів — так званим «tenant mix» (групою операторів одного торгового центру). Усе частіше підписання договору оренди ознаменовується не тільки формальною появою оператора в проекті, але також його участю в розробці загальної програми взаємодії. Наприклад, у прес-центрі Arricano Real Estate Plc повідомляється, що компанія звертає особливу увагу на підбір пулу орендарів у торгових центрах. «Для нас важливо, щоб у ТРК компанії були представлені ті оператори й бренди, які підсилюють кожен об’єкт, затребувані відвідувачами наших ТРК, створюють свою особливу атмосферу, що, безумовно, є результатом втілення стратегії кожного об’єкта компанії», — пояснює директор департаменту торговельних площ компанії Ганна Чуботіна.

А ось відносини з покупцями ритейлери стали дедалі частіше розігрівати через різні заходи, спрямовані на збільшення продажів: тематичні події, ночі знижок, сезонні й міжсезонні розпродажі, а також конкурси, розіграші й інші активності в соціальних мережах. За даними консалтингової компанії «Українська Торговельна Гільдія», середній показник відвідуваності складає 700 осіб на 1000 кв. м. Слід зазначити, що найбільш висока відвідуваність у кращих київських ТЦ знаходиться на рівні 30-40 тис. осіб у будні дні й до 60 тис. осіб у вихідні.

Тим часом експерти ринку відзначають тенденцію активізації формату стоків і нове дихання операторів категорії «взуття» і «білизна». Українські виробники й дизайнери продовжують свій розвиток, тепер націлюючись на мережний формат для своїх роздрібних магазинів. Поки міжнародні бренди відкладають строки виходу на український ринок, саме вітчизняні підприємці можуть додати оборотів ринку торговельної нерухомості.

Анастасія Кулішенко, спеціально для “Вектор ньюз”

Нещодавно, коли країна проводжала паралімпійську збірну України на змагання до Ріо-де-Жанейро, Жуків острів, що на околиці Києва, гостинно прийняв восьмий Чемпіонат з рибної ловлі поплавковою вудкою з берега серед людей з обмеженими можливостями.

Подія під назвою «Острів надії» вчергове згуртувала понад 20 людей з різними долями від військових до спортсменів, які мають спільний біль – неможливість руху без інвалідного візка. Проведення цього непересічного заходу було започатковано ще у 2008 році Громадською асоціацією «Центр соціальної реабілітації інвалідів «Острів Надії». Вже тоді ідею підтримала чимала кількість учасників, які, незважаючи на обмежені фізичні можливості не втратили ані захоплення риболовним спортом, ані жаги до життя, чим і надихнули організаторів на те, щоб проведення змагань у подальшому стало традиційним.

За сигналом головного судді Чемпіонату Володимира Свириденка учасники закинули вудки у воду. І над водою на дві години запанувало цілковите напруження, яке час від часу переривалося радісними вигуками. Так раділи кожні рибці, незважаючи на її розмір і вагу та навіть на те, що її вловили суперники. За словами рибалок, заманювали здобич усіма можливими способами.

Як то кажуть, у кого на що фантазії вистачило: хтось підгодовував різноманітними приманками, дехто приказки із казок згадував. Учасники тільки й встигали тягнути рибу одну за одною, проте переважала дрібна верховодка. Загалом протягом двогодинних змагань рибалки виудили з Дніпра понад 3 кг здобичі.

Найбільш спритною у цей раз виявилась миловидна дівчина Олеся Сакалик, яка на змаганнях не вперше, втім досі ніколи не тріумфувала в якості переможця. Тому не дивно, що вона відверто тішилася результатами. Почесне срібло взяв неоднократний переможець минулих років Сергій Качельников, юрист за фахом. У цьому випадку з іронією зреагували всі інші, примовляючи із дружньою усмішкою на вустах: “Ну, нарешті він не виграв, скільки можна “золото” отримувати!” Замкнула трійку переможців Антоніна Кривобок, відчайдушна дівчина, яка пов’язала своє життя зі спортивними бальними танцями на візках.

Всі, без винятку, учасники заходу отримали цінні призи від спонсорів Чемпіонату – мережі магазинів зброї та рибальства «ІБІС» та інших небайдужих до проблем інвалідів меценатів. У тому числі й чоловік, який надбав жартівливе прізвисько “захисник природи” за те, що не приніс до загальної ваги жодної рибини. Він відповідав всім, що відтепер тренуватиметься за допомогою спінінга, який отримав в подарунок, аби наступного року стати кращим.

