Категорія: ЕКСКЛЮЗИВ

Сирія й Туреччина знову опинилися в центрі уваги світової громадськості минулого тижня через події, які там відбуваються.

Сирія
17 травня 2016 року у Відні відбулася зустріч представників країн, які входять у Міжнародну групу підтримки Сирії (МГПС). Її підсумком стало спільне комюніке про необхідність додаткових зусиль для припинення бойових дій у Сирії, забезпечення доставки гуманітарних вантажів і реалізації політичного процесу.

Підсумки зустрічі показали, що між Росією й Заходом зберігаються розбіжності в багатьох питаннях, зокрема про подальшу долю президента САР Б. Асада й про те, кого слід виключити з мирного процесу як терористів. МГПС закликала всі сторони, які беруть участь у мирному врегулюванні, дистанціюватися від терористичних угруповань «Ісламська держава» (ІД) і «Джебхат ан-Нусра». Жодні рішення про проведення наступного раунду міжсирійських мирних переговорів не приймалися. МГПС лише закликала сторони конфлікту повернутися до діалогу.

Очільники МЗС Росії й США пообіцяли активніше працювати зі своїми союзниками в Сирії. С.Лавров відзначив, що «у всіх трьох напрямках (припинення бойових дій, гуманітарна допомога й політичний процес) ми зафіксували рух уперед». Росія розраховує, що зобов’язання всіх країн по відмежуванню сирійської опозиції від «Джебхат ан-Нусри» будуть виконуватися, а саме угруповання не буде засобом для тиску на Б. Асада. За словами С. Лаврова, президент САР не ігнорує поради Росії по врегулюванню в Сирії.

А Держсекретар США Дж. Керрі заявив, що Вашингтон чекає від Б. Асада виконання взятих ним на себе зобов’язань по дотриманню умов перемир’я на території країни. За словами Дж. Керрі, США у взаємодії зі своїми близькосхідними партнерами мають намір вжити додаткових заходів для припинення проникнення бойовиків у Сирію, а також поставок зброї й фінансових коштів екстремістам, які діють у цій країні.

Глава МЗС Саудівської Аравії А. аль-Джубейр заявив, що країни, які підтримують сирійську опозицію, можуть підсилити їй військову допомогу, оскільки спроби мирного врегулювання конфлікту, на думку Ер-Ріяда, не приносять успіху через позицію уряду Б. Асада. Також А. аль-Джубейр заявив про можливість реалізації так званого «плану Б», що припускає варіант скинення уряду САР військовим шляхом.

Тим часом у різних районах Сирії урядові сили продовжували воєнні дії проти бойовиків ІД, «Джебхат ан-Нусри» і угрупувань, які до них примкнули. Переважно бої велися в районі Алеппо, у провінціях Хомс, Хама й Дераа, а також у передмістях Дамаска. Сирійська армія минулого тижня досягла деяких успіхів у передмістях Алеппо й у деяких районах під Дамаском. У деяких районах Сирії відзначалися порушення режиму перемир’я, а бойовики «Джебхат ан-Нусри» і ІД продовжували безперешкодно перетинати кордон між Сирією й Туреччиною.

20 травня Росія запропонувала «США як співголові МГПС із 25 травня почати спільні дії ВКС РФ і авіації коаліції під керівництвом США по нанесенню ударів по загонах «Джебхат ан-Нусри», по незаконним збройним формуванням, які не підтримують режим припинення бойових дій, виключивши при цьому удари по цивільним об’єктам і населеним пунктам». Міністр оборони РФ повідомив, що ці заходи погоджені з керівництвом САР. Росія ж залишає за собою право з 25 травня в однобічному порядку наносити удари по формуваннях, які не приєдналися до перемир’я в Сирії. У свою чергу Пентагон заявив, що США не збираються координувати із РФ проведення воєнних операцій у повітряному просторі Сирії, бо «операції Росії спрямовані на збереження режиму Асада, а США сконцентровані винятково на тому, щоб послабити ІДІЛ і нанести йому поразку».

21 травня глава Центрального командування ЗС США генерал Дж. Вотел наніс таємний візит у північні райони Сирії, де обговорив із представниками озброєної сирійської опозиції й курдського ополчення підготовку до наступу на Ракку – сирійську «столицю» ІД. Шиїтське угруповання «Хізбалла», союзник Б.Асада, має намір збільшити кількість своїх бійців у Сирії. Опозиційна Сирійська вільна армія й пов’язані з нею збройні угруповання 22 травня пригрозили вийти з режиму припинення вогню через дві доби, якщо урядова армія не припинить воєнні дії в районі Дамаска.

Туреччина
19 травня 2016 року правляча в Туреччині Партія справедливості й розвитку висунула на пост голови Біналі Йилдирима — міністра транспорту, мореплавства й комунікацій. Його кандидатура була затверджена виконкомом після внутрішньопартійних консультацій, а 22 травня на екстреному з’їзді партії делегати проголосували за кандидатуру Б. Йилдирима, який, як очікується, стане новим прем’єр-міністром країни. Б. Йилдирим вважається одним із найближчих соратників турецького президента Р. Т. Ердогана й підтримує створення в Туреччині президентської республіки, до чого прагне Р. Т. Ердоган.

22 травня Р. Т. Ердоган прийняв відставку уряду А. Давутоглу й у той же день доручив Б. Йилдириму формування нового кабінету міністрів, який він затвердить 24 травня після закінчення Всесвітнього гуманітарного саміту в Стамбулі.

20 травня турецький парламент схвалив законопроект про позбавлення 138 депутатів Меджлісу недоторканності, який дозволить позбавити їх захисту перед судовим переслідуванням. Від прокуратури в парламент надходили запити про зняття з них імунітету. Переважно це запити про позбавлення недоторканності депутатів від Народно-республіканської партії й прокурдської Партії демократії.

Ірак
Минулого тижня загострилася обстановка в Іраку. У Багдаді 20 травня відбулася багатотисячна демонстрація прихильників радикального шиїтського політика М. ас-Садра, які протестували проти корупції в країні й вимагали реформ у системі влади. При цьому частина демонстрантів знову, як це було раніше, прорвалася в «зелену зону» столиці, де розташовано багато урядових установ й іноземні дипмісії, а також у будинок робочої резиденції прем’єр-міністра країни Х. аль-Абади. Сили безпеки застосували бойові патрони, гумові кулі, водомети й сльозоточивий газ. Повідомляється про загибель двох і поранення приблизно 60 осіб. Влада міста оголосила про введення комендантської години й відновлення порядку в столиці до кінця дня 20 травня. Сам М. ас-Садр засудив використання сили до демонстрантів. Глава уряду Х. аль-Абади заявив, що демонстранти, які вдерлися в «зелену зону», «порушили закон і намагалися посіяти хаос» у Багдаді.

21 травня під час телефонної розмови між прем’єр-міністром Іраку Х. аль-Абади й президентом США Б. Обамою останній підтвердив готовність Вашингтона й далі підтримувати нинішній іракський уряд у його боротьбі з ІД.

Афганістан
20 травня в результаті удару БПЛА ЗС США на кордоні Афганістану й Пакистану був убитий ватажок руху «Талібан» мулла Ахтар Мансур. Це підтвердили представники талібів і кабульська влада. Наступником А.Мансура призначений Маулаві Хайбатулла Ахунд Заде.

20 травня міністри закордонних справ країн НАТО прийняли рішення продовжити місію Альянсу в Афганістані після 2016 р., бо ця країна «продовжує зустрічатися з безліччю викликів». НАТО буде також фінансувати армію Афганістану до 2020 р. Зараз у країні в рамках місії «Рішуча підтримка» знаходяться приблизно 12,8 тисяч військовослужбовців НАТО, у тому числі 6,9 тисяч американських військових. Ще 2,9 тисяч службовців ЗС США здійснюють в Афганістані окрему місію по протидії загрозам тероризму.

Лівія
16 травня у Відні відбулася міжнародна зустріч по Лівії. За її підсумками держсекретар США Дж. Керрі заявив, що Америка й інші країни «готові підтримати Лівію економічно й гуманітарно, а також надати допомогу в питання безпеки», виключивши при цьому можливість військової інтервенції в Лівію в даний момент. Повідомляється, що поставки озброєння будуть проводитися у відповідь на запит лівійського уряду до комітету ООН по санкціях проти Лівії. Уряд національної згоди (УНЗ) Лівії вже звернувся до світового співтовариства з проханням зняти збройне ембарго, щоб одержати можливість протистояти загрозам з боку ІД.

17 травня міністр закордонних справ УНЗ М. Сіяла повідомив, що конфліктуючі політичні сили в Лівії досягли принципової згоди щодо створення в країні єдиної нафтової компанії. Водночас створення Президентської гвардії керівництвом УНЗ незаконне, заявив спікер Палати представників (парламенту, який знаходиться в Тобруці) А. С. Іса, бо «у Лівії тільки одна армія, — та, якою керує генерал Хафтар. Він уповноважений законним органом влади, визнаним міжнародним співтовариством».

Ємен
17 травня представники уряду Ємену призупинили участь у переговорах із шиїтськими повстанцями-хуситами, які відбувалися в Кувейті. Причиною стала відмова делегації хуситів виконувати положення резолюції Ради Безпеки ООН № 2216. Однак після зустрічі з генеральним секретарем ООН Пан Гі Муном і еміром Кувейту С. ас-Сабахом президент Ємену А.М. Хаді заявив 21 травня, що делегація уряду повернеться за стіл переговорів із повстанцями.

Саудівська Аравія
16 травня глава МЗС Саудівської Аравії А. аль-Джубейр повідомив про зміну пріоритетів Ер-Ріяду в Ємені. За його словами, головним завданням КСА в єменському конфлікті стає не війна з хуситами, які є частиною єменського суспільства, а розгром на півдні Аравійського півострова місцевого відгалуження «Аль-Каїди».

За матеріалами Інституту країн Близького Сходу й закордонних ЗМІ
Огляд підготував Марсель Бондарчук

Останні кілька днів питання НАТО знову став ключовим для ЗМІ різних держав: обговорюється як входження Чорногорії до складу Альянсу, так і можливість приєднання України до організації в 2020 році.

Чорногорія: як правильно виборсатися з обіймів Москви
Відносно нового члена НАТО, Чорногорії, усе досить просто. Багато аналітиків певні, що прем’єр-міністр Міло Джуканович уміло скористався «тривогою» Заходу з приводу спроб Росії зміцнити свої традиційні балканські альянси в Сербії й Чорногорії. Вирішивши ще десять років тому розвернутися в напрямку Заходу й зробивши ставку на членство в НАТО і в Євросоюзі, Джуканович у 2014 році остаточно ризикнув втратити російські гроші від туризму, торгівлі й вкладів у нерухомість. У тому ж році він підтримав у ООН санкції проти Росії через події в Україні й вирушив до Вашингтона, де попросив віце-президента Джо Байдена зажадати від НАТО подальшого просування на схід у відповідь на українську кризу. І врешті в грудні 2015 року, після десяти років лобіювання й всупереч невдоволенню Москви, він одержав запрошення вступити в західний альянс. А 19 травня 2016 року міністри закордонних справ країн НАТО підписали в Брюсселі Протокол про вступ у НАТО Чорногорії.

Прем’єр країни Міло Джуканович, який був присутній на церемонії підписання, одержав у подарунок “історичну ручку”, якою міністри країн альянсу підписували документ. Із цього моменту й до кінця процесу ратифікації Чорногорія одержала функції спостерігача в Північноатлантичній раді, а після ратифікації, яка може, за оцінками генсека НАТО Йєнса Столтенберга, тривати близько року, ця країна стане повноправним 29-м членом альянсу.

Лейтмотив російських засобів пропаганди по цій події відразу ж був скоректований висловлюваннями прес-секретаря російського президента Дмитра Пєскова. “НАТО – це продукт часів конфронтації, це інструмент, створений для конфронтації. Наскільки такий інструмент, створений свого часу, може робити внесок у справу забезпечення загальної європейської стабільності й безпеки, питання спірне”, – заявив глашатай Путіна, і далі можна не продовжувати, оскільки «НАТО – зло». Що вже говорити, якщо навіть найпомірніше й найобережніше інформаційне агентство ТАСС упевнено заявляє, що «на думку аналітиків, НАТО своїми планами просування на схід змушує Росію думати про відповідні адекватні заходи».

У свою чергу, європейські ЗМІ набагато більше уваги приділили не стільки Чорногорії, як Нідерландам, де минулого тижня офіційно почав діяти протиракетний щит НАТО. Щит цей призначений для захисту держав-членів НАТО від можливих балістичних ракет, які пускаються з території якоїсь із країн, розташованих до сходу від кордонів альянсу. Кого ця новина тішить найменше, то це Володимира Путіна, але цю подію російські ЗМІ поки розважливо не обговорюють. Так само, як і про відкриття на початку травня однієї з військових баз у Румунії.

І нарешті, ще один важливий аспект, активно обговорюваний ЗМІ Європи, – це завтрашні (25 травня) дебати у Швеції щодо ратифікації угоди про «Забезпечення силами й засобами країни перебування» (Host Nation Support Agreement), що полегшить для НАТО можливість використовувати шведську територію, порти й бази під час навчань, а також у надзвичайних обставинах.

Але повернемося до Чорногорії. Що з усього цього випливає й має взяти на замітку Україна? Акцент необхідно зробити на декількох цифрах і фактах. По-перше, повний шлях від рішення вступити в НАТО до самого приєднання зайняв рівно десять років (тут доречно згадати про обопільне бажання двох Вікторов – Ющенка і Януковича — «позагравати» з НАТО ще в 2004 році. Втім, останній, ставши Президентом, відмовився від цієї ідеї). По-друге, невдоволення з приводу НАТО всередині самої Чорногорії надзвичайно активно підігрівалося православною церквою (властиво, те ж саме слід очікувати від Московського патріархату й в Україні). По-третє, і чи не найважливіше, Чорногорія чітко показала всім східноєвропейським країнам, що вступ країни в НАТО — насамперед результат довгострокових реформ і послідовної проєвропейської політики, а не сучасного озброєння. Просто для розуміння: один сучасний винищувач коштує більше, ніж військовий бюджет Чорногорії (тому повітряний простір Чорногорії будуть закривати ВПС Італії).

Україна: наша мета – 2020?
«Натівське» питання в Україні з новою силою розгорілося минулого тижня, коли 20 травня відбулося чергове засідання Ради національної безпеки й оборони України. Під час засідання був схвалений Стратегічний оборонний бюлетень, який визначає основні завдання й напрямки реформування оборонної сфери України. Цей документ мало того, що був підготований у тісному співробітництві з радниками держав-членів НАТО, та ще й пропонує до 2020 року повністю реформувати систему керування Збройними Силами у відповідності зі стандартами НАТО. Документ характеризується конкретністю певних завдань і встановленням жорстких термінів по їх виконанню, що й послужило підставою для появи заголовків типу «Україна приєднається до НАТО в 2020 році». З термінами, найвірогідніше, усе буде не так гладко (про це вже заявили й у Литві, і в Польщі), але прогноз президента Єврокомісії Жана-Клода Юнкера (який заявив, що Україна ще 25 років не вступить у НАТО) уже не здається словами серйозного політика.

Припустимо, що Стратегічний оборонний бюлетень дійсно буде неухильно виконуватися. Що в такому випадку іще може перешкодити вступу України в НАТО?

Відразу слід вказати на стійкий міф, що країна не може вступити в НАТО, якщо має якісь територіальні суперечки. Міф стійкий, хоча в статуті НАТО нічого такого немає, що підтверджують і пояснення представника комісії НАТО по Східній Європі. Інше питання, чи треба США вплутуватися в такі ускладнення, приймаючи в НАТО таку серйозну проблему? Відповідь очевидна: якщо буде необхідно – приймуть і без Криму, і без Донбасу. Але в кожному разі, до 2020 року змінитися може багато.

Далі. Наскільки серйозною буде політична підтримка Альянсу всередині України (хоча б на рівні того ж Джукановича)? Питання спірне, хоча в 2016 році – очевидне. Днями генеральний секретар НАТО Столтенберг озвучив гарну новину: 8 липня 2016 року у Варшаві «на полях» саміту Альянсу відбудеться засідання комісії Україна — НАТО (КУН) на вищому рівні. Без сумніву, це чіткий знак політичної підтримки України з боку Альянсу в ці складні часи. Однак трохи насторожує, що на цьому засіданні, як відзначив Генсек, головна увага приділятиметься обговоренню питань “практичного співробітництва” України з Альянсом. І хоча це дуже важливе питання, особливо в умовах зовнішньої агресії проти нашої держави, сподіваємося, що у Варшаві цим справа не обмежиться.

Ось що із цього приводу говорить Володимир Хандогій, президент Української асоціації зовнішньої політики, Надзвичайний і Повноважний Посол:

Нинішні політики й експерти добре розуміють, що від запланованого у Варшаві саміту НАТО Україні не варто очікувати «карт-бланшу» на якнайшвидший вступ у Північноатлантичний Альянс. «Київ дійсно запросили взяти участь у зустрічі на вищому рівні, однак ця участь є, скоріше, символічною, — підкреслив, зокрема, французький військовий експерт Жак Пезе. — Альянс справді зацікавлений в активному співробітництві з українською стороною, але про повноправне членство в цьому військовому блоці Україні залишається тільки мріяти». Але, погодьтеся, мріяти не шкідливо, тим більше, що для вступу в «натівську родину» нашій країні необхідно зробити багато, але ж нічого неможливого.

До речі, при цьому Україні зовсім не треба змінювати Конституцію для зміни своєї «позаблоковості», як заявляють окремі політики. Насправді ж позаблоковий статус, якщо й був закріплений у якомусь із офіційних документів України, то хіба що у військовій доктрині, прийнятій у 2011 році. У «Декларації про державний суверенітет», яка була прийнята 16 липня 1990 року, фігурував намір «у майбутньому» стати позаблоковою державою. «Існує міф, що позаблоковий статус України закріплений у Декларації про державний суверенітет. У 1990 році це було проголошено лише як намір, і тоді, коли була прийнята Декларація про державний суверенітет, Україна ще була в складі СРСР. Так що позаблоковий статус – це популярний міф, який не варто поширювати в соціумі», – коментує політолог Володимир Фесенко. Із прийняттям же нової військової доктрини в 2015 році «проблема позаблоковості» відпала сама собою. Нагадаємо, що, згідно з доктриною, «Євросоюз і Північноатлантичний альянс — головні зовнішньополітичні цілі України», більше того, Україна прямо бере на себе зобов’язання вести бойові дії відповідно до стандартів НАТО, що взагалі-то й підтверджується прийняттям згаданого вище Оборонного бюлетеня.

Ще один важливий момент – а чи вистачить грошей Україні для вступу в НАТО? У новій Військовій доктрині України сказано — на армію потрібно витрачати не менше 3 % від внутрішнього валового продукту на поточний рік. Відсоток, безумовно, більш ніж щедрий. Наприклад, країни НАТО в середньому витрачають на оборонку по 2 % своїх ВВП. Але з нинішньою ситуацією в економіці України виходять смішні гроші — $2-2,5 млрд. Наприклад, сусідня Польща витрачає понад $10 млрд. Втім, зараз військові витрати України явно перевищують тривідсотковий мінімум. За даними Стокгольмського інституту вивчення проблем миру (SIPRI), у 2015-му українська армія одержала $3,6 млрд, а це приблизно 4,5% ВВП країни за 2015 рік. Безумовно, обсяги фінансування військових в Україні все одно залишаються одними з найнижчих у Європі, але ж змогла ж Чорногорія влитися в НАТО, а її «військовий бюджет» ще гірший за наш.

Продовжуючи розмірковувати на тему грошей, слід заявити й про цінність нематеріальних активів, якими Україна може поповнити свою скарбничку під умовною назвою «Купити НАТО». Йдеться про нових стратегічних союзників України, і насамперед Туреччини.

Тільки минулого тижня представники збройних сил України й Туреччини підписали план військового співробітництва, а вже вчора президент Туреччини Реджеп Ердоган заявив, що «співробітництво між Анкарою й Києвом набуло додаткової значимості». І це при тому, що стратегічний україно-турецький військовий план також має бути реалізований до 2020 року. За ці три з половиною роки сторони мають намір досягти прогресу в реформуванні й оборонному плануванні, освіті й підготовці військ. План також має на увазі обмін консультаціями й тісне співробітництво між військовими. «Саме реалізація практичних заходів співробітництва у військовій сфері дозволить, із однієї сторони, зміцнити зв’язки з нашим південним сусідом, а з іншої — спрямувати зусилля на досягнення кінцевої мети — готовності ВР України до членства в НАТО в 2020 році», — йдеться в повідомленні Генштабу України.

Підсумовуючи, хотілося б зауважити, що за свою непослідовність і за політику «умиротворення агресора», яку сповідують деякі європейські держави щодо РФ, Україна вже заплатила занадто високу ціну. «Платити» таку ж ціну й далі дуже марнотратно. Можна не тільки втратити економіку країни, але й саму країну. І тому вступ у НАТО – чи не єдиний цілковито реальний шанс для встановлення миру в Україні. У документах Альянсу чітко зафіксовано, що двері в НАТО відкриті для демократичних країн, які сповідують спільні цінності й відповідають відомим критеріям. Про це постійно говорять самі представники НАТО. Можливо, Україні вже настав час скористатися своїм шансом і продемонструвати, що вона, насамперед, прагне зайти в ці двері й робить для цього все від неї залежне?

Іван Правдін, «Вектор ньюз»

Екс-президент Уругваю Хосе Мухіка, той самий, який вважався найбіднішим президентом (володів 25-річним Volkswagen Beetle, не купував собі предмети розкоші й жертвував 90% своєї зарплати на доброчинність), сказав недавно, що нинішній лідер Венесуели Ніколас Мадуро «божевільний, як козел. У Венесуелі всі божевільні. Вони говорять про все, і так не зможуть виправити нічого». Н.Мадуро у відповідь погодився з тим, що він божевільний, підкресливши, що божеволіє від любові до своєї країни й намагається йти за прикладом свого попередника Уго Чавеса.

Наслідує він його, треба сказати, не дуже. У.Чавес був справжнім харизматичним лідером, який міг завести юрбу. Мадуро теж може говорити годинами, але, на відміну від Чавеса, юрба в нього вже далеко не така сита, як раніше. Все-таки ціни на нафту з часів правління великого Уго значно впали, а країна, як була однією суцільною нафтобазою, так і залишається. З тією лише різницею, що ціни на нафту впали — і венесуельці змушені розплачуватися за минулі помилки. У тому числі й за помилки Чавеса. Тепер за всі й за всіх розплачується Мадуро. У Венесуелі з недавнього часу навіть з’явилася приказка: у нас є мертвий президент без свідоцтва про смерть і живий президент без свідоцтва про народження.

Сама Венесуела теж зараз «ані жива, ні мертва». Для розуміння того, на що зараз перетворилася потенційно найбагатша країна Латинської Америки, наведемо кілька цифр. Загальні світові запаси нафти зараз становлять близько 1 481 526 мільйонів барелів. Отож, перше місце по доведених запасах нафти (термін, який ураховує не тільки ймовірність знаходження нафти й газу в родовищі, але й економічну ефективність видобутку цих запасів) у світі належить саме Венесуелі – 297 570 млн барелів, слідом за нею йде Саудівська Аравія (267 910 млн барелів) і Канада (173 625 – 175 200 млн барелів). Також у десятку найбільших країн по запасах нафти у світі входять Іран, Ірак, Кувейт, ОАЕ, Росія, Лівія й Нігерія. Із цих країн добре живуть, по суті, тільки три: Кувейт, Канада й Саудівська Аравія. В інших семи проблеми — різного рівня, але проблеми.

Але у цьому випадку нас цікавить винятково Венесуела. Отже, питання: як можна керувати країною, у якій інфляція — і це за офіційним даними Центробанку країни — становить 180%. Хоча в реальності, як вважають експерти, вона перевищує 500%. Як можна жити в країні, у якій на найбільшу купюру в 100 боліварів можна купити 1 яйце? У якій середня зарплата становить близько 27 тисяч боліварів, а кілограм м’яса коштує 4,2 тисячі?

Як звичайно буває в такій ситуації, у таких країнах і з таким рівнем критичного ставлення до себе, винні, звичайно, американці.

Як приклад наведемо всього одну цитату Н.Мадуро для розуміння сприйняття ним дійсності: «Сьогодні в Держдепартаменті була нарада керівництва, були присутні шматок сміття й зрадник — генеральний секретар Організації американських держав Луїс Альмагро, а також глава Південного командування ВР США генерал Джон Келлі. Вони засідали три години, я знаю, про що йшлося. Вони одержимі Венесуелою». Також, на думку Мадуро, уся венесуельська опозиція «служить уряду США», які прагнуть завоювати й поневолити батьківщину. А минулого вівторка Мадуро навіть заявив, що Венесуела сьогодні зазнає «медійної, політичної, дипломатичної агресії й найсерйозніших погроз за останні десять років». На його думку, йдеться про спробу реалізувати сценарій, який виправдав би іноземне втручання у внутрішні справи країни.

Нічого не нагадує з однієї великої нескінченної історії Росії? Але є між Москвою й Каракасом і принципова різниця. Венесуельська опозиція, яка уперше за 17 років одержала більшість у Національній асамблеї (однопалатному парламенті), має намір провести референдум про дострокове припинення повноважень Мадуро. На початку місяця опозиціонери віддали в Національну виборчу раду на перевірку близько 1,85 млн підписів на підтримку заявки про всенародне голосування замість необхідних за законом 200 тисяч.

Хоча треба віддати належне Мадуро. Він визнає, що ситуація в економіці Венесуели зараз серйозна. “У країні спостерігається найбільше безробіття за останні 30 років. Але ми працюємо над створенням нових джерел добробуту, щоб забезпечити зайнятість. Нам доводиться займатися мало не чарівництвом”, — сказав Мадуро, нагадавши, що підписав указ «Про надзвичайний економічний стан».

Що таке цей надзвичайний економічний стан, ЗМІ вже розповів один анонімний венесуелець. Він навів приклад із туалетним папером. За його словами, «існує якась «система покупок» по номеру посвідчення особи. Працює це так: у понеділок туалетний папір можуть купити тільки ті, чиї номери ID закінчуються на 1 і 2, у вівторок — на 3 і 4, у середу — на 5 і 6, у четвер — на 7 і 8, у п’ятницю — на 9 і 0. Вихідні діляться так: субота — 1, 2, 3, 4 і 5, неділя — 6, 7, 8, 9 і 0. Тобі має дуже пощастити, щоб у твій щасливий день на полицях щось було…». Одним словом, шкода стає громадян Венесуели. Ані поїсти нормально, ані…

Але Мадуро, за його словами, уживає ряд кроків, спрямованих на те, «щоб захистити народ, його права, щоб забезпечити країну необхідним, забезпечити зростання національних сатків, зростання інвестицій». Із приводу забезпечення всім необхідним, запропонуємо до вашої уваги ще один приклад. Компанія Polar, найбільший виробник пива у Венесуелі, сьогодні оголосила про припинення роботи. Причина — відсутність імпортованої через кордон сировини, зокрема, ячменю, бо уряд країни не зміг вчасно продати компанії валюту, необхідну для придбання ресурсів. За оцінками компанії, ця ситуація прямо зачіпає інтереси десяти тисяч працівників, при цьому негативний вплив від неї можуть відчувати тією чи іншою мірою ще 300 тисяч осіб.

Звичайно, невідомо, чи буде в Каракасі справжній Майдан, як зараз пророкують. Але про те, що Венесуела хвора і її треба терміново лікувати (так само, як і її лідерів), говорить хоча б ось ця цитата віце-президента країни Арістобуло Істуріса: «Онкологічне захворювання, яке призвело до смерті президента Венесуели Уго Чавеса, було штучно спровоковане, щоб перешкодити йому боротися з диктатурою долара й світовою валютною системою. Уго Чавес перетворився на головну мету, на ворога №1 великих світових фінансових центрів, і тому його вбили, ми всі це усвідомлюємо, але не можемо довести», — цитує Істуріса видання El Universal. Він також відзначив, що в різні роки онкологічні захворювання були виявлені в президента Парагваю Фернандо Луго, президента Аргентини Христини Фернандес де Кіршнер, президентів Бразилії Луїса Інасіу Лулу да Сілви й Ділми Русеф. І як до цього ставитися? Зі сміхом – цинічно. Із болем — сумно.

Сумно, наприклад, і від того, що Ніколас Мадуро захоплено назвав Володимира Путіна «лідером нової історичної епохи», висловивши надію, що президент РФ переможе у своїй справі побудови «багатополярного світу». Будемо сподіватися, що наш світ іще довго буде багатополярним. У всякому разі, якраз до того моменту, поки у Мадуро й інших власників світових «нафтобаз» не закінчаться біполярні розлади з приводу їхнього місця в історії.

Костянтин Ніколаєв, “Вектор ньюз”

Безробіття для українців – проблема далеко не нова, але завжди актуальна.

За період майже25-річної історії незалежності України важко відшукати період, коли б населення відчувало, як б не банально звучало, впевненість у завтрашньому дні.

І якщо для великих міст, на кшталт Києва чи Одеси проблема безробіття та низької зарплати має не такий болючий відтінок, то у містах меншого масштабу чи в сільській місцевості проблема набуває катастрофічних розмірів. Яскравим прикладом є місто Ковель у Волинській області. Невеликий районний центр з населенням в 70 тисяч людей страждає від тієї ж невиліковної хвороби, що і значна частина України. За даними Держстату, середня заробітна плата на Волині становить близько 3400 гривень. Для Ковеля ця цифра просто таки недосяжна українська мрія.

Найбільшим розчаруванням міста став у колишньому потужний завод «Ковельсільмаш», котрий за часів Радянсього Союзу забудував цілий район, давши житло своїм працівникам.

Проте Союзу вже давним-давно нема і необхідність у такій потужності відпала. Відсутність попиту на товари та розрив зв’язків із закордонними покупцями стали причинами поступового занепаду підприємства, яке спочатку давало 6 тисяч робочих місць – немала кількість для невеликого провінційного містечка.

Далі гірше – будучи державним підприємством «Ковельсільмаш» ще якось тримався на плаву, та після перепродажу і переформування його в акціонерне товариство згасла остання надія на пристойне робоче місце.

Масштабні скорочення працівників, зниження заробітних плат і, як результат, занепад колись справді потужного підприємства. Колишнім працівникам довелося в екстреному порядку шукати інші шляхи заробітку – і саме на цей період припав розквіт ресторанного бізнесу у місті. Одне за одним відкривались нові кафешки та піцерії, запрошуючи на роботу усіх охочих.

Здавалося б проблема вирішена, але ні. За пістрявою розмаїтістю ресторанних вивісок криється знов та ж сама біда – низька зарплата. Чи можна прожити на 2 тисячі гривень в місяць? Сумніваюсь. Проте значній частині ковельчан довелось прийняти виклик долі і взяти учать у челенджі «Вижити на 2 тисячі».

За таких умов найбільш раціональним вирішенням проблеми стає заробітчанство. Малооплачувана робота або й взагалі її відсутність погнала ковельчан шукати щастя за морями-океанами. І в більшості випадків щастя таки знайшлось – в Польщі, Італії, США чи Росії. На даний момент праця закордоном є єдиним шляхом до вирішення грошової проблеми і лише вона дає хоч якусь можливість прокормити свої сім’ї, адже кохана Батьківщина такої пільги своїм жителям надавати не хоче.

Важко сказати, чи зміниться така ситуація у найближчому майбутньому. Україна – це звісно Європа, і Волинська область територіально одна з найбільш наближених до Європейського Союзу. Та з огляду на рівень життя населення з сумом доводиться констатувати – пройде не рік і не два, коли фраза «Україна – це Європа» позбудеться саркастичного відтінку і стане беззаперечною аксіомою.

А до того моменту українцям залишається лише один вихід – знову і знову шукати нові способи виживання…

ОЛЬГА БЕРЕЗЮК

Спроба відразу ж після феєричної перемоги на «Євробаченні» Джамали поцікавитись, як реагують на цю подію популярні російські Інтернет-ресурси, приголомшила своїми результатами. Відсутність поздоровлень від Кобзона, Газманова, Валерії та інших «кремлівських солов’їв» не здивувала. Вразило інше. Майже всіх «незалежних» російських журналістів і блогерів ніби заціпило. Побоюючись наразитися на критику з боку влади, вони уникали не тільки «несанкціонованих» коментарів тріумфального виступу української співачки кримськотатарського походження, але й самого повідомлення про перемогу Джамали! На цьому фоні хизування з приводу й насправді вдалої участі у конкурсі представника Росії Сергія Лазарєва, виглядало неприродно.

Лише після ранкових коментарів наближених до Кремля офіційних осіб та ймовірних інструкцій звідти, російські центральні та регіональні ЗМІ вийшли із затяжного інформаційного ступору і їх нарешті «прорвало». Як і очікувалось, вони густо зарясніли образливими висловлюваннями не лише на адресу Джамали та України, але й щодо організаторів «Євробачення». Зі слів «акул пера» сусідньої держави, російський представник став жертвою нової і недосконалої системи підрахунків голосів, а Європа під тиском США піддалася зайвій політизації. В Росії забули, як перемога на «Євробаченні» 2008 року уродженця Карачаєво-Черкесії, народного артиста Кабардино-Балкарії, заслуженого артиста Чечні та Інгушетії Діми Білана сприймалась ледве не як епохальна подія у житті багатонаціональної Росії. Перевершили галерею людиноненависницьких висловлювань відомі російські «музикознавці» – віце-прем’єр-міністр Дмитро Рогозін та спікер МЗС РФ Марія Захарова, котрі у черговий раз продемонстрували свій печерний рівень світосприйняття.

Немає нічого несподіваного у тому, що російські і українські члени професійного журі обмінялися нульовими оцінками виступів на конкурсі «Євробачення» представників своїх країн. Дивним було б навпаки.

Схожими, виявилися також результати підрахунку глядацьких симпатій. Попри шалений антиукраїнський пропагандистський тиск, пересічні росіяни поставили співачку під українським прапором Джамалу на високе на третє місце, віддавши їй 10 балів голосів, що виглядало як протест проти офіційної позиції влади. Безумовно, серед тих, хто проголосував за неї було чимало глядачів, чия думка співпала з оцінкою професійного журі конкурсу, яке відзначило неперевершені музикальні якості пісні та високу майстерність виконання. Звичайно, значною була кількість тих, хто голосував серцем – етнічних українців, яких ще з давніх часів доля занесла до безмежних просторів Росії та кримських татар, котрі залишились в Криму і змушені були прийняти російське громадянство. Однак, чималу частку склали й звичайнісінькі жителі російської глибинки, яким набридло чути від Путіна та генералів його «інформаційно-пропагандистських військ» байки про «світову змову США і Європи проти Росії», «київську хунту», «кровожерливих жидо-бандерівців» тощо.

Така підтримка Джамали в Росії змушує задуматись, наскільки ж тоді відповідають дійсності результати соціологічних досліджень, які на замовлення Кремля регулярно проводяться в Росії. Якщо вірити російському «Левада-Центру», неприязнь росіян до українців має зберігати тенденцію до неухильного зростання – у вересні 2015 року до України ставилось позитивно лише 33% росіян, а у березні 2016 року їх число вже нібито скоротилося до 27%. А тут раптом підтримка росіянами Джамали з характерною піснею «1944» та ще й напередодні 18 травня, яке щорічно відзначається кримськими татарами як День депортації. Тут є над чим замислитись і що скорегувати авторам замовних соціологічних досліджень.

Українці ж, віддавши росіянину Сергію Лазареву максимальну кількість балів – 12, виявились більш послідовними. Ця цифра не суперечить результатам опитування, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології, які свідчать, що число українців, котрі негативно ставляться до Росії, починає скорочуватись – у вересні 2015 року їх налічувалось 36%, а у березні 2016 – 34%. Бо наші співвітчизники вже давно не ідентифікують росіян з Кремлем і Путіним, популярна пісня про якого стала народною і продовжує тріумфально лунати на стадіонах і площах міст України.

Чомусь пригадалось, що чеченці, інгуші, балкарці та карачаївці у 1943-1944 роках також розділили трагічну долю кримських татар, переживши страхіття депортації з рідних земель. Щоправда, про це у путінський Росії зараз воліють не згадувати, не те щоб складати пісні у пам’ять про загиблих. Ось вам ще один переконливий доказ того, що Україна таки й дійсно не Росія…

Борис Дніпров

Найбільш важливі події в регіоні, які так чи інакше привернули до себе увагу минулого тижня, відбувалися в Туреччині й Саудівській Аравії. 5 травня 2016 року А. Давутоглу оголосив про своє рішення піти у відставку з постів прем’єр-міністра Туреччини й лідера правлячої в країні Партії справедливості й розвитку (ПСР). А 7 травня король Саудівської Аравії Сальман зробив ряд великих перестановок в уряді, змінивши структуру деяких міністерств.

Туреччина
Прем’єр-міністр Туреччини А. Давутоглу вирішив піти у відставку й покинути пост лідера правлячої ПСР після того, як переговори між ним і президентом країни Р. Т. Ердоганом зазнали невдачі. Зустріч показала, що Р. Т. Ердоган, хоч офіційно є формальною фігурою, на практиці утримує всі важелі влади в Туреччині. Це дозволяє йому зберігати контроль над керуванням країною, а відставка А. Давутоглу, як вважають експерти, відкриває для Р. Т. Ердогана можливості ще більш жорсткого контролю влади.

Як відзначають ЗМІ, А. Давутоглу давно дратував той факт, що Р. Т. Ердоган відмовлявся займати свій пост формально, зберігаючи реальну владу. Відзначається, що криза всередині правлячої партії «пов’язана з рядом серйозних розбіжностей між президентом і прем’єром, а також з тим, що минулого тижня центрвиконком ПСР забрав у А. Давутоглу повноваження призначати регіональних керівників партії». Очікується, що позачерговий з’їзд ПСР, запланований на 22 травня, обере нового очільника партії, який, цілком ймовірно, займеться формуванням нового уряду Туреччини, а сам Давутоглу планує продовжити роботу в парламенті.

Можливими спадкоємцями А. Давутоглу називають міністра транспорту й зв’язку Туреччини Б. Йлдирима, міністра енергетики й зятя Р.Т.Ердогана Б. Албайрака, а також міністра юстиції Б. Боздага. Усі троє вважаються прихильниками президента. Крім того, 6 травня Р. Т. Ердоган знову заявив про необхідність прийняття нової конституції, яка перемінить парламентську форму правління на президентську. За його словами, «це не його особистий інтерес, а сувора необхідність». У Вашингтоні ж заявили, що відставка Давутоглу ніяк не позначиться на співробітництві США й Туреччини.

3 травня в Туреччині набув чинності закон про скасування візових обмежень для всіх 28 країн Шенгенської зони. При цьому рішення про скасування віз почне практично реалізуватися після того, як країни Шенгенської зони скасують візи для турецьких громадян, відповідно до угоди, яку Туреччина розраховує підписати з Євросоюзом. У свою чергу, Єврокомісія 4 травня дала рекомендацію про скасування віз для громадян Туреччини, які вирушають у короткострокові поїздки. На підставі цієї рекомендації Рада ЄС прийме рішення про скасування віз із Туреччиною. Також Туреччина не збирається змінювати свої антитерористичні закони заради скасування візового режиму з ЄС, про що 6 травня заявив президент країни Р. Т. Ердоган. На його думку, чинне жорстке антитерористичне законодавство необхідне для боротьби з курдськими бойовиками, а також із загрозою з боку «Ісламської держави» у Сирії.

Саудівська Аравія

7 травня 2016 року король Саудівської Аравії Сальман зробив великі перестановки в уряді, реструктурував ряд міністерств. У першу чергу, зміни торкнулися одного із ключових у КСА Міністерства нафти й мінеральних ресурсів, яке перетворене на Міністерство енергетики, промисловості й мінеральних ресурсів. Пост глави нового міністерства замість А.ан Нуаймі зайняв колишній міністр охорони здоров’я й одночасно голова правління державної нафтової компанії «Сауди Арамко» Х. аль-Фалех. Крім того, зміни торкнулися міністрів у соціальних справах, транспорту, а також у справах паломництва. Міністерства водних ресурсів і електроенергетики були скасовані.

Політичні спостерігачі одностайно підкреслюють, що найбільш важливою з перестановок стало звільнення А. ан-НуаймІ, який обіймав посаду глави нафтового міністерства з 1995 р. і вважався однієЮ з найбільш авторитетних фігур в ОПЕК, маючи вплив на формування політики цієї організації. Саудівський монарх видав також указ про створення при уряді королівства двох рад — у справах у сфері політики й безпеки, і ради з економічних питань і розвитку країни. Як відзначається в указі, «зміни в уряді передбачені планом стратегічного розвитку королівства» до 2030 р. Главою економічної ради став син короля Сальмана, який, як вважають експерти, «централізує влада».

Сирія
Обстановка в Сирії залишається дуже складною й напруженою. Минулого тижня «режим тиші» продовжувався в районі Східна Гута під Дамаском і на півночі провінції Латакія, а 5 травня був установлений у Алеппо (7 травня продовжений ще на 72 години). Військові спостерігачі відзначають регулярні порушення режиму перемир’я з боку бойовиків екстремістських угруповань, насамперед, «Джебхат ан-Нусра». Більше того, бойовики «Джебхат ан-Нусри» і угрупувань, які примкнули до неї, 5 травня захопили місто Хан Туман на 8 км західніше Алеппо. З 8 травня сірійські урядові війська проводять контрнаступ на Хан Туман з метою повернути населений пункт під свій контроль. На північному заході провінції Хомс урядові війська вели запеклі бої із загонами ІД у районі найбільших у країні газових полів аш-Шаар. Турецькі військові неодноразово відкривали артилерійський вогонь по бойовиках ІД у районі Алеппо у відповідь на їхні обстріли території Туреччини.

Ізраїль
Минулого тижня загострилася обстановка в зоні палестино-ізраїльського конфлікту. У відповідь на мінометні й ракетні обстріли палестинськими бойовиками із сектору Газа ізраїльських військових, які шукали тунелі в прикордонній смузі, літаки ВПС Ізраїлю й танкісти ЦАХАЛу наносили удари по цілям радикального палестинського руху ХАМАС у приморському анклаві. Наприкінці тижня Ізраїль і ХАМАС досягли за міжнародного посередництва домовленості про стабілізацію ситуації на кордоні з сектором Гази. Ізраїль відвів свої війська в 100-метровий периметр усередині сектору, а ХАМАС дав обіцянку дотримуватися угоди про припинення вогню від 2014 р.

Лівія
У Лівії тривають бої між збройними формуваннями різних ворогуючих між собою угруповань. Війська лівійського уряду, який знаходиться в Тобруці (сили генерала Х. Хафтара) минулого тижня вибили формування проісламістського альянсу «Світанок Лівії» з великого району в центральній частині країни. Одночасно війська генерала Хафтара продовжують операції по ліквідації бойовиків терористичних угруповань, у тому числі ІД, у районі міст Бенгазі й Дерна на сході Лівії.

5 травня бойовики ІД оголосили про загальну мобілізацію в їхньому головному плацдармі в Лівії — місті Сирт, готуючись до відбиття наступу урядової армії. Одночасно деякі райони на схід від столиці країни Тріполі були 5 травня захоплені бойовиками «Ісламської держави». Уряд національної згоди Лівії 6 травня повідомив про формування командування воєнними операціями для ведення більш ефективної боротьби з бойовиками ІД, зокрема, щоб «координувати проведення різних операцій проти ІД на території від Місурати до Сирту».

Іран
2 травня меджліс (парламент) Ірану схвалив законопроект, який зобов’язує керівництво ІРІ виділяти не менше п’яти відсотків бюджетних витрат на потреби оборони країни.

Огляд підготував Марсель Бондарчук, “Вектор ньюз”
За матеріалами Інституту Близького Сходу й закордонних ЗМІ

Оскільки історію України вже майже чверть століття пишуть політики, а не науковці, нашому суспільству до цього часу так і не вдалося хоча б наблизитись до консенсусу з цілої низки дискусійних проблем минувшини. Чи не найбільше суперечок виникає навколо однієї з найдраматичніших сторінок вітчизняної історії – ролі України та українців у Другій світовій війні.

І ось нарешті, минулого року група молодих і гарячкуватих людей, які представляють певну політичну силу, взяли на себе відповідальність запропонувати українському суспільству «власний підхід» до висвітлення цих трагічних подій. Вирішивши, що освіта і робота в Українському інституті національної пам’яті дає їм право з екранів телевізорів та шпальт газет гордо іменувати себе істориками, вони розробили законопроект № 2539 «Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939-1945 років», який увійшов до пакету законів про «декомунізацію». Характерно, що їх автори, ймовірно керуючись принципом політичної доцільності, вирішили не обмежувати себе необхідністю врахування альтернативних точок зору науковців і не проводити широкого громадського обговорення запропонованих проектів. Серед головних новацій законопроекту № 2539 – встановлення 8 травня Днем пам’яті й примирення на честь усіх жертв Другої світової війни та відмова від відзначення 9 травня перейнятого з радянських часів свята День Перемоги, замість якого вводився День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. У прикінцевих положеннях до нього був також визнаний таким, що втратив чинність Закон України «Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років» 2000 року. Іншим проектом Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» пропонувалось заборонити використовувати та поширювати комуністичну символіку (червоні прапори, зображення з серпом і молотом тощо), у тому числі у вигляді сувенірної продукції, а також публічно виконувати гімни СРСР, УРСР або навіть фрагменти з них. Тих же, хто порушить встановлені правила пропонувалось притягувати до кримінальної відповідальності за нововведеною статтею 436-1 КК України.

9 квітня 2015 року за поданий Кабінетом Міністрів України законопроект № 2539 проголосував 261 народний депутат України із числа представників партій, що входили до проєвропейських фракцій. Це й зрозуміло, бо після перемоги Революції Гідності період радянського правління в Україні сприймався вкрай негативно, а внаслідок анексії Криму і військової агресії на Донбасі відраза до комуністичної ідеології, яка здебільшого асоціювалась з імперською, радянською та путінською Росією, збільшилась у рази. Тим більше, що вулицями Києва у пошуках кандидатів на «народну люстрацію» з баками для сміття снували розлючені «майданівці». Між тим, проявлена одностайність з такого складного питання вже тоді породжувала сумніви, що перед голосуванням хтось із народних обранців, які підтримали вказаний законопроект, вникав в суть запропонованих змін, а тим більше прогнозував наслідки його реалізації. У всяк випадку, серед них не знайшлося жодного, хто дослухався б до принципових зауважень Головного науково-експертного управління Апарату Верховної Ради України про те, що «законопроект не містить належного обґрунтування необхідності його прийняття». Ймовірно депутатів проєвропейської більшості тішило те, що запропоновані Інститутом національної пам’яті зміни формально відповідали резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 22 листопада 2004 року, якою пропонувалось державам-членам ООН, неурядовим організаціям та приватним особам, крім святкування своїх Днів Перемоги чи Визволення, щороку відзначати один або два дні (8 і 9 травня) як данину пам’яті усіх жертв Другої світової війни. Тим більше, що деякі незалежні держави, утворені на уламках республік колишнього СРСР, вже давно радянський День Перемоги відзначають по-своєму. У Вірменії як «День Миру», в Молдові як «День Перемоги та пам’яті героїв, що полягли за незалежність Батьківщини», в Узбекистані як «День Пам’яті і Почестей», в Азербайджані і Грузії як «День перемоги над фашизмом».

Так чи інакше, у залі Верховної Ради України забракло професійно підготовлених фахівців із відповідними моральними якостями, чи принаймні здоровим глуздом, які б наважилися поставити під сумнів обґрунтованість скасування дії Закону України «Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років» під приводом «декомунізації». Ніби й насправді нацизм був подоланий виключно більшовиками, а тому відтепер цей факт на законодавчому рівні підлягав забуттю.

Та що там пересічні народні депутати України! Ні Президент Петро Порошенко, ні Прем’єр-міністр Арсеній Яценюк, ні Голова Верховної Ради України Володимир Гройсман належним чином не зреагували на адресований їм відкритий лист 69 авторитетних науковців-істориків, політологів та славістів з Австрії, Великої Британії, Іспанії, Канади, Німеччини, Росії, США, Туреччини, Швеції, Швейцарії. Визнані в академічному середовищі вчені, які давно симпатизують Україні, вмовляли керівників нашої держави не підписувати нашвидкуруч розроблені й поспіхом проголосовані Верховною Радою України закони про «декомунізацію», оскільки вони політизують історію і суперечать праву на свободу слова. Такої ж думки дотримується також Європейська комісія «За демократію через право» (більше відомої як Венеційська комісія). Ще у грудні 2015 року вона висловила суттєві зауваження до законів про «декомунізацію» і запропонувала внести зміни з метою приведення їх у відповідність до стандартів Ради Європи. Однак до цього часу ці рекомендації залишаються нерозглянутими.

Як наслідок, в результаті помилок, допущених в ході реалізації норм законів про «декомунізацію», Україна не наблизилась, а навпаки віддалилась від громадського консенсусу. Спроба силоміць більшовицькими темпами нав’язати суспільству уніфіковані ідеологічні стандарти у черговий раз завершилась повним крахом. На радість Кремля, замість того щоб консолідувати суспільство, 8 і 9 травня 2016 року в Україні перетворилися на дні запеклого протистояння між представниками різних партій, громадських організацій, які сповідують різні політичні погляди.

Попри залучення 17 тисяч співробітників поліції і 2000 військовослужбовців Національної гвардії, майже повсемісно виникали конфлікти учасників масових акцій із співробітниками правоохоронних органів. Хто із сивочолих 90-річних ветеранів ще спромігся вийти на вулицю, той переконався особисто, але більшість дізналась з екранів телевізорів, як вправно їхні онуки й правнуки у формі, в захисних шоломах на головах, озброєні кайданками, раціями, сльозогінним газом виконували вимоги законів про «декомунізацію», гамселячи гумовими кийками усіх, хто свідомо чи за традицією наважився 9 травня використати заборонену законодавством комуністичну символіку.

При цьому, як з’ясувалось із телевізійних репортажів, у деяких містах України правоохоронці не помічали хуліганських вчинків активістів «патріотичних» громадських об’єднань, нібито «обурених» звучанням мелодій радянських композиторів воєнних років, поки що не заборонених чинним законодавством. Цікаво, а чи читали вони роман Олеся Гончара «Прапороносці», покладали квіти на могили своїм рідним, загиблим у роки воєнних випробувань?

Це не єдине приниження, яке ветерани пережили за післявоєнний період у зв’язку з відзначенням 9 травня. Встановлене Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 травня 1945 року як день «всенародного торжества», 1948 року День Перемоги був скасований. Статус державного свята й неробочого дня 9 травня знову набуло 1965 року. Але можливо вперше за роки Незалежності України ветерани Другої світової війни, які у лавах Радянської армії, у складі партизанських з’єднань і в тилу самовіддано боролися з нацизмом, пережили таку ганьбу, відчувши себе ізгоями на Батьківщині. Соромно було дивитись як здивовано вони кліпали очима, розглядаючи «обрізану» режисерами телеканалу «Інтер» п’ятикутну зірку, схожу через це на «зірку Давида», посеред сцени, де виступали українські артисти.

Навіть політолог-початківець розуміє, що зміни у громадській свідомості швидко не проходять. За результатами проведеного 2011 року Центром Разумкова соціологічного опитування, 70% громадян України вважали День Перемоги великим святом, а 23,6% – звичайним святом. Не вважали День Перемоги святом лише 4,7% респондентів і 1,7% опитаних не змогли відповісти на це питання. Відповідно до опитування, станом на 2011 рік німецько-радянську війну українці переважно називали Великою Вітчизняною (до такої назви схилялися 66,2% опитаних, 28,6% назвали цю війну Другою світовою, інші відповіді дали 2,4% респондентів, решта — вагалися з відповіддю). Безумовно, брутальні висловлювання Путіна про те, що перемога над нацизмом могла б статися й без участі українців, віроломна анексія Криму і військове протистояння з Росією на Донбасі змусило наших співвітчизників переосмислити спільне з Москвою минуле. Утім, є великі сумніви, що протягом року внаслідок реалізації законів про «декомунізацію» нашій владі вдалося переконати суспільство у відсутності різниці між нацистською ідеологією і комуністичною. Інакше б Інститут національної пам’яті можна було б сміливо перейменовувати на Інститут національної амнезії.

Які ж висновки має зробити українська влада з цьогорічного відзначення 8 і 9 травня?

1. Майже сім мільйонів українців, які у 1939 – 1945 роках були громадянами Української Радянської соціалістичної республіки (УРСР), боролися з нацизмом на боці Радянського Союзу під червоними знаменами у лавах Робітничо-селянської Червоної Армії. Серед тих, хто геройською смертю поліг на полях битв з нацизмом, було чимало добровольців із числа комуністів, комсомольців і безпартійних патріотів, однак переважна більшість українців виконувала свій священний конституційний обов’язок. Навіть для тих, хто постраждав під час національно-визвольних змагань 1917-1921 років, внаслідок масових політичних репресій, Голодомору і не поділяв комуністичних поглядів, це була війна з окупантами, які посягали на свободу і незалежність їхньої Вітчизни, тобто Вітчизняною. Альтернативи у них не було, оскільки порушення військової присяги, перехід на бік ворога, заподіяння шкоди воєнній моці держави, шпигунство відповідно до статті 132 Конституції УРСР 1937 року карались за усією суворістю закону, як найтяжчі злочини.

2. Враховуючи велич вкладу УРСР у перемогу над нацизмом, сучасній Україні не варто замовчувати, цуратися чи принижувати участь УРСР у Другій світовій війні. Нашим політикам і історикам навпаки варто всіляко популяризувати тези про те, що Україна існує в кордонах УРСР саме з післявоєнного часу; що членство в ООН вона також успадкувала від УРСР, котра переможного 1945 року стала суб’єктом міжнародного права і отримала право виступити співзасновником цієї найбільш авторитетної міжнародної організації за значний внесок УРСР у визволення людства від нацизму.

3. Виходячи з цього, варто було б, принаймні у риториці на офіційному рівні, утриматись від некоректних ототожнень «ветеранів Великої Вітчизняної війни» з «учасниками визвольного руху» та українцями, котрі брали участь у боротьбі з нацизмом у складі збройних сил інших держав антигітлерівської коаліції. Їхній реальний вклад у перемогу над нацизмом ще потребує детального вивчення, що аж ніяк не принижує важливості терпеливої роз’яснювальної роботи задля виховання поваги до них усіх верств українського суспільства.

4. Провести аналіз ходу виконання в Україні законів про «декомунізацію» і з урахуванням висновків Венеційської комісії, за результатами кваліфікованої наукової експертизи, соціологічних досліджень та широкого громадського обговорення розглянути питання про внесення змін і доповнень до них.

5. У разі прийняття позитивного рішення змінами передбачити скасування низки дискусійних норм, які не сприймаються значною частиною українського суспільства. Насамперед, відмовитись від заборони вживання терміну «Велика Вітчизняна війна українського народу як складової Другій світовій війні»; скасувати відповідальність «за фальсифікацію історії Другої світової війни», «публічне виявлення зневажливого ставлення до борців за незалежність України у ХХ столітті», «публічні заперечення факту правомірності боротьби за незалежність України у ХХ столітті»; дозволити використання червоних прапорів, радянської символіки під час урочистостей з нагоди Дня перемоги над нацизмом тощо.

6. З кожним роком все менше ветеранів Другої світової війни залишається на цьому світі. Однак поки б’ються їхні серця, 8 і 9 травня вони будуть поминати своїх бойових побратимів і святкувати День перемоги. Змусити їх сприймати світ через запропоновану Українським інститутом національної пам’яті уніфіковану призму – марна справа. Набагато комфортніше їм відзначати ці пам’ятні дні під червоними стягами з радянською символікою, з якою пройшла їхня бойова молодість. То невже, на відміну від путінської Росії, де Кремль на державному рівні культивує поклоніння Сталіну та його кривавим соратникам, українські ветерани будуть змушені надалі робити це потайки від влади? Невже таку мету переслідують ініціатори «декомунізації»? Владі конче необхідно з урахуванням цьогорічних недоліків, запропонувати суспільству нові форми відзначення 8 і 9 травня, альтернативні запровадженим Кремлем стандартам (військові паради, акції «георгіївська стрічка», демонстрації із слоганами «Спасибо деду за Победу», «Не забудем не простим» тощо). У нас достатньо талановитих фахівців, здатних запровадити власні традиції, які б були позитивно сприйняті ветеранами і прийняті представниками усіх поколінь.

Якщо цього не зробить проєвропейська більшість діючої Верховної Ради України, з цією задачею успішно справляться колишні регіонали, котрі на виборах у Кривому Розі вже переконливо продемонстрували свою силу.

Олександр Нечитайло, спеціально для “Вектор ньюз”

Кілька років тому світ ніби сказився: дорослі й діти почали стріляти з рогатки птахами по свинях. Завдання гравця – не дати свиням винести за межі комп’ютерного екрану яйце. При цьому пташки «поводяться» як кулі, петарди, протитанкові гранати та балістичні ракети. Словом, відрада офісного планктону в невдалий день…

Подібні «епідемії» захоплення примітивними та, водночас, дотепними іграми прокочувалися й раніше. Та ця переросла у всепланетарну. Гра від фінської компанії Rovio не лише заполонила екрани електронних пристроїв. Вона розвивалася, розгалужувалася, пародіюючи то «Зоряні війни», то «Трансформерів», перетворювалася на мультсеріали у стилі «Том і Джеррі» чи «Оггі та кукарачі»…

Урешті, «сердитих птахів» полюбили мільйони хлоп’ят і дівчаток, які мають доступ до комп’ютера чи смартфона, та щиро зненавиділи їхні батьки, яким стало важче обмежувати «ігровий час» і зовсім нестерпно – щодня вислуховувати монологи своїх чад про найефективніші методи підриву свиней.

Нещодавно творці гри вирішили примирити батьків і дітей у цьому болючому питанні. У спілці з Columbia Pictures та SONY фіни зняли повнометражний 3D-мультик «Angry Birds у кіно».

Режисерский дует Фергал Рейлі (знімав «Мінлива хмарність, часом фрикадельки») і Клея Кейтіса (брав участь у створенні мультиків «Вольт» і «Ральф») не підкачав. Простий, як п’ять копійок, проте добротний, логічний і цілком зрозумілий дітям сюжет наповнила якісними діалогами по-справжньому «зоряна» команда акторів. Аби зіграти в цій стрічці, необхідно було пред’явити, як мінімум, «Емі». Назву лише два прізвища: Шон Пенн (володар двох «Оскарів» за кращі чоловічі ролі, призер Каннського, Венеціанського і Берлінського кінофестивалів) і Пітер Дінклейдж (має «Золотий глобус» та «Емі», нині грає Тіріона Ланістера у «Грі престолів»).

Рекламна кампанія – теж, свого роду, виняткова. Її апофеозом стало «призначення» головного персонажа – червоного птаха Реда – Почесним послом ООН з нагоди Міжнародного дня щастя. Навіть церемонія відповідна пройшла: у штаб-квартирі ООН, за участю генсека Пан Гі Муна. Об’єднані Нації ще й серію поштових марок, присвячених Реду, видали.

Отакою непростою виявилася передісторія цієї стрічки. Що ж до моїх вражень від неї самої…

Це однозначно хлоп’ячий мульт. Він – хуліганський, викличний, на грані дитячої пристойності (чого варта сцена пробудження орла, яку можу порівняти лише зі сценою виведення з кріосплячки Остіна Пауерса!), а головне – сатиричний. Дорослі, знайомі з американською мас-культурою та побутом, оцінять терапевтичні курси з управління гнівом, йогу для пташок – майбутніх мам, вже згаданого білоголового орла (це не абищо, а символ свободи, зображений на гербі США!) – підтоптаного й зовсім-зовсім негероїчного, канібалізм свиней (так, так, вони їдять яєчню з сосисками й БЕКОНОМ!) а також відверте висміювання силуваної приязні та нещирої доброзичливості, загальноприйнятих у згаданій країні.

Можна з певністю говорити, що мультик юному глядачеві сподобається. Щодо старшого сегменту – то з українською ж аудиторією все не так однозначно, адже левову частку підтексту важко розпізнати – занадто він американський. Хоча… Українську озвучку пернатих і свинських ватажків здійснила команда «95-го кварталу». Оксамитовий розкотистий баритон Зеленського, зданий напрокат невдасі й мізантропу Реду, а також вдала, на мій погляд, «локалізація» жартів цілком варті того, щоб піти в кіно.

А діти точно вимагатимуть продовження – творці фільму в цьому впевнені, адже вже давно заявили, що планують випустити цілу трилогію…

Дарина Плотнікова, «Вектор ньюз»
.

Прес-секретар у Росії – він як поет – більше, ніж прес-секретар…

Ось, здавалося б, звичайний собі Дмитро Пєсков – звичайний прес-секретар звичайного президента Росії, зобов’язаний у силу своєї посади коментувати слова й дії згаданого