Категорія: ЕКСКЛЮЗИВ

Загадковий острів Зміїний — клаптик суші, розташований приблизно за 35 км від материкової частини Одеської області на широті дельти Дунаю, і легенда, яка перетворилася на камінь уже десять мільйонів років тому.

Багато подій відбулося за цей час. І якщо антична частина історії Зміїного більшості, найвірогідніше, незнайома, то події, пов’язані з його вже українською історією викликали досить широкий резонанс.

У 2008 році тут з офіційним візитом побував Президент України В.А. Ющенко в супроводі губернатора Одеської області Н.Д. Сердюка й чиновників цивільних і військових відомств. Під час візиту Президента була відкрита оновлена прикордонна застава із сауною, мінікінозалом і кондиціонованими приміщеннями із сучасним обладнанням контролю над незваними гостями.

Через роки ця знакова тоді подія сприймається як утішливий приз, що відволікає увагу від провального для України процесу захисту своїх шельфів, у результаті якого три чверті українського шельфу, включаючи розвідані в радянський час родовища нафти й газу, відійшло румунській стороні.

Але все-таки повернімося до більш приємних подій в історії острова…

Літописні джерела донесли до наших днів опис цього священного місця, в античні часи іменованого через колір своїх стрімчаків островом Левке, що в перекладі означає Білий.
Загублений у Чорному морі й доступний тільки відважним мореплавцям, острів змінював своє ім’я разом із часом і зміною епох.

Його знали як острів Ахілла, острів Філоксія, острів Блаженних, Ілан-Ада, Серпілор, Фідонісі, і з першої половини ХІХ століття й дотепер він відомий як острів Зміїний — стрімка течія Дунаю періодично виносили на ці береги однойменних представників фауни.

Але за час перебування на острові жодної змії я так і не зустрів, чого не можу сказати про кільчастих сколопендр (Scolopendra cingulata), які облюбували це місце.

Поза всяким сумнівом, найкрасивіші представники місцевої фауни — це птахи, які обрали Зміїний місцем відпочинку під час міграцій. Орнітологами описано близько 400 видів пернатих, які періодично відпочивають на цьому камінні.

Одна з грецьких легенд говорить, що острів був піднятий із морських безодень, щоб увічнити пам’ять про легендарного героя античного епосу Ахілла, який загинув від стріли Паріса. І саме ця легенда стала приводом для будівництва тут в VI столітті до нашої ери однойменного храму. Торговці й мореплавці з усіх куточків світу ступали на кам’янисту твердь острова в надії одержати прихильність володаря моря Ахілла. Багато століть змінилося з тієї пори, але легенди Зміїного, услід за греками, скіфами, римлянами й слов’янами, ваблять сюди ентузіастів і романтиків, краєзнавців і археологів.

Цілком можливо, що якусь частку адреналіну в серця шукачів пригод додає й прадавня легенда про щит Ахілла, схований у глибині печер острова. Але Зміїний не поспішає розкривати свої секрети — напевно, зачаївся чекаючи на чистого серцем і помислами археолога. Чекає на свого Шлімана…
Завдяки великому скупченню фрагментів затонулих суден акваторія острова стала популярною у професіоналів і любителів дайвінгу. Таке скупчення артефактів різних епох в довколишніх водах свідчить про примхливу вдачу Чорного моря — недарма стародавні греки йменували його Понтом Аксинським, тобто морем негостинним. А гостинним, або Евксинським, воно стало значно пізніше…

На Зміїному з’являється відчуття, що острів схожий на живий організм — своєрідний Соляріс, який проникає у ваш внутрішній світ і назавжди прив’язує до себе невидимими нитками. Практично всі, кому довелося тут побувати, відчувають непереборне бажання повернутися на острів іще раз. Не винятком був і я — разом із однодумцями ми в 2012 році ще раз відвідали острів. Крім істориків і мандрівників, із нами був і талановитий фотограф О. Лесик, чиї фотороботи супроводжують цей матеріал. І з тих пір спогади про Зміїний не полишають мене… Але про все по черзі.

Наче відчуваючи наше устремління, Зміїний зустрічав тихою погодою й теплим чорноморським бризом. Прибула наша група на єдиному вантажопасажирському судні “Косатка”, яке курсує практично регулярно (залежно від погоди).

Більш ніж чотиригодинний перехід — і ми, сповнені надій на чергову порцію емоцій і подолавши круглий гумовий амортизатор причалу, ступили на біле каміння острова.

Прихід судна тут із гумором іменують Днем островитянина — пояснив нам Володимир Яснюк, директор комунального підприємства «Острівне», відповідальний за утримання й адміністрування цього недооціненого керівництвом шматочка нашої країни на просторах Чорного моря. Працює тут Володимир з 2002-го року, коли Зміїний став перетворюватися на цивільне селище із закритої військової бази, де в радянський час розміщалися радіолокаційна рота ПВО й радіотехнічний взвод берегової системи спостереження ВМФ СРСР. Швидко розташувавшись у невигадливих будинках селища Біле, названого так на згадку про античну назву острова (Левке), ми вийшли на оглядову прогулянку.

Поселення — це невелика кількість будиночків, які затишно розташувалися на скелястому плато острова. Є тут і вулиця Козацька з відповідними табличками на добротно побудованих будинках, в одному з яких розташована сільрада, відділення банку й пункт охорони правопорядку, а в іншому — наукова лабораторія біологів. Тут же знаходяться теплиці, де на привезеному з материка чорноземі вирощують городину. Тут же лазня й недобудований будинок готелю, який нагадує про державну програму розвитку туризму, яка стрімко розвивається. Трохи вище маяка, у будинку місцевого поштового відділення, розташований єдиний на острові магазин. Телефонний зв’язок на Зміїному залишає бажати кращого — мій телефон то визначав румунського оператора мобільного зв’язку, то з перебоями вловлював сигнал українського.

Зараз на острові постійно живуть працівники комунального підприємства «Острівне», співробітники маяка, двоє чергових у постійній лабораторії й прикордонники. Раніше тут бували рибалки.

Люди працюють позмінно – звичайно не довше одного місяця, бо через тривале перебування на острові у декого можуть початися психологічні проблеми. Такі факти були зауважені серед особового складу, який проходив службу на Зміїному в радянський час. Жити на невеликому острові, що загубився в морі, непросто – щодня потрібно спілкуватися з тими самими людьми, і це стало причиною частої ротації військовослужбовців прикордонної застави. Але серед трудівників острова панує спокійна робоча атмосфера — сваритися тут ніколи і справ для кожного вистачає.

Набагато більше турбують проблеми з водою – її доводиться завозити з материка й витрачати дуже ощадливо. Цікаво, що своя вода в принципі є, але на глибині 60 метрів, до того ж, дуже мінералізована. Якщо очищати цю воду на місці, то її вартість можна буде порівнювати з вартістю дорогого вина. До слова, стародавні греки, відвідуючи колись храм Ахілла, збирали дощову воду в кам’яний колодязь, який служить тепер однією з тутешніх визначних пам’яток.

Серед мальовничих гротів і скель розташовані, напевно, найчистіші в Україні пляжі, які носять романтичні назви – Місячний, Дамський, Золотий і Бандитський.

Незабутнім продовженням програми перебування на острові після традиційного купання стала гастрономічна програма, яка включає приготування виловленої з дна моря чорноморської рапани — менш ніж за годину пірнання ми зібрали її пристойну кількість. Тут, на острові, її смак здається особливо неповторним.

У прибережній зоні острова привертають увагу глиняні уламки на кам’янистому дні — це фрагменти черепиці, яка покривала колись дах легендарного храму Ахіллеса. Звичайно ж, на острові є музей, який ми із задоволенням відвідали на запрошення Володимира Яснюка. Нас здивувало, що головні експонати – це сучасні горщики за мотивами трипільської культури, які виготовляються тут же й сусідять усього лише з кількома оригінальними античними амфорами.

Згадуючи прочитаний матеріал про можливе розташування храму Ахілла на найвищій точці острова, ми прийшли до підніжжя маяка. Ця будівля заслуговує на особливу увагу — вона унікальна.

Як засвідчує історія, побудована ця незвичайна архітектурна споруда восьмикутної форми зі скляним ліхтарем угорі в 1843 г. з каміння того самого храму Ахіллеса — за проектом англійського архітектора Акройда Чарльза. Тоді ж на маяку вперше загорівся вогонь… Історія не зберегла точних даних про долю талановитого британця, але його дітище продовжує тішити туристів і дарувати вогник надії в Чорному морі.

З тих пір, із 1843 року, найвищою точкою на острові стала дванадцятиметрова Вежа маяка, сполучена з житловим будинком. Основа вежі піднімається на 40 метрів над рівнем моря. Спочатку обслуговуючий персонал маяка комплектувався з п’яти-восьми людей, а будівництво тривало досить довго — із 1843 по 1856 роки, що було пов’язано з Кримською (Східною) війною.

Сьогодні тут працюють кілька людей, а енергетичне питання живлення маяка вирішене на користь установленої сонячної електростанції.

Складно описати всю гаму відчуттів, коли піднімаєшся спіральними сходами з більш ніж півторавіковою історією. Приємна прохолода прадавніх каменів маяка, які зберігають пам’ять двох тисяч років, переносить вас у часі…

І вже піднявшись на самісіньку його вершину, вдивляючись у безкрайні простори Чорного моря, закриваєш очі…

І здається, чуєш скрип дощок палуби, лемент чайок, пориви вітру, ляскання складок парусини й голоси грецьких аргонавтів, які швартуються біля білих скель острова.

Багато відповідей на історичні питання ми одержуємо завдяки професійній роботі археологів. А у випадку зі Зміїним — дайверів-археологів.
Ось уже понад десять років на острові працює група дайверів “Новарекс” під командуванням Олександра Терещенка. Чимало для пропаганди острова як центру підводного туризму зробили ці ентузіасти пошуків стародавніх артефактів.

У 2011 році фортуна віддячила їм за витрачені зусилля, відкривши на 35-метровій глибині Чорного моря місце, де спочивав незачеплений часом давньогрецький амфоровоз, вік якого понад 2 500 років від дня побудови. Ця знахідка без перебільшення може бути визнана найбільшим археологічним відкриттям останніх 15 років. Приблизна довжина судна 27 м. Судячи з характеру знайденого вантажу, це торговельне судно, наповнене незліченною кількістю глиняного посуду (скіфоси, чаші й кубки для питва, а також безцінна чорнолакова кераміка). Цілком можливо, що в такому щільному скупченні вантажу можуть знаходитися й вироби з дорогоцінних металів. Дайвери назвали затонуле судно “Патрокл” — на честь вірного помічника Ахіллеса, який прийняв смерть, надягнувши під час Троянської війни обладунки товариша.

Відважні новарексівці зберігають координати знахідки в найсуворішому секреті, не розкриваючи їх навіть столичним інстанціям, що дозволяє зберігати об’єкт у первісному вигляді. Уже п’ять років у наукових колах ведуться постійні суперечки про долю амфоровоза. Деякі особливо активні фантасти озвучують ідею накрити судно якимось саркофагом, щоб дати можливість майбутнім туристам ознайомитися з незліченними багатствами грецьких торговців, які зазнали тут катастрофи.

А чому б і ні?! Адже занурення в тутешні води — справа нехитра. Уже на малій глибині через прісну воду, яку приносить сюди Дунай, видимість практично наближається до нульової. І якою б не була температура повітря на поверхні, але вже після десятиметрової глибини температура води не перевищує 12 °С, а після 30 метрів – не більше 6 °С. Загалом, спуск на глибину 35 метрів явно стане незабутнім атракціоном.

На жаль, інших ідей збереження археологічного скарбу дотепер немає. Залишається тільки надія, що дайвери «Новарекса», як морські сирени, збережуть недоторканними морські глибини острова Ахілла.

Ось такий він — загадковий і багатоликий, справжній український острів на просторах Чорного моря. Ми залишали його з бажанням обов’язково повернутися й, вдивляючись у величні обриси, ловили себе на думці, що цей легендарний клаптик України, як зменшена копія нашої держави, має все, про що можна тільки мріяти, – багату історію й працьовитих жителів, море й прісну воду, землю й рослинність, золото й нафту. Але острів став заручником безглуздої й блюзнірської політики керівництва країни, яке так бездарно розтринькало активи України — шельф і водну територію — і яке явно не гідне володіти щитом легендарного Ахіллеса… А тому судилося цьому щиту спочивати в надрах острова, чекаючи, поки не з’явиться керівник, який зможе мислити державно.

Дмитро Волошенков

Міністра немає. Грошей немає. Зрозуміло, що реформ немає теж. І нескладно здогадатися, що йдеться про Міністерство охорони здоров’я, де за два роки змінилося два міністри, а за останній час (трохи більше ніж за півмісяця) один виконуючий обов’язки вже поступився місцем іншому. Ситуація вкрай неприємна не тільки для співробітників галузі, але й для будь-якого українця — сфера охорони здоров’я стосується кожного, причому безпосередньо й прямо.

Безумовно, ситуацію намагаються прокоментувати багато фахівців, але звичайну людину, яку часто називають дещо зневажливим словом «обиватель», не дуже цікавлять велемовні розмірковування, та зате дуже цікавить, що буде з українською медициною. Саме тому хочеться зробити кілька штрихів саме з погляду середньостатистичного обивателя.

Штрих перший. Медичне страхування, або ціна питання. Стаття 49 Конституції України гарантує право на охорону здоров’я, а також гарантує, що «у державних і комунальних установах охорони здоров’я медична допомога надається безкоштовно; існуюча мережа таких установ не може бути скорочена». Однак на практиці вже давно все має зовсім інший вигляд, і, схоже, про безкоштовну медицину слід забути. Передбачається, що медицина стане страховою, і ось тут починаються чудеса. Хто буде оплачувати страховку? Як це відбуватиметься? Які послуги зможе одержати застрахована особа? Із відповідями поки складно, а значить, і дуже тривожно. Однак уже на початку цього року в одному з інтернет-опитувань із приводу медичної страховки організатори намагалися з’ясувати, як люди поставляться до страхових внесків у розмірі приблизно 6,5 тисяч гривень. І навіть не запитуйте, на рік чи на місяць, бо ж при мінімальній пенсії чи при мінімальній зарплаті, які добряче менші за півтори тисяч гривень, це не має ніякого значення — як писав Іван Франко, «голого не обідреш». Так, у порядку міркування: якщо кожен житель України внесе страховий платіж десять гривень на місяць, то отримана сума досягне майже півмільярда. Зауважте, майже 6 млрд на рік. Невже мало?

Штрих другий. Чи варта шкурка вичинки? Цілком зрозуміло, що людям дуже хочеться знати, куди можуть піти гроші. Ну, а як же! Адже реформа системи охорони здоров’я вже почалася! Поки, щоправда, нескладно відчути тільки скорочення кількості поліклінік, які масово перетворилися на так звані консультативно-діагностичні центри. Як тепер кажуть, обійняти й плакати. ЛОР-лікар приймає пару годин, ендокринолога днем з вогнем не розшукаєш, уролог буде тільки в середу, а терапевтів швиденько перекваліфікували на сімейних лікарів і розмістили не в цьому самому центрі, а нібито ближче до народу. До речі, дуже зручно: спочатку треба проїхатися в реєстратуру, потім кудись на прийом, потім треба б у лабораторію або на кардіограму, але вони вже будуть працювати тільки завтра, потім треба почекати результатів, потім знову на прийом за призначеннями або за ще якимись направленнями… Здоров’ю дуже сприяє! І за таку форму медичного обслуговування треба платити?

Штрих третій. Дорогу здолає той, хто іде. До речі, не слід забувати, що в будь-яку медичну установу треба якось потрапити в буквальному значенні цього слова. Але ж дуже багато медичних закладів розташовані так, що під’їхати до них впритул просто нереально, бо вони відділені від дороги чудовими алейками, газончиками, сходинками й іншою красою… І хто зможе пояснити, як через усю цю розкіш має пробиратися хворий на милицях або в інвалідному візку? А якщо раптом ніяких клумб поблизу немає, то вже сходи висотою з гарний поверх будуть майже неодмінно. Ну, і чудова звичка розташовувати кабінет, наприклад, травматолога, не нижче третього поверху, щоб громадяни на милицях або все в тих же візочках серйозніше замислювалися про своє ставлення до здоров’я. Чи ще до чогось? Так що дорогу до медичної установи дуже часто здолати не так уже й просто. Винятки, звичайно, бувають, але щастить далеко не всім і не завжди.

Штрих четвертий. А чи не хочете лягти у стаціонар? Питання про стаціонарне лікування не тішить взагалі нікого. Ну, немає в сучасних стаціонарах анічогісінько: ані достатньої кількості місць, які чомусь хочуть іще скоротити, ані ліків, ані обладнання (навіть штативи для крапельниць нерідко купують медсестри за власні злиденні зарплати). А як же безкоштовна медицина? А ось так: відділення одержує на місяць трохи фізрозчину, трохи шприців, деякі препарати вітчизняного виробництва для допомоги при невідкладних станах… Але ж для лікування часто потрібні препарати, вартість яких далеко виходить за межі не те що ста, але й пятиста гривень. І лікарських засобів цих у відділеннях просто немає. Але ж лікарі виявляють чудеса винахідливості, щоб хоч якось підтримати хворих, які часто просто не в змозі купити, наприклад, нейромідін, десять ампул якого може коштувати й понад півтисячі гривень. Непогано? Зате лікарі-травматологи й лікарі-невропатологи, а також офтальмологи й хірурги, як і всі інші, дружно складають «заліки по СНІДу» — крутість, одначе. До речі, нерідко при оформленні в стаціонар на документах написано «б/м, коридор», і це при тому, що в стаціонар лягають тепер тільки за повного відчаю. Напевно, кількість ліжок дійсно необхідно зменшити…

Штрих п’ятий. Законні беззаконня. Але як би то не було, найбільше стан медичної сфери турбує інвалідів, яких чомусь менше не стає — хвороби, травми, поранення на фронті… І відає всіма питаннями інвалідів усемогутня МСЕК — медико-соціальна експертна комісія, яка працює нібито в правовому полі. Що ж означає «нібито»? Річ у тому, що багато інвалідів мають необоротні анатомічні ушкодження або невиліковні захворювання, тобто видужати вони не зможуть ніколи й ні за яких умов. Але МСЕК (чи то з любові до справи, чи то для зміцнення власної значимості, чи то ще з якоїсь причини) призначає й призначає все нові й нові повторні огляди, які вимагають від інваліда величезної кількості часу, нервів і грошей. Так, звичайно, медицина безкоштовна, і МСЕК, як і гусари, грошей не бере. Але вся штука в тому, що перед комісією необхідно зробити купу аналізів, пройти море обстежень, відвідати різних лікарів, які ведуть прийом часто в різних кінцях міста… І дуже часто інвалід, щоб дістатися потрібного місця, має їхати не в міському транспорті, а тільки на таксі (бо таки ж інвалід). Порахуйте-но: МРТ, інші аналізи й обстеження, госпіталізація з усіма матеріальними наслідками, поїздки в таксі… А пенсія по інвалідності чомусь усього цього ніяк не передбачає.

Невже не можна встановити групу без необхідності повторного огляду? Ну, що ви, звичайно ж, можна, і навіть законодавча база є — Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо окремих питань проведення медико-соціальної експертизи», прийнятий Верховної Радою й підписаний Президентом 4 липня 2014 року. Більше того, є й підзаконний акт — Постанова Кабміну від 21 січня 2015 р. № 10 «Про затвердження переліку анатомічних дефектів, інших необоротних порушень функцій органів і систем організму, станів та захворювань, за яких відповідна група інвалідності встановлюється без зазначення рядок повторного огляду». Думаєте, питання вирішене? Не так усе просто! У Законі передбачене, що «…вичерпний перелік анатомічних дефектів, інших необоротних порушень функцій органів і систем організму, станів та захворювань, за яких відповідна група інвалідності встановлюється без зазначення рядок повторного огляду, затверджуються Кабінетом Міністрів України». Слово «вичерпний» усім зрозуміле? Тобто Кабмін мав би розробити повний список, у тому числі й захворювань, які мають цілком конкретні назви. Але тут починаються чудеса, причому все «чудесатіші й чудесатіші» — у підзаконному акті немає не те що вичерпного списку захворювань, але й взагалі ніякого списку. Стани є, необоротні порушення функцій є (інша справа, наскільки цей список може вважатися повним), а от списку захворювань немає — причому ніякого. І як це розуміти? У Кабміну й Мінздраву почалися колективна деменція й колективне ж порушення когнітивних функцій? Там ніхто читати не вміє? А у Верховній Раді й у Адміністрації Президента жодну людину не цікавить доля прийнятих і підписаних законів? Як співав колись Володимир Висоцький, «там у них уклад особый, нам так сразу не понять», хоча зрозуміти хотілося б… І виходить, що Кабмін на Президента чхати хотів зі своєї кабмінівської гірки? А заодно й на всю Верховну Раду? Класно влаштувалися хлопці! Однак не враховують, що постійне чхання неминуче приведе в те саме міністерство, причому результат, найвірогідніше, буде досить невтішним.

Однак куди ж подітися бідному інвалідові? МСЕК оминути ніяк не вийде, тому відвідати цю чудову місцинку все ж доведеться. А тут… Навіть було б смішно, але чомусь сумненько, причому приводів для смутку вистачає. Ось, наприклад, кожного інваліда дуже серйозна й дуже відповідальна комісія в добровільно-примусовому порядку відправляє робити копії якихось документів. Причому копіювального апарата немає не те що в приміщенні самого МСЕКу, але й у будинку поліклініки, де МСЕК це приміщення орендує. Тому інвалід, а частіше хтось із супроводу, змушений бігати прилеглими офісами й установами в пошуках можливості зробити таку «важливу» копію. Ну, зрозуміло, поставити хоч найдешевший і найпростіший копір грошей у МСЕКу немає — фінансування дуже маленьке, та й воно витрачене на виготовлення «золотих ключиків». На жаль, ключики ці іноді можуть цінуватися інвалідами набагато дорожче за золото, бо це ключики від санвузла (від туалету тобто), куди можуть потрапити тільки співробітники. А ось інваліди з парезами і з протезами можуть пробігтися поверхами. І кому яке діло, що в історіях хвороби багатьох таких хворих, окрім іншого, зафіксоване «порушення роботи тазових органів», яке має цілком певні наслідки… Бачив би хтось очі тих людей, особливо літніх, які й так ледве пересуваються!

І при закритому від хворих туалеті керівництво столичної центральної МСЕК з найчеснішими очима клятвено запевняє, що ніяких знущань і принижень працівники довірених підрозділів не допускають… Тоді хотілося б зрозуміти, що вкладають керівники медико-соціальної експертної комісії в поняття знущання. Може, те, що голки під нігті все-таки не заганяють? Там хтось якісь клятви давав… Щось із Гіппократом пов’язане…

Звичайно, таке високе поняття, як реформа системи охорони здоров’я, ніхто з керівників галузі, Кабміну або країни не пов’яжуть із такою дурницею, про яку навіть і говорити незручно в пристойному товаристві, — не туалетна розмова, одним словом. Але ж для хворих людей реформа полягатиме саме в таких дрібницях, як зручний графік роботи поліклініки, доступні за ціною ліки, наявність туалетів, повага, співчуття й навіть виконання законів, які саме ж Міністерство охорони здоров’я і розробляло, якщо не було при цьому в стані коми…

…То з чого реформувати почнемо?

Наталія Коваль (Глоба), спеціально для Vector News

Коли рвонув Чорнобиль, мені було два роки. На грядці пропадала полуниця — мама боялася давати її мені, хоча всі й говорили, що небезпеки немає. До нашої сусідки приїхала вагітна дочка, втекла з Чорнобиля. Тоді всі ще наївно вважали, що це тимчасово… Ніхто не знав правди про масштаби трагедії, але чутки й щось таке в повітрі… Дорослі боялися радіації, а діти вбирали цей страх інстинктивно. Пізніше ми гралися в евакуацію й «ховали полеглих»…

Минуло 30 років, я їду по лісу, який колись був вулицею. І це зовсім не страшно, швидше, надихає. Виявляється, усе, що людина може знищити, — це вона сама. Які б страшні речі ми не творили, природа візьме своє, відновиться й поглине сліди наруги.

Власне, зона відчуження — площа, визначена чи не методом тику. В її межах є цілком придатні для життя ділянки, так само, як за її межами — забруднені території. За словами місцевих працівників, за грибами і ягодами сюди пробираються регулярно, так що зустріти кошик білих з-під Чорнобиля десь біля метро цілком реально. Інша справа, що звучить це страшніше, ніж є насправді.

Робота над саркофагом кипить. Чути італійську й англійську мову. Такий собі Вавилон, тільки навпаки. Є надія, що більше терміни здачі об’єкта затримувати не будуть.

Прип’ять перетворилася на декорації постапокаліпсісу. Сюди возять туристів. Крім того, як пощастило зрозуміти з уривків розмов, у мертвому місті робітники люблять влаштовувати п’янки. Така собі цвинтарна радіоактивна романтика.

«ХАЙ БУДЕ АТОМ РОБІТНІКОМ, А НЕ солдатом» — повідомляє гасло на центральній площі Прип’яті. Але кому, як не нам, знати, що «робітники» теж іноді влаштовують революції…

Олена Розвадовська
Фото Ганна Дабіжа

Саме вони охопили нашу навколополітичну тусовку. Я дозволю собі процитувати одного з її представників.

Чудово, правда? У всіх сенсах…

Отже, сир-бор в українському сегменті близькополітусовки почався з того, що на недавній прес-конференції в Москві міністр закордонних справ Франції Жан-Марк Еро заявив, що «ми обговорили ситуацію в Україні. Це правда, що вона складна… Ми всі несемо відповідальність за неї. Сепаратисти Донбасу мають поважати угоду про припинення вогню. Водночас новий уряд в Києві також має поважати мінські угоди й проводити реформи, особливо в частині змін до Конституції щодо статусу Донбасу й щодо виборчого процесу», — зазначив Еро.

У принципі, француз нічого нового не сказав. Ще в березні, в Парижі, — напередодні зустрічі міністрів закордонних справ країн «нормандської четвірки» — уже глава МЗС Німеччини Франк Вальтер Штайнмаєр зробив дві гучні заяви щодо ймовірних перспектив Мінських угод.

Перша стосувалася можливого призупинення мінського процесу у зв’язку з відсутністю прогресу в його виконанні. Друга — пояснення, як цей прогрес продемонструвати: провести вибори на Донбасі протягом найближчих шести місяців.

І Штайнмайер тоді теж був неоригінальний. Незадовго до тієї, паризької, зустрічі (він разом із Еро) був у Києві й дав недвозначно зрозуміти, що прийняття закону про вибори на Донбасі буде розцінене Заходом як важливий етап виконання Мінських угод з боку України. Здавалося б, що тут незрозумілого? Мета визначена. Завдання зрозумілі. За роботу, товариші! Але ж ні.

«Спершу необхідно виконати пункти, які передбачають безпеку цивільних і процес обміну полоненими. Крім цього, Росія має вивести свої війська з Донбасу й припинити поставки озброєння бойовикам. І тільки після цього можна починати діалог щодо політичної частини Мінських угод», — сказав, як відрізав, офіційний представник від України в тристоронньому діалозі Роман Безсмертний.

І, нарешті, найбільш дивне (особисто для мене): «”Нормандській четвірці “варто було б обговорювати збройний конфлікт, який знову набирає обертів, а не вибори», — вказав Еро і Штайнмайеру на їхнє місце в історії наш Безсмертний.

Я можу зрозуміти і Капустіна, і Безсмертного. У них, як то кажуть, «болить за Україну». Але й на місці глав дипвідомств Німеччини і Франції я б образився й пішов.

А судячи з усього, у середовищі «євролікарів» бажання махнути рукою на всю цю українсько-російську драму, трагедію і фарс одночасно вже дозріло.

Ескалація конфлікту на сході України останнім часом помітно посилилася, і в таких умовах не можна говорити про проведення виборів на Донбасі. Про це під час недавніх слухань політичного і юридичного комітетів асамблеї, присвячених ситуації на сході України, які пройшли в рамках ПАРЄ в Страсбурзі, заявили доповідачки Христина Зеленкова і Марілуіза Бек.

«За нашою інформацією, у Кремлі створено п’ять «міністерств», які фактично керують так званими ЛНР і ДНР, — заявила Бек. Вона назвала нинішній стан справ на окупованих територіях «гібридною анексією», що стала неминучим наслідком гібридної війни, яку веде проти України Росія.

Своїми враженнями від візиту до окупованого Донецька поділився й комісар Ради Європи з прав людини Ніл Муйжнієкс. Він підтвердив, що окуповані території поступово, але невідворотно переходять під вплив Росії й дедалі більше ізолюються від решти України: «Я змушений із сумом констатувати, що якщо так триватиме і далі, то в центрі Європи виникне велика сіра зона…».

Що робити з цією «сірістю», європейці не розуміють. Але при цьому пропонують хоч якесь рішення — «купірувати проблему», а потім її вирішувати. Наші, за великим рахунком, не пропонують нічого.

… Та й запропонувати їм особливо нічого. При всьому бажанні (якого насправді, звичайно, немає), набрати необхідні 300 голосів для змін до Конституції у нинішньої Верховної Ради не вийде. Хоча заради жарту я б провів із цього приводу таке улюблене багатьма спікерами сигнальне голосування.

А відсилаючи до Нетаніягу й Ізраїлю з їхніми Голанськими висотами — просто кумедні. Для цього Україні потрібно стати щонайменше Ізраїлем (при цьому пожити під регулярними терактами), а як максимум — спробувати народити в собі свого Нетаніягу.

Або другий варіант: захистити парканом не Росію, а ОРДЛО. За прикладом Сектора Газа. І теж навчитися з усім цим жити. Як ізраїльтяни.

Або третій варіант: зробити так, як свого часу вчинив «фюрер» із зачисткою чеченської незалежності. Чим не варіанти?

Розумію, що страшно, і розумію, що недемократично.

Мабуть, набагато демократичніше займатися ерофобією і штайнмайєрманією переслідування власної слабкості…

Костянтин НІКОЛАЄВ

Якось в Москві мені розповіли, що в будь-який великий або середній федеральний проект спочатку (негласно, звичайно) закладається від 5 до 10 відсотків «маржі», яку допустимо вкрасти. Міркують при цьому просто й розсудливо — все одно поцуплять…

Якщо учасники проекту виходять за ці «рамки», їм можуть погрозити пальчиком (наприклад, через Олексія Піманова і його загадкову програму «Людина і закон») або навіть показово засудити. Випадків таких багато й вони регулярно з’являються в російських інформаційних зведеннях боротьби з корупцією.

І, мушу сказати, що така політика досить дієва. У мене сформувалася чітке враження, що в Росії боротьба з корупцією просувається на порядок краще, ніж в Україні. У всякому разі, губернаторів та інших «васильєвих» у нас не садять. (Інше питання, що їх потім випускають.)

Наша боротьба з корупцією має й буде мати судово-«колядкову» форму. І так буде тривати до тих пір, поки українські «колядки» не закують у «китайські колодки».

У Стародавньому Китаї ці тортури (по суті, майже необмежена за тривалістю страта) називалася Лі-цзя. Пристрій для неї представляв собою шийну колодку, яка прикріплювалася поверх пов’язаних клітинкою бамбукових або дерев’яних жердин на висоті приблизно 2 метрів. Засудженого поміщали в клітку, а під ноги підкладали цеглини або пластини черепиці, щоб потім їх поступово прибирати. Кат прибирав цеглини, і людина зависала з шиєю, затиснутою колодкою, яка починала душити. Тривати так могло місяцями, поки не прибиралися всі підставки…

Погодьтеся, дуже зручна штука. Тільки в Україні я б запропонував робити навпаки. «Наколядував» ти, наприклад, на мільйонів п’ять зовсім не умовних у нашому житті одиниць. І стоїш голий-босий (навіть без панамки) в центрі Майдану Незалежності (там же постійно кричать про «бандитів – у тюрми!»). І стоїть він, бідолаха, на асфальті при всьому чесному і не дуже народі. Повернув мільйон — поклали одну підставку. Повернув другий — наступну. І так до тих пір, поки офіційна делегація Панами не приїде в Україну кредит випрошувати…

У Стародавньому Китаї був спосіб уникнути цього — за великий… хабар. Коштувало це «задоволення» приблизно 10 тисяч нинішніх доларів. Тюремник міг дати злочинцеві, який чекає смерті в ямі, ніж або навіть отруту. Погодьтеся, є в цьому щось милосердне.

З тих пір Китай став Китайською Народною Республікою. І з моменту заснування в її історії було багато різних моментів, пов’язаних зі смертною карою. Милосердних і не дуже. Вчора, наприклад, Пекін офіційно оприлюднив прейскурант державних послуг по офіційному оформленню страти для корупціонерів.

Ціна питання — 3 млн юанів або 463 тисячі доларів США. Держслужбовцям, винним в перевищенні цієї «маржі», буде винесений смертний вирок із негайним виконанням. Документ був оприлюднений Верховним народним судом і Верховною народною прокуратурою КНР.

Суд може виносити смертний вирок із дворічним відтермінуванням за наявності пом’якшувальних обставин, йдеться в документі. На практиці суди виявляють поблажливість до тих засуджених, які активно співпрацюють зі слідством.

У тих випадках, коли смертна кара вважається надзвичайно жорстоким покаранням, підсудні можуть отримати довічне ув’язнення без права скорочення терміну відбування покарання або умовно-дострокового звільнення.

У документі також визначені розміри нелегальних доходів корупціонерів для призначення кримінальних покарань: в значному розмірі — до 30 тисяч юанів, у великому розмірі — від 200 тисяч до тих самих «порогових» 3 млн юанів, в особливо великому розмірі — від 3 млн юанів.

Відповідно до документа, судові органи Китаю також посилять покарання за хабарництво у вигляді штрафу. Для цього затверджено рівень штрафів, який набагато вищий, ніж за інші види злочинів, а також передбачена конфіскація всіх грошових коштів або іншого майна, здобутого злочинним шляхом.

Погодьтеся, все просто й дохідливо пояснено. У Китаї завжди все дохідливо пояснювали. Правда, не до всіх доходило…

Із 2000 року в Китаї за корупцію було розстріляно 10 тисяч чиновників. А за 30 років боротьби з корупцією до кримінальної відповідальності за хабарництво притягнуто близько мільйона співробітників партійно-державного апарату. Мільйона!

І, думаю, мало, хто з них говорив про політичне переслідування з боку «попередньої злочинної влади».

Якось в інтерв’ю Надзвичайний і Повноважний Посол Китаю в Україні Чжан Сіюнь на моє запитання, чи зменшився у зв’язку з цим рівень корупції, відповів просто:

Я не втримався й поставив іще одне питання, яке дуже цікавило мене, — про фактично узаконену олігархізацію: «Компартія Китаю — дивовижна партія ще й тому, що у вас позитивно вирішене питання, що ваші мільйонери-капіталісти можуть вступати до неї. Платити партвнески й бути в правлячій еліті країни. Є якась статистика, скільки ваших олігархів стали комуністами? Чи є взагалі олігархи в Китаї?».

Чжан Сіюнь відповів так:

В Україні, на жаль, усе по-іншому. І це пояснює якщо не все, то багато чого. А тому, поки українських колядників (на всіх рівнях) НЕ закують у китайські колодки, толку не буде.

Розстрілювати не треба. Бо ж до Європи рухаємося. Хоча, думаю, у китайському спецфургоні (Jinguan Auto), у яких зараз переважно й відбуваються страти в Китаї, наш антикорупційний рух до Європи значно б прискорився…

Костянтин НІКОЛАЄВ

Якщо довго мучитися, що-небудь і вийде. З обранням нового прем’єр-міністра ми мучилися, здається, починаючи з Нового року. Тепер подивимося, що з цього вийде.

На посаду головного «Гройсмана» країни черги, як сказав Президент, не було. Тому довелося призначати самого Гройсмана.

А «ідея технократичного уряду, виявляється, така мила серцю Петра Порошенка, не знайшла підтримки серед того, що колись називалося «коаліцією». За його словами, «уряд Яценюка втратив підтримку, оскільки три фракції вийшли з коаліції. І ми маємо поважати це рішення».

Поважаю. Хоча мені завжди здавалося, що він втратило довіру народу. Втім, це як раз той самий випадок, коли ті, хто називає себе «слугами народу», виступили в унісон зі своїми «панами». Жарт, друзі. У жебраків слуг немає…

Навіть, боюся, не стане ним новий головний «слуга» — моторний Парубій, який був верхом демократичності за часів Майдану. Але тоді Парубій був ще «парубком» в серйозній політиці, а зараз навчений досвідом Андрій Володимирович. Хоча, можливо, я й помиляюся …

Загалом, як би там не було, а сьогодні, як сказав Президент, “ми підводимо риску під кризою”. Може, відзначити цей день в календарі жовто-синім кольором? Червоним не можна. Декомунізація в країні повним ходом йде. У зв’язку з тим, що більше нічого не йде, то нехай хоч вона. Смішно, звичайно, вона йде. І сумно. Бо проходить вона не в ім’я добра, а на зло.

Перейменувати чергову вулицю Леніна в чергову вулицю Шухевича — це ж на зло, правда? А все, що зло, — швидкоплинне. А перейменували б вулицю Леніна на вулицю Добра (хто ж на Добро руку підніме?), і залишилася б ця назва назавжди. Бо ж добро завжди перемагає зло. Це нам ще з казок відомо. А так хочеться жити в казці. Але поки що доводиться боротися зі злом і дихати бувальщиною…

Хоча мені трохи дивно, що стати черговим «камікадзе» не запропонували, наприклад, Турчинову. Із його досвідом. І кандидатура цілком прийнятна й для БПП, і для НФ. А може, і пропонували, — не знаю. У будь-якому випадку, Олександр Валентинович, який пройшов сувору школу виживання в штабних надрах Юлії Володимирівни, політично «зливатися» в ім’я батьківщини категорично не хоче. Чи не для того він із «Батьківщини» «злився»…

Турчинов, власне, згадався виключно тому, що сьогодні минуло рівно два роки, коли була оголошена горезвісна АТО. А він її й оголошував. 14 квітня 2014 року, Олександр Турчинов, який виконував тоді обов’язки Президента України, підписав указ про початок антитерористичної операції. До цього РНБОУ на своєму засіданні прийняла рішення почати широкомасштабну антитерористичну операцію із залученням Збройних Сил України. Першим містом, де почалася АТО, став Слов’янськ Донецької області. Це була відповідь влади на захоплення адміністративних будівель і відділень міліції.
Інфографіка від «Слово і діло» красномовніше будь-яких слів з цього приводу.

Ось який вигляд мала карта боїв на Донбасі через два місяці після початку АТО.

За два роки область боїв значно розширилася, а список підконтрольних терористам міст збільшився.

За оцінками ООН, із середини квітня 2014 року по 15 лютого 2016 року на сході України було вбито 9 тис. 167 осіб, ще понад 21 тис. були поранені (із числа цивільних осіб, бійців ВСУ і членів збройних формувань). У тому числі і 298 жертв катастрофи малайзійського Boeing 777.

При цьому, цифри ці є приблизними. Свої домівки покинули вже понад 1,8 млн осіб, і процес переселення триває.

Зараз АТО більше нагадує антитериторіальную операцію. Бо ж за ці два роки, на мій погляд, було зроблено все, щоб ОРДЛО («окремі території Донецької й Луганської областей») до нас не повернулися. Навіть якщо вони коли-небудь і повернуться територіально …

Хоча як вони можуть повернутися? Їх можуть тільки повернути. Багнетами. Батогами. Пряників у Києва все одно для них немає. А були б — самі б попросилися. Або мігрували б. Всіма правдами й неправдами. Зараз це новий європейський тренд, вже вибачте за стьоб. А якщо мешканці «окремих територій Донецької й Луганської областей» не хочуть дотримуватися цього тренду, то нехай живуть у «мирі». Російському. Або який вони там собі вигадали.

Втім, не хочеться про них. Навіть якщо вони вважають, що Україна їх покинула, і вони, самі того не бажаючи, опинилися в окупації, то і в ній можна поводитися пристойно. Доведено Великою Вітчизняною війною. Коли німці наших полонених вулицями гнали, діди й прадіди (а також бабусі й прабабусі) нинішніх «окупованих» цьому не аплодували…

Ну, а нам є чим аплодувати після закінчення двох років АТО? Ні. Рану, яка кровоточить, заткнули ватою Мінських угод.

Навіть Путін на сьогоднішній, 14-й за рахунком, «прямій лінії» з довіреним самому собі народом заявив, що їх виконання просувається “из рук вон плохо”, нагадавши, що Україна досі не прописала в Конституції особливий статус Донбасу й не прийняла закон про амністії. За словами Путіна, перестрілки на сході України є “відмазками” для невиконання Мінських угод. “Президент України запропонував значно посилити кількість представників ОБСЄ на лінії зіткнення, у тому числі збройних. Я таку пропозицію підтримав”, — сказав Путін, заспокійливо-поблажливо додавши, що «Росія виходить з того, що серйозного військового протистояння на Донбасі більше не буде».

Ось така історія сьогоднішнього, ще незакінченого, дня. А закінчити мені її хотілося б словами ясновельможного Петра Мамонова, якому сьогодні виповнилося 65 років. «Ось дві жінки миють підлогу. Одна для того, щоб 15-го отримати зарплату, а друга, щоб було чисто. У результаті вони обидві 15-го отримають зарплату. Але одна миє «туди», а друга — мимо…».

Дорогі мої Росія з Україною, давайте спробуємо не мити мимо…

Костянтин НІКОЛАЄВ

Після відносно бурхливого (на тлі військових дій у зоні АТО і загальним спаду економіки в країні) туристичного сезону 2015 року багато хто задумався: а чи є подальша перспектива розвитку туристичної галузі в Україні? І взагалі, чи варто перейматися цим питанням? Що отримає від цього держава й кожен громадянин окремо?

Щоб розібратися в цій темі, слід звернутися до світового досвіду. Якщо подивитися на всю глобальну економіку, можна зауважити, що внесок туризму у світовий ВВП перевищує дохід від хімічної промисловості й автопрому. Cтатистика Всесвітньої ради туризму й подорожей WTTC повідомляє, що в 2015 році внесок туристичної галузі в світовий ВВП наблизився до $ 8000 млрд., що еквівалентно 10 % від його абсолютних цифр. За прогнозами того ж WTTC, до 2025 року цей показник становитиме $ 11,4 трлн. Здається, для України буде не зайвим спробувати відкусити частину цього пирога. Поки ж цим пирогом насолоджуються інші країни.

Світовий турпотік – впевнене зростання!
Як приклад незайвим буде проаналізувати лише один фактор — кількість міжнародних туристських поїздок, яка в 2015 році склала в цілому 1 184 млн., що приблизно на 50 млн. або на 4,4% більше, ніж у 2014 році. А якщо порівнювати з 2010-м роком, то кількість туристичних поїздок і взагалі зросла на 22 %! Ось тільки в Україну за ці роки міжнародні туристи заїжджали тільки в 2012 році — на Євро. І все.

А тим часом міжнародний туризм не дрімає — і досягає нових висот. І це цілком розумно, оскільки ефективна діяльність сектора сприяє розвитку економіки й створенню робочих місць у багатьох частинах світу. Тому вкрай важливо, щоб в Україні теж заохочували політику, яка сприяє неухильному зростанню туризму, включаючи полегшення подорожей, розвиток людських ресурсів і стійкість. Але знову ж таки, нині це явно не тренд української політики. У Мінекономіки, наприклад, застрягли ще на рівні “туристичного брендбуку України“, у якому на 109 сторінках хтось із єзуїтською педантичністю розмірковує, що “крізь віки українці зберегли національну ідентичність в умовах практичної відсутності національної держави. Навіть у негативних моментах типовий українець є цілісним: не метушиться між особистим і колективним, суб’єктивним і об’єктивним, спогляданням і творенням, матеріальним і духовним”. Загалом, документ рекомендуємо до прочитання як найбезглуздіший крок (напевно — бюджетнозатратний!) по залученню туристів в Україну. При цьому ми продовжуємо прагнути до Європи, забуваючи, а може, навпаки, сподіваючись, що саме Європа — найбільший “постачальник” туристичних грошей (див. фото нижче)

До речі, експерти ринку відзначають, що результати турнапрямків мають неоднозначний вигляд через надзвичайно різкі коливання валютних курсів у останні роки, падіння цін на нафту й інші сировинні товари, у зв’язку з чим зросли наявні доходи в країнах-імпортерах, але скоротився попит у країнах-експортерах, а також через зростання стурбованості з приводу безпеки й захисту громадян. Тому й з’являються квазі-експертні висновки, що до тих пір, поки в Україні буде війна, туристів нам не бачити. Але це правда лише почасти.

Не АТО єдиним, або Усі лиха українського туризму
На даний момент основні туристичні напрямки України — це Чорноморське і Азовське узбережжя, Карпатські гори, міста Київ, Львів і Одеса. У них є безліч як загальних проблем, так і індивідуальних.

Загальні проблеми туризму в Україні:
– Погані дороги (а подекуди ДУЖЕ погані дороги);
– Відсутність сприятливих умов для розвитку бюджетних авіаперельотів (перш за все національних перевізників);
– Податковий і адміністративний тиск на бізнес;
– Негативний інвестиційний клімат;
– Слабко розвинена інфраструктура (як підвид — недостатній рівень сервісної культури).
– НЕ європейські стандарти готелів.

Усі ці проблеми, за винятком, хіба що, останнього пункту, вирішити без допомоги держави важко або навіть неможливо. На жаль, держава, замість усунення проблем у сфері туризму, займається заміною одних адміністративних органів на інші. Наприклад, із 1 вересня 2015 року функції Держтуризмкурорту України були передані Міністерству економічного розвитку й торгівлі України. До того ж, тепер туризм розглядається суто як економіка. Значить, через призму доходу. Найлегшим доходом для держави є кошти від ліцензування туристичних фірм, які в більшості випадків відправляють мандрівників відпочивати за кордон. А як же український туризм?

Способи залучення іноземних туристів в Україну:
– Необхідно популяризувати вітчизняні курорти серед українців і іноземців, влаштовувати в Україні конференції й з’їзди іноземних туроператорів.
– Створити якісну нормативну базу для залучення інвестицій.
– Стежити за строгістю присвоєння зірковості готелям.
– Робити особливий акцент на унікальності національної кухні, українських традицій і на природно-архітектурних цінностях.
– Проводити міжнародні турніри, конкурси й фестивалі.
– Шукати новаторські прояви в туристичній сфері.
– Постаратися розширити курортний сезон. Наприклад, за рахунок СПА-готелів або гірськолижних курортів.

Звичайно, можна було б згадати й про “зелений” туризм. Але в наших реаліях усе це белетристика. Досить тішити себе ілюзіями й сподіватися, що кілька сотень (або навіть тисяч) осіб, які приїхали погостювати в карпатське село й попити свіжого молока, піднімуть туризм нашої країни. Безумовно, необхідно створювати умови й для них. Але вважати це частиною туристичного потоку щонайменше наївно.

Нагадаємо, що однією з передумов успішного розвитку туризму в Україні були, є і будуть багаті природний і людський фактори. Не варто забувати й про те, що в Україні знаходяться пам’ятники, які відносяться до культурної спадщини ЮНЕСКО, наприклад, “Софія Київська”, “Києво-Печерська лавра”, місто Львів та ін. І тому для поліпшення ситуації в туристичній галузі в Україні було б досить навіть таких кроків, як спрощення візових і митних процедур; незалежна стандартизація ліцензування й сертифікація учасників ринку й розробка державних програм розвитку туризму.

Звичайно, для успіху на міжнародному ринку туристичних послуг необхідно також враховувати ще цілу сукупність важливих факторів, таких як:
– Конкуренція на міжнародному туристичному ринку;
– Участь у різних міжнародних організаціях, які можуть надати політичну підтримку;
– Вміння виявляти свої переваги й правильно себе позиціонувати на міжнародному туристичному ринку.

Але починати щось все одно треба із себе, а вже потім озиратися на Європу й Америку. У реальності сьогодні все залежить від МЕРТ і уряду України (незалежно від того, хто буде призначений прем’єром завтра). Якщо вони прислухаються до здорового глузду, переймуться національною ідеєю, скасують не чергову адміністративну структуру, а корупцію в своїх рядах, тоді туризм в нашій країні стане однією з найприбутковіших сфер. Тоді в безвізовому режимі будуть зацікавлені не тільки наші співвітчизники, але і європейські сусіди. До того ж, в український грошовий обіг увіллється іноземна валюта, а самі українці зможуть дешево і якісно відпочивати. Не слід забувати й про переселенців, які вимушено позбулися роботи. А будівництво нових готелів, доріг, інфраструктури забезпечать їх законними й необхідними засобами для існування. Багато роботи з’явиться й у сфері обслуговування.

Чи будуть помітні якісь позитивні зрушення в туристичній галузі цього літа — подивимося. Тільки щось підказує, що «вітер змін» у 2016 році знову дмухатиме не в бік України.

Яна Іщенко, спеціально для “Вектор ньюз”

У сучасному світі люди від самого народження піддаються атаці різноманітних алергенів. Погана екологія, велика кількість ліків, неякісні продукти – все це викликає імунну відповідь. І все частіше ця відповідь – алергічна реакція.

В Україні залишаються старі стандарти діагностики та лікування алергії. В той час як в світі давно існують більш ефективні методи. Тому в Києві, в Інституті педіатрії, акушерства та гінекології було створено Центр діагностики та лікування алергії.

Про особливості захворювання та його причини, про поширені помилки при лікуванні, а також про можливості сучасної медицини в ексклюзивному інтерв’ю «Вектор Ньюз» розповіли науковці та лікарі ІПАГ.

Через локальні політичні катаклізми на території України (найвірогідніше, сьогодні стартує чергова серія “мила” під назвою “Усі вмовляють Гройсмана”), якось поза увагою залишаються глобальні зміни в міжнародній політиці. А там теж є на що подивитися. Зокрема, учора стартували співбесіди з кандидатами на пост Генсека ООН. І що цікаво, багато дипломатів пророкують не тільки керівника з однієї з країн Східної Європи, але й упевнені, що адміністративну посаду після Пан Гі Муна займе жінка, таким чином перервавши гегемонію чоловіків на цій посаді.

Нагадаємо, що Генсека ООН призначає Генасамблея за рекомендацією Ради Безпеки Об’єднаних Націй. А рішенням Ради Безпеки, як правило, передують неформальні обговорення й серія рейтингових голосувань. При цьому постійні члени РБ (Росія, США, Британія, Франція і Китай) можуть при голосуванні скористатися правом вето. Зате є практика, згідно з якою Генеральний секретар не обирається з представників цієї п’ятірки країн (хоча найпершим генсеком ООН, точніше, виконуючим його обов’язки, із жовтня 1945 по лютий 1946 був британський дипломат Гледвін Джебб).

Всього ж Організацію Об’єднаних Націй очолювали норвежець Трюгве Хальвдан Лі, швед Даг Хаммаршельд (загинув у авіакатастрофі над Африкою в 1961 р), бірманець У Тан, австрієць Курт Вальдхайм, перуанець Хав’єр Перес де Куельяр, єгиптянин Бутрос Бутрос-Галі, Кофі Аннан із Гани. Із 2007 року генсеком є південнокореєць Пан Гі Мун.

Генсек ООН обирається на 5 років із можливістю переобратися на новий термін. Теоретично, обмежень на кількість «п’ятирічок» немає, але поки ніхто не займав цей пост більше двох разів. Так що Пан Гі Мун, який уже другий термін на посаді генерального секретаря, навряд чи піде на третій. Генсеком ООН має бути людина, яка добре вміє налагоджувати міжособистісні стосунки й може виявляти максимум дипломатії, лавіруючи між різними — часом непоєднуваними — точками зору.

Так що в цьому році ми точно дізнаємося, хто буде далі лавірувати між геополітичними ферзями й королями. Тим більше, що вперше в історії кандидати на пост дев’ятого адміністративного глави Організації проходять співбесіду з представниками всіх держав-членів. Дотепер на пост генерального секретаря ООН офіційно висунуті вісім кандидатів, чотири з яких жінки, а шестеро осіб — вихідці зі Східної Європи. Співбесіди завершаться 14 квітня.

Світила світової дипломатії вже “поговорили” з віце-прем’єром і міністром закордонних справ Чорногорії Ігорем Лукшичем, генеральним директором ЮНЕСКО Іриною Боковою з Болгарії і Антоніуем Гутерреш, який із 2006 по 2015 рік обіймав посаду Верховного комісара ООН у справах біженців. А сьогодні пройдуть співбесіди колишній президент Словенії Данило Тюрк, віце-прем’єр і глава МЗС Молдови Наталія Герман, віце-прем’єр і глава МЗС Хорватії Весна Пусич. 14 квітня держави-члени Генеральної Асамблеї ООН проведуть співбесіди з македонським політиком Срджаном Керімом і з Хелен Кларк, яка займає пост директора Програми розвитку ООН.

Як розповів «Вектор ньюз» джерело в ООН, саме у представниці Нової Зеландії Хелен Кларк найбільші шанси стати новим Генсеком ООН. По-перше, жінки ще не очолювали ООН, а прихід представниць прекрасної статі у владу — це сьогодні глобальна тенденція. По-друге, у неї досвід цілком реальної роботи, пов’язаної саме з оонівської діяльністю — вона відома як адміністратор Програми розвитку ООН. Знову ж таки, Нова Зеландія — країна не європейська й не азіатська, яка одночасно належить до західного світу й до Азіатсько-Тихоокеанському регіону.

Валерій Котов, “Вектор ньюз”

Огляд військово-політичної обстановки на Близькому Сході з 4 по 11 квітня 2016 року

У Сирії бойовики терористичних угруповань «Ісламська держава» (ІД) і «Джебхат ан-Нусра» активізували бойові дії, особливо на півночі країни, у районі м. Алеппо. Під час розпочатого 7 квітня п’ятиденного візиту саудівського короля Сальмана в Єгипет було підписано цілу низку важливих угод, спрямованих на подальше зміцнення відносин між Каїром і Ер-Ріяд.

7 квітня держсекретар США Дж. Керрі під час свого візиту в Бахрейн провів у столиці королівства Манамі зустріч із міністрами закордонних справ країн-членів Ради співробітництва арабських держав Перської затоки, обговоривши з ними політичну й економічну ситуацію в регіоні (Сирія, Ірак, Ємен та ін.), питання боротьби з тероризмом і екстремізмом. За словами Керрі, дискусія показала наявність спільних інтересів у Сполучених Штатів і аравійських монархій.

Військово-політична обстановка в Сирії залишалася складною. З одного боку, у країні загалом дотримуються режим перемир’я між урядовими силами і формуваннями опозиції, а також тривають переговори про примирення з представниками населених пунктів і формуваннями бойовиків, продовжується доставка гуманітарної допомоги в оточені міста й райони, триває розмінування в Пальмірі.

Водночас бойовики ІД і «Джебахт ан-Нусра» значно активізували бойові дії в Алеппо й на прилеглих до міста територіях.

На минулому тижні «Джебхат ан-Нусра» і союзні з нею угруповання постійно атакували позиції урядових сил і курдських загонів, але великих успіхів не домоглися. За підтримки російських ВПС сирійські військові відбили атаки терористів. Прем’єр-міністр САР В. аль-Хальк повідомив 10 квітня, що сирійська армія спільно з ВПС РФ готують операцію по звільненню Алеппо від незаконних збройних формувань, “які не приєдналися або порушують угоду про перемир’я».

Кілька великих атак проти сирійської армії й загонів опозиції бойовики ІД провели в провінції Дамаск, у районі міста й авіабази Думейр на схід від столиці. Продовжує погіршуватися ситуація на півдні Дамаска. 9 квітня бойовики ІД взяли під повний контроль табір палестинських біженців Ярмук. Сирійська армія вела бої проти ІД в провінціях Хомс, Хама, Дейр-ез-Зор, Ідліб, Дераа і Сувейда. Повідомляється про застосування бойовиками ІД і «Джебхат-ан-Нусра» отруйного газу іприт.
Росія і США узгодили документ, який регламентує порядок роботи з сирійськими угрупованнями, що порушують перемир’я. Зараз цей порядок доопрацьовується фахівцями сторін.

За даними ЗМІ, адміністрація президента США Б. Обами розглядає можливість відправки в Сирію ще 250 військовослужбовців сил спеціальних операцій.

Спецпредставник генерального секретаря ООН по Сирії С. де Містура повідомив, що делегації для участі в міжсирійських переговорах почнуть прибувати до Женеви 11 і 12 квітня, а дискусії почнуться 13 квітня. У Дамаску заявили, що делегація уряду САР не вестиме прямих переговорів з опозицією, бо «загальна платформа груп, які представляють опозицію в Женеві, дотепер не з’явилася». Сама ж делегація прибуде до Женеви 15 квітня після завершення 13 квітня парламентських виборів в самій Сирії.

Спікер сирійського парламенту М. Д. аль-Ляхам заявив: «У нас немає ніяких протиріч із розсудливою внутрішньою опозицією, яка є миролюбною силою. У нас розбіжності з зовнішньої опозицією, яка проводить політику в інтересах інших держав». Опозиційний Вищий комітет з переговорів (ВКП) допустив прямі переговори з урядом, але збирається обговорювати «тільки перехідний орган управління в країні». Росія виступає за прямі переговори між урядом САР і опозицією, але це вимагає з боку опозиціонерів формування максимально репрезентативної делегації.

5 квітня західні країни заблокували в Раді Безпеки ООН запропонований Росією проект заяви із закликом забезпечити максимально представницький характер майбутнього раунду міжсирійську переговорів.
США згодні з Росією в тому, що долю президента САР Б. Асада мають вирішувати самі сирійці, про що повідомив 5 квітня офіційний представник Держдепартаменту М. Тонер. «Зараз найголовніше полягає в тому, чи здатен Асад вести переговори чесно.

І нам потрібно перевірити це на практиці», — вважає держсекретар Дж. Керрі. При цьому у Вашингтоні, як і раніше, заявляють: «Наша позиція по Асаду не змінилася», він «втратив свою легітимність через жорстоке поводження зі своїм власним народом».

9 квітня в Дамаску повідомили про завершення підготовки до проведення парламентських виборів, запланованих на 13 квітня. За оцінкою політичних спостерігачів, перебіг виборчої кампанії не викликає ні в кого сумнівів: проурядову «Національну єдність» знову супроводжуватиме успіх. Раніше Національний координаційний комітет — провідна фракція опозиції всередині Сирії — оголосила про бойкот виборів.

7 квітня король Саудівської Аравії Сальман прибув із першим візитом до Єгипту. Перед прибуттям саудівського монарха в Каїрі заявили, що «надають великого значення цьому візиту, який демонструє особливі відносини, а також багаті історичні й культурні зв’язки між королівством і Єгиптом». Під час візиту сторони підписали 17 угод і меморандумів про взаєморозуміння, спрямованих на подальше зміцнення й розвиток двостороннього партнерства.

Серед них угоди про будівництво моста між двома країнами через Червоне море, договір про уникнення подвійного оподаткування, про будівництво житла на Синаї й розвиток півострова, про створення зони вільної торгівлі на Синайському півострові, про створення спільного інвестиційного фонду зі статутним капіталом 60 млрд саудівських ріалів (16 млрд доларів). Крім того, саудівські бізнесмени планують інвестувати 4 млрд доларів у різні проекти в Єгипті, пов’язані з розвитком Суецького каналу, у сфері енергетики й сільського господарства. Також було підписано угоду про делімітацію морського кордону між АРЄ і КСА, відповідно до якого спірні острови Тиран і Санафір в Червоному морі, які перебували під управлінням Єгипту, відійшли до Саудівської Аравії. Під час зустрічі між президентом АРЄ А. Ф. ас-Сісі з королем Сальманом обговорювалися політичні розбіжності між двома країнами, зокрема з Сирією та Єменом.

4 квітня розпочалася практична реалізація угоди між Туреччиною і Євросоюзом про повернення прибулих у Європу через турецьку територію нелегальних мігрантів. Президент Туреччини Р. Т. Ердоган заявив 7 квітня, що Анкара може відмовитися від угоди з питань біженців з ЄС, якщо Брюссель не виконає своїх обіцянок. Президент Туреччини Р. Ердоган зазначив, що сирійські біженці в його країні утримуються за рахунок бюджету Туреччини, «а з обіцяного Європою досі нічого немає. Якщо Євросоюз не виконає своїх обіцянок, то Туреччина теж не буде дотримуватися угоди».

Турецька армія й поліція продовжують військову операцію проти бойовиків забороненої Робочої партії Курдистану (РПК) на південному сході країни в районі м. Діяр Бакир. Для придушення опору бойовиків використовується відпрацьована перевірена тактика. Спочатку танки й артилерія розстрілюють з околиць вогневі позиції курдів, попутно знищуючи інфраструктуру й житлові будинки. Потім в райони, де придавлені вогневі точки, заходять підрозділи спецназу й ліквідують залишки повстанців.

Літаки турецьких ВПС завдають ударів по бункерах і базах сепаратистів. Президент Р. Т. Ердоган заявив: «Є тільки два варіанти для тих, хто підриває заміновані машини і вбиває наших громадян — або вони здадуться, або будуть знищені». Торкнувшись питання про процес мирного врегулювання курдської проблеми, президент заявив, що ця ініціатива повністю не знята з порядку денного, «вона заморожена». За словами Р. Т. Ердогана, знову почати мирне врегулювання з курдами буде можна, коли члени РПК «заллють свою зброю бетоном, або ж сили безпеки змусять їх повністю заплатити за рахунками».

За матеріалами Інституту Близького Сходу і зарубіжних ЗМІ
Підготував Марсель БОНДАРЧУК