– Метою змагань традиційно є повернення людей, які з різноманітних причин втратили фізичні можливості до повноцінного життя, їхня фізична реабілітація і психологічна адаптація, а також популяризація спортивної риболовлі як здорового способу життя і гармонійного розвитку людини, – розповідає організатор Чемпіонату членом Національного олімпійського комітету України та Голова Федерації санного спорту України Олександр Пустовойт. “Проте головною відмінністю від усіх попередніх чемпіонатів стало те, що в цьогорічному вперше взяли участь воїни-учасники АТО, які внаслідок важких поранень стали інвалідами. Тепер на воді, а не на полі бою вони, як і їхні друзі, довели, що мають неабияку волю до перемоги, в першу чергу, над самим собою, і сили для подолання труднощів”, – додав він.

За словами О.Пустовойта, Громадська асоціація «Центр соціальної реабілітації інвалідів «Острів Надії» та Всеукраїнська організація „Союз організацій інвалідів України” (ВО «СОІУ») протягом вже 10 років займається землевідводом землі на Жуковому острові, де восьмий раз поспіль проходить Чемпіонат з риболовлі, для створення та облаштування пляжно-відпочивального комплексу, пристосованого для людей з вадами опорно-рухового апарату. За розумінням організаторів, це мало б бути місце загального користування: територія з відкритим доступом для цієї категорії людей. Нічого подібного до сих пір не існує в межах Києва, на відміну від багатьох європейських країн.

Кілька років тому ВО «СОІУ» пройшла задля цього всі необхідні погодження. В такий спосіб зазначена земельна ділянка вже була внесена навіть до Земельного кадастру і таким чином закріплена за інвалідами. Справа була за малим – зробити проект землевідведення и винести на сесію Київради. Проте ініціатори цього довготривалого і виснажливого процесу раділи недовго.

Адже у 2007 році колишній начальник Головного управління земельних ресурсів м. Києва пан Муховиков своїм одноосібним рішенням вилучив цю земельну ділянку з Кадастру. Пояснення (письмове) з його боку було дуже просте: зазначена організація інвалідів була внесена туди ПОМИЛКОВО (!).

Наступна доля цієї ділянки взагалі дивна. Через місяць її знову було внесено до Земкдастру, але вже з іншим призначенням. Її використання закріпили за однією із приватних компаній, яка була зареєстрована за два місяці до того. В такий спосіб ця компанія у рекордні строки – лише за два місяці (!) – пройшла шлях, подоланий інвалідами за 10 років.

Незважаючи на це, Громадська асоціація «Центр соціальної реабілітації інвалідів «Острів Надії» не відмовилася і нізащо не відмовиться від своєї ініціативи і намірів. Організатори змагань не мають жодного сумніву, що невеличка частка Жукова острова, вже обладнана під потреби людей з обмеженими можливостями їх власними зусиллями і коштом, згодом все ж
таки належатиме законним господарям, навіть якщо для цього знадобиться ще 10 років.

Анна Хівренко

Запитання: чому російський міністр із українським прізвищем Мутко зумів «здобути» Росії (позбавленій у Ріо всієї атлетики: як легкої, так і важкої) 19 золотих медалей і четверте загальнокомандне місце, а людина з російським прізвищем Жданов (а до нього Булатов) — Україні всього дві?

Згоден, дурне запитання. Але не більше, ніж загальна дурна ситуація в країні, при якій зараз на Жданова намагаються повісити всіх собак через провальний виступ наших атлетів у Ріо.

Чому Жданов? Хто такий цей самий Жданов? Політолог, який потрапив в уряд на місце міністра спорту по «Батькивщинівській» квоті, а потім доблесно зрадив «Батькивщину», відмовившись іти з уряду, коли вона билася в пароксизмі чергової антияценюківської «ганьби»?

Якщо політолога призначають міністром спорту, то чого ми, власне, хочемо від самого спорту? Із тим же успіхом на цю посаду можна було призначити Тетяну Чорновол. Було бхоч веселіше.

Хтось може назвати міністра спорту США? Ні. Бо немає такого. Майкл Фелпс у США є, а міністра спорту немає.

А знаєте, чому в них Фелпс є? Банальність, звичайно, але тому, що там до університетів, крім іншого, приймають за спортивними показниками. Бо студентський спорт – це основа основ американського спорту вищих досягнень. А у нас?

Рік тому мешканці столичного району Відрадний встали на захист спорткомплексу Національного авіаційного університету. На його місці збиралися побудувати новий житловий комплекс. Був я там недавно. Ані житлового комплексу, ані спортивного.

В Україні є тільки один великий суцільний комплекс спортивної неповноцінності, який виражається в тому, що «нас на Олімпіаді засудили», а з недавнього часу і «якого біса наші спортсмени мило фотографуються з росіянами й патякають зайве, що останніх незаконно відсторонили від Олімпіади через допінг»?
До речі, про міністра Жданова в цьому зв’язку всі згадали винятково через його знаменитий спіч про те, що із спортсменами треба провести «профілактичну бесіду» з цього приводу. То чого ми хочемо від людини з таким прізвищем, яка настільки по-радянськи бачить свою роль в Україні взагалі і в її спорті зокрема? Облиште Жданова. І забудьте про нього.

Єдиним відчутним досягненням Ріо-де-Жанейро для України стали снаряди, на яких проводили свій турнір спортивні гімнасти. Їх нам передадуть безоплатно. Який іще доказ того, що Україна знаходиться в списку третіх країн світу? І навіть не спорті.

Про снаряди домовився глава Національного Олімпійського комітету Сергій Бубка – остання людина з України, на чию думку ще зважають у світовому спорті. Якщо піде він (а його теж чимало «ганьбили» за нібито невиразну позицію з приводу відсторонення російських спортсменів від Олімпіади, а також за те, що його брат Василь не просто живе в «ДНР», але й веде там свій бізнес), то все. Ніяка Клочкова Бубку не замінить.

Знову ж, НОК. Сьогодні всі ЗМІ обійшло, наприклад, наступне повідомлення.

«Ще треба фахівцям розібратися в тонкощах виступів, які були, підготовки і т.д. У непростих умовах доводилося виступати й боротися. Перед Олімпіадою було багато хвилювання, але кожен спортсмен виклався на максимум. Ті спортсмени, які завоювали медалі, цілком можуть успішно продовжувати виступати на міжнародній арені й на шляху до Ігор-2020». Про це сказала начальник управління Олімпійського руху НОК України Ганна Сорокіна.

Нічого вухо не зачепило? Звичайний набір банальностей. Крім одного — посади Сорокіної. Вона — начальник управління олімпійського руху Національного олімпійського комітету України. У комітеті, який по суті й займається олімпійським рухом, є ціле управління, яке займається олімпійським рухом, у якого є цілий начальник. Це не Україна, друзі, — це Радянський Союз! Або яка-небудь Німеччина, яка може собі це дозволити. Нічого особистого. Можливо, пані Сорокіна дуже гарна людина й прекрасно керує олімпійським рухом в Україні, але…

І якщо виходити з цієї “радянсько-німецької” логіки, то в найжорстокішому провалі нашої олімпійської збірної, яка встановила медальний антирекорд за всю історію свого існування, справді виннті Жданов і НОК з усіма його управліннями олімпійського руху.

Але логіка ця, на моє глибоке переконання, свідомо збиткова. І ні до чого доброго не призводила раніше й не призведе в майбутньому — в умовах хронічного недофінансування. Займатися такими «соціалістичними» штуками може дозволити собі Росія, де перемоги в спорті вищих досягнень взагалі й Олімпійських іграх зокрема є частиною національної державної доктрини. На втілення в життя якої заточене все: від підготовки спортсменів до підготовки ФСБшників, які просовують баночки з потрібною сечею цих самих спортсменів у дірку в стіні допінгової лабораторії.

Спорт у Росії є частиною великої політики: як внутрішньої, так і зовнішньої. Для цього досить подивитися на якість і кількість телетрансляцій не тільки на профільних спортивних каналах, але й горезвісному Russia Today, який заточений винятково на іномовлення.

А тепер порівняєте з тим, що говорив і показував під час Олімпіади “Перший Національний”. Його гендиректор Зураб Аласанія пояснював, чому все так погано, говорив гарні розумні слова: про «пакети», гроші, відсутність спонсорів і навіть злив інформацію про «джинсу» (приховану рекламу) часів своїх «папєрєдніков», завдяки якій, виявляється, і виходило показати попередні Олімпійські ігри в більш повному форматі…

Одного не пояснив — чому за два роки “Перший Національний”, прекрасно знаючи, що “джинси” не буде, а Олімпіада насувається, не довів до кінця всі ці підготовчі роботи? Мені, як платникові податків, про всі ці труднощі слухати нецікаво. Мені цікаво подивитися Олімпіаду. Нормально подивитися, а не з регулярними рекламними «почаївськими» перебиваннями.

Жодної цінності Перший телеканал України не має вже чверть століття. Про його існування згадують раз на рік – під час Євробачення, і двічі на рік — під час Олімпіад. То невже не можна за два роки якось підготуватися? Я вже не хочу говорити про те, що якісні трансляції Олімпіад цілком могли стати тим центром прориву, які при великому бажанні й умінні могли б вивести Перший телеканал із того провінційного болота, де він зараз є. Але це нікому не потрібно.

Набагато легше поплакати, що в держбюджеті знову закладене недофінансування і звинуватити в зраді тих, хто вважає, що на головній телекнопці України все погано, назвавши їх посібниками махрового імперіалізму в особі Путіна.

І це, повторюся, усе говориться на серйозному ДЕРЖАВНОМУ рівні. Щоб серйозно ставитися до спорту, в України просто не вистачає серйозності. Як грошових, так і інтелектуальних (до питання про призначення на посаду міністра спорту) ресурсів. Тому в України, на мій погляд, є всього два виходи із усього одного спортивного комплексу власної неповноцінності.

Перший – піти за прикладом Росії й оголосити перемоги на Олімпіадах і чемпіонатах світу чимось на кшалт «однієї з головних віх на шляху будівництва світового комунізму». Але цей шлях свідомо ненадійний у силу зрозумілих причин, пов’язаних із квотністю всього, що ще має в Україні хоч якоїсь цінності.

Другий – не морочити ані собі, ані спортсменам (усім, а не тільки українським) голову й сказати: ми нічого вам не можемо дати, окрім мінімуму, закладеного в бюджеті. А тому пливіть, гребіть, біжіть, стрибайте, стріляйте, штовхайте, штовхайте і т.д., як можете. Але, якщо станете чемпіонами, на виході (окрім «Слава нації, слава героям!») ми вас приголомшимо півмільйоном доларів призових, квартирою з видом на Дніпро й безплатним проїздом у громадському транспорті.

І тоді всім стане легше й зрозуміліше. І спортсменам, і вболівальникам, і навіть простому політологу Ігорю Жданову, якого політична доля-лиходійка привела на посаду міністра спорту саме тоді, коли Україна показала свій найгірший результат в історії Олімпійських ігор.

Автомайданщику Булатову, який був на цьому місці до нього, пощастило більше…

Костянтин НІКОЛАЄВ

21 серпня 2016 року в приміщенні Одеського регіонального інституту державного управління відбулось нагородження лауреатів XVII Загальнонаціонального конкурсу “Українська мова – мова єднання”. Вже 17 років поспіль Національна спілка журналістів України проводить цей захід.

Однією з найбільш цікавих та фундаментальних робіт серед більше ніж 300 представлених номінантів з України, Болгарії, Азербайджану, Російської Федерацїї, Польщі, Ізраїлю, Словаччини і Чехії, яка заціквила широке коло читачів та експертів, стала науково-публіцистична книга лідера Аграрної партії Віталія Скоцика «Як нам жити в епоху змін?».

Читаючи цю працю, наче занурюєшся у минуле України, завдяки легкому стилю викладання своєї думки автор надає змогу кожному читачеві глибоко проаналізувати подїї сьогодення і знайти відповідь на запитання – що наш народ має зробити, щоб бути успішним у майбутньому? І хоча офіційна презентація видання ще тільки відбудеться 16 вересня на книжковому форумі у Львові, одеські читачі вже надали цій праці належну оцінку.

Саме це і визначило заслужену перемогу цього видання в номінації конкурсу: «Пошук. Істина. Наука». Сам автор книги, прибувши до Одеси на цей захід, мав змогу звернутися до присутніх в залі та розповісти про історію створення цієї праці. «Я маю два десятки книжок і монографій, але книга «Як нам жити в епоху змін?» для мене особливо важлива. Вона народилася в останні два роки моєї політичної роботи, в якій я опираюся на зустрічі з людьми. Я об’їхав усю нашу країну чотири рази і зараз перебуваю на п’ятому колі поїздок. Під час цього свого великого турне Україною я спробував дати відповіді на всі ці запитання, які поставив», – розповів Віталій Скоцик.

Ця книга – спроба пояснити, яке місце Україна повинна займати у світі, які унікальні ресурси та можливості вона має і яка стратегія приведе її до успіху. Видання буде дуже цікавим для всіх, кому не байдуже, як розвиватиметься світ у найближчі півстоліття і яке місце матиме Україна в ньому. Автор видання глибоко аналізує помилки українського державотворення і підсумовує 25-річчя української Незалежності. «Україна володіє всім необхідним для побудови сильної держави, але чому за 25 років її так і не побудовано? По-перше, у нас не було консолідованої нації. Розрізнений народ став нацією лише два роки тому. По-друге, у нас не було консолідованої і структурованої політичної системи. По-третє, ми не мали стратегії побудови чіткої моделі економіки», – каже Віталій Скоцик. Він переконаний: Україна має ресурси для того, аби прогодувати 500 мільйонів людей і може стати гарантом продовольчої безпеки європейського континенту. Її місце – серед найбільш розвинених країн рівня Швейцарії, Канади, Німеччини, Австралії. Однак для цього їй треба чітко втілювати свою стратегію розвитку. Основи цієї стратегії кожен знайде в цій книзі.

Через підтримку справді народних ідеологічних партій українці повинні збалансувати політичну систему. За умови політичної волі з’явиться можливість розправитись із корупцією. Далі – стимулювання економіки в податковому і фінансовому вимірі. Метою економічних реформ має стати відхід від сировинної економіки, поява сильної переробної промисловості на основі аграрного сектору, – пише Скоцик. На його думку, відштовхнувшись від конкурентних переваг, які дає агросектор, Україна в перспективі 20-30 років може перетворитися на високорозвинену інноваційну державу з диверсифікованою економікою. Рівень життя українців має дорівнювати показникам Німеччини, де середня зарплата складає 2000 євро. «Для цього нашій економіці треба рости на 18% щороку. Але з нашими ресурсами навіть це можливо. За умови грамотного і фахового управління державою», – переконаний Віталій Скоцик.

Дмитро Волошенков, “Вектор ньюз”

До кінця Олімпійських ігор у Ріо залишається менше тижня, а саму Олімпіаду ми майже не бачили. Справа в різниці часу між Україною й Бразилією. Але не в 12 годинах, які розділяють Ріо-де-Жанейро й Київ, а в сенсі ЧАСУ. Часу, який розділяє нашу країну й інший цивілізований світ у плані трансляцій, підготовки до них, знання виду спорту, який коментуєш, якихось супутніх цікавих історій, пов’язаних із ним або з атлетами. Нічого цього немає й близько. І від зміни місць доданків у керівництві Першого Національного сума його неуспіху протягом трансляцій Олімпійських ігор останні 25 років не змінюється.

Автора ще до початку ігор насторожив ось цей відеоролик.

І річ не в його «совковості» (оціночне судження – на смак і колір фломастери різні). Знайомі вони всі, правда? Рік у рік. Від Фелпса до Фелпса, від Бьорндалена до Бьорндалена… Прикро, що за весь цей час у світі з’явилися Ілон Маск, ІДІЛ, «Кримнаш», адронний коллайдер, Христина Вюрст, Гаррі Поттер, Brexit і багато іншого, а Перший Національний залишився таким, яким був. Прикро, що керівництво телеканалу (хто б це не був) нічого не може/не хоче вдіяти з якістю своєї продукції. За яку, ми до речі, платимо. Адже Перший Національний утримується за рахунок бюджету. І тому є монополістом.

Нехай так, не можете забезпечити якість трансляцій Олімпіади, то хоч забезпечте кількість показу українських спортсменів. Тим більше, що на каналі це голосно обіцяли на рівні перших осіб.

Наприклад, автор статті дуже хотів подивитися сутичку дзюдоїста Кеджау Ньябалі. І навіть не тому, що ім’я з прізвищем у нього нетипові для українця, а тому, що реально чудовий хлопець, який народився від нашої студентки Київського університету імені Шевченка і її великої африканської любові — тріольця з племені мандинг, що в Екваторіальній Гвінеї. І доля в нього дивовижна. Але Ньябалі нам так і не показали. Як і багато чого іншого.

А що у відповідь? Днями генеральний директор Національної телекомпанії України Зураб Аласанія, точно після цієї картинки із сайту “Трибуна” виступив із заявою на адресу ресурсу. Мабуть, подамо його повністю, щоб читачі самі відчули весь абсурд ситуації: «Руський мир» настільки щільно в’ївся в усе навколишнє, що ви маєте бути уважними втричі більше, друзі. Казна-що із назвою «трибуна» – із розширенням.ua, звичайно, бо ресурс є частиною спорт.ru, але, як і в багатьох випадках з медіа, прикриває морду маскою українства, через журналістів – громадян України, а також через українські домени – розганяє гівно, пов’язане з Олімпіадою. Як завжди раша й робить у цій війні – змішуючи частки перекрученої правди з відвертою неправдою (наприклад, дмитрокисельов), граючи на емоціях глядача, розчарованого не зовсім бажаними результатами – як ігор, так і трансляцій – гарантовано досягає мети: градус ненависті у нас росте. Не до них, а в нас до нас, між нами, усередині нас. Друзі, будьте уважні, прошу вас. Гігієна розуму не просто необхідність для нормальної людини в будь-який час, але й найважливіша частина опору їхній медіа-війні проти України», – написав Аласанія у Facebook.

Як ви, вважаєте, така заява — це нормально?

Цікаво, що в 2015 році Перший Національний відмовився транслювати молодіжний чемпіонат світу, бо один із спонсорів ФІФА – «Газпром». Тому читачам треба дуже радіти тому, що не Перший Національний транслює матчі Ліги чемпіонів, одним із головних спонсорів якої теж є «Газпром». І ще дуже хочеться вірити, що не Перший Національний транслюватиме чемпіонат світу з футболу. Бо ж, виходячи з такої логіки, він взагалі його не буде транслювати. Втім, до 2018 року ще треба дожити. У тому числі й керівництву Першого національного на своїй посаді.

Але ось що робити, наприклад, із народним депутатом Володимиром Ар’євим, — людиною, яку аж ніяк не можна запідозрити у «зв’язках із Росією». Глава постійної делегації України в ПАРЄ з приводу телетрансляцій Олімпіади написав буквально наступне: «Я від початку Олімпіади очікував, що ситуація зміниться, але тепер дозволю собі сказати: «UA:Перший» перевершив у непрофесіоналізмі свого попередника УТ-1. Зараз українські шаблісти боролися з росіянами, а вони показували зовсім інший двобій! І такий сюр є постійним. Наші перемогли росіян, а країна цього навіть не бачила! Цей парад профнепридатності коли закінчиться зрештою?» – написав Ар’єв у Facebook. Виходячи з логіки Аласанія, Ар’єв теж «прикриває морду маскою українства… через українські домени – розганяє гівно, пов’язане з Олімпіадою».

На сторінці Аласанія у Фейсбук прочитали ми й наступний пост.

Уже не знаємо, хто і яким снобом здається у всій цій історії, можливо, журналісти “Вектор ньюз” і самі мають вигляд «форкаючих», але автор статті мав необережність включити пряму трансляцію фіналу вісімок в академічному веслуванні. «Запрошений експерт — спортсмен, який добре знає предмет» говорила про що завгодно, але тільки не про боротьбу на дистанції. Із колегою-коментатором вони протягом всієї гонки навперебій обговорювали успіхи «укрАїнських спортсменів» на минулих олімпіадах. Захоплено згадували прізвища олімпійців – героїв минулих олімпіад. Навіщо? Кому це потрібно? У цей момент? Іноді, відволікаючись на гонку від ностальгічних спогадів, експерт говорила, що найкращі шанси на перемогу тут мають американці й німці. А насправді головними претендентами були англійці, які й перемогли на цій дистанції. На п’ятій олімпіаді підряд! Але це так, до слова. Вважайте автора теж «снобом, який прикрив морду маскою українства й розганяє через українські домени – гівно, пов’язане з Олімпіадою».

Насправді шанувальникам спорту немає ніякого діла ні до Ар’єва, ані до Аласанії, ані до трансляцій Олімпійських ігор на Першому Національному. Вони дивляться трансляції зовсім на інших телеканалах (у тому числі й російських) і одержують справжнє, а не «патріотичне» (якого, судячи з того, що пишуть люди про Перший національний, презирливо називаючи його «утеодин», теж немає) задоволення. Справа ж, насправді, не в них, а в тому, що допоки Україна не навчиться любити спорт, а не себе в спорті, успіхів у неї не буде. Як у спортивних трансляціях, так і в спорті самому. Досить подивитися на загальнокомандний залік Олімпіади в Ріо.

Втім, це вже зовсім інша історія…

Яку, сподіваємося, можна буде виправити до наступних олімпійських ігор, які відбудуться в Азії: Пхенчхан (зимові в 2018 році) і Токіо (літні в 2020 році). Різниця в часі з ними, на відміну від Ріо, до речі, буде всього шість годин. Україна ж має шанс позбутися РІЗНИЦІ в ЧАСІ між собою й іншим цивілізованим світом.

Чи використає вона це? Чи так само продовжить боротися з тими, хто проти «укрАїнства» на Першому Національному?…

Костянтин Ніколаєв, “Вектор ньюз”

Цього року Україна з другої спроби ввійшла у Всесвітню Раду по «зеленому» будівництву. На початковому етапі членства від країни-учасника потрібне розуміння плану розвитку ситуації, створення регіональної мережі представництв протягом поточного року й уже наступним етапом має бути створення системи проектування, будівництва й оцінювання за показниками, які висуваються до «зеленого» будівництва. Тим часом в Україні рівень енергоспоживання залишається в 3-5 разів більшим, ніж у європейських країнах, і це незважаючи на те, що ми не перший рік говоримо про енергоефективні технології. Нереалізований екологічний аспект у будівництві насамперед змушує готувати «зелені» стандарти в нормативно-правовому полі й популяризувати ці ідеї безпосередньо в професійному середовищі архітекторів і інженерів. Цей той рідкісний випадок, коли в екологічній тематиці можуть співпасти інтереси держави, бізнесу й самих громадян.

Технологія «зеленого» будівництва сформувалася в найбільш урбаністичних країнах на початку 90-х. У 2002 році з’явилася Всесвітня рада по «зеленому» будівництву, де на сьогодні налічується вже 75 країн-членів. Чотири роки тому перша спроба України вступити до Ради не увінчалася успіхом, але за останній час ми прийняли вже близько 50 нормативних актів по енергоефективності. Втім, енергоефективність — важливий, але не єдиний показник «зеленого» будівництва.

Закономірно, що однією з його умов залишається збереження зелених зон, водойм, загальних особливостей умов забудови по конкретній місцевості. Ще один тренд — проектування будинків з рівнем енергоспоживання близьким до нульового. Правда, амбіційна мета Європи (майже повний перехід на будівництво таких будинків до 2020 року) поки що здається малоймовірною для досягнення. Нам же спочатку як реальну мету слід поставити вироблення екологічного маркування деталей, матеріалів і самих будівель, вважають експерти. «В усьому світі ці стандарти створюються й розвиваються за рахунок активної участі самого ринку. У нас ринок поки мало працює, ініціює розробку й фінансування, тому його потрібно форматувати, щоб він сам замовляв суспільству розробку тих стандартів, які б дозволили нам і майбутнім поколінням жити в екологічно безпечному житлі», — пояснює під час прес-конференції в «Укрінформ» директор науково-дослідного інституту будівельних конструкцій, президент громадської організації «Українська Рада по зеленому будівництву» Геннадій Фаренюк.

При переході на екобудівництво потрібно вкотре звернути увагу на енергоефективність будинків, екологічність матеріалів, екологічність транспорту в містах, підняти питання про зелені насадження, які Київ, за підрахунками екологів, уже втратив на 20-25%, розглянути можливості альтернативного озеленення, що в комплексі дасть інтегровану оцінку екологічної трансформації в зонах проживання. «Має бути механізм для того, щоб будівельні організації впроваджували екологічні стандарти. Будують зараз швидко, легко, наполегливо, але не екологічно. Мають бути екологічні стимули з боку держави: якщо не будуть уведені екологічні податки, екологічно безпечні закупівлі, то ми з вами будемо будуватися, як і будуємося», — продовжує ректор Державної екологічної академії Олександр Бондар. На сьогодні технічний комітет стандартизації «Охорона навколишнього природного середовища (ТК 82)» розробив регламент екологічного маркування. «Якщо будуть так звані «зелені» закупівлі від держави, які будуть стимулювати закупівлю таких екологічних продуктів і матеріалів, тоді ми з вами будемо мати екологічне будівництво», — додає О. Бондар.

Необхідна розробка нормативно-правового акту, який би встановлював вимоги по проектуванню будинків і поселень за екологічними критеріями, а також державно-будівельні норми, які встановлюють правила проектування будинків з рівнем споживання енергії, близьким до нульового, — кроки необхідні, але інша справа, наскільки вони здійсненні. «Повністю перейти на будівництво за першими енергоефективними стандартами, розробленими в 1994-1995 роках, ми змогли тільки через десять років. До цього масово добудовувалися будинки, будівництво яких було покинуте на початку 90-х, і потрібно було їх просто добудувати й увести в дію. Мало прийняти нормативи — ще потрібно добитися їх виконання», — наводить приклад заступник начальника Управління містобудування, архітектури й планування територій, начальник відділу архітектурно-конструктивних систем будинків і споруд Мінрегіону Вадим Євстаф’єв. Крім того, розроблені стандарти мають бути доступними для виробників: бізнес потребує інформування, можливостей оформляти гранти, одержувати інвестиції на тлі загального спрощення бюрократичних процедур. Стратегії «зеленого» будівництва допомагають розвиненим країнам оновлювати економіку, створюючи нові ринки збуту.

Можливо, Україна скористається шансом щонайменше зміцнити економіку й у перспективі одного разу опинитися на найвищому щаблі членства у Всесвітній Раді по «зеленому» будівництву, форматувати будівельний ринок на основі вже свого успішного досвіду.

Анастасія Кулішенко, “Вектор ньюз”

Висунувшись із двох Лавр, пройшовши багато кілометрів шляху під палючим сонцем і проливним дощем, супроводжувані молитвами й прокльонами, колони віруючих Української православної церкви (Московського патріархату) 27 липня 2016 року з’єдналися в Києві.

Хресний хід, який почався начебто непомітно для ЗМІ, із другорозрядної події поступово перетворився на топ-новину й став головним болем для правоохоронних органів. Він викликав гострі суперечки політиків і богословів, страсті в соціальних мережах кипіли, і оцінки йому давалися, м’яко кажучи, неоднозначні. Багато не вірили, що все закінчиться благополучно, що віряни зможуть увійти в столицю так, як в УПЦ МП планували спочатку. Але все фактично вже закінчено. Що ж, значить, слід закрити й цю сторінку в нашій новітній історії й перейти до наступних, які підривають канали новин щодня? Можливо, так і варто було б зробити, але тільки не цього разу.

Що ж, по суті, відбулося?

Велика кількість українських громадян взяла участь у заході, який далеко не однозначно був витлумачений у нашому суспільстві. Причому йшли вони, спонукувані не тільки відданістю вірі, але підштовхувані почуттям незгоди із ставленням до них як вірних УПЦ МП. І цей момент дуже важливий для оцінки того настрою, який панував у середовищі учасників груп, які рухаються назустріч одна одній зі Сходу й Заходу України.

Багато громадських активістів відкрито говорили, що це «п’ята колона» Москви й закликали зупинити її, незважаючи ні на що. Об’єктивно скажемо: у цьому твердженні є частка істини. Адже під яким гаслом ішов Хресний хід? Під гаслом, яке уже понад два роки повторюване керівниками Московського патріархату «За мир! Ні братовбивчій війні!». При цьому ані словом не згадується ані військова агресія з боку Росії, ані причини, які заважають її припинити. Виходить, якщо додержуватися російської логіки, то що відбувається в Україні? Правильно, громадянська війна між українцями, яку й потрібно зупинити. То який же напрошується із усього цього висновок? Звичайно, єдиний: учасники Хресного ходу – пособники Москви й сепаратистів. Але якщо з такою міркою підходити до цих людей, то зупинитися буде важко. Тут хочеться нагадати просту істину: рідна держава має поєднувати свій народ, бо чужа держава його роз’єднує. Києву не може бути вигідно, якщо між прихильниками й супротивниками Хресного ходу виникнуть конфлікти, бо це вигідно не нам.

Хресний хід готувався задовго до його початку. Ще стояли зимові морозні дні, а у високих церковних кабінетах, і не тільки київських, уже обговорювали план його проведення. Такий захід був потрібен для УПЦ МП як повітря. Керівництво церкви, формально найбільшої в Україні (майже 13 тисяч громад), зазнавало серйозних труднощів як суб’єкт державно-суспільних відносин. Після того, коли вона відмовилася підтвердити факт агресії РФ проти України, тим самим прийнявши позицію як Російської православної церкви, так і московських політиків, її стали посилено виштовхувати за межі українського поля впливу. А факт відмови предстоятеля УПЦ МП митрополита Онуфрія ушанувати пам’ять загиблих у зоні АТО українських військових уставанням послужив початком відкритого наступу на цю церкву. І хоча Онуфрій згодом виправдовував свій учинок прагненням «звернути увагу на необхідність закінчити війну», це пояснення мало кого влаштувало. Ящик Пандори був відкритий. І незабаром, коли прихильники Київського патріархату стали розширювати кількість своїх громад за рахунок УПЦ МП, це вже сприймалося як цілком закономірні кроки, які пояснюються «боротьбою української церкви проти московської». А тут ще соціологічні дослідження показали стрімке падіння рейтингу УПЦ МП і зростання його в УПЦ Київського патріархату. Таким чином, випадаючи із загального настрою в країні, УПЦ МП поступово перетворювалася на політичного вигнанця, із яким особливо й рахуватися не варто, а заходи, застосовувані до її прихильників, часом незаконні, пояснювалися «політичною доцільністю». Природно, що єдиними захисниками УПЦ МП ставала РПЦ. І державні політичні діячі з Москви. Саме з їхніх вуст звучали звинувачення на адресу «українських націоналістів, радикалів, яким потурає київська влада», і звинувачення ці звучали в Страсбургу, Брюсселі, Парижі, Варшаві й інших європейських містах. Навряд ця допомога виявилася дієвою.

І тоді в пошуках виходу з’явилася думка про проведення такого заходу, яким можна було б продемонструвати силу й владу над великою кількістю людей. Так ідея втілилася в Хресний хід. У самому ході немає нічого нового, але той факт, що він, нехай тільки на якийсь час, став центральною темою в країні, засвідчив, що списувати з рахунків Московський патріархат в Україні ще рано. Він змусить зважати на себе.

Хтось думає інакше?

Віктор Стоян, спеціально для «Вектор ньюз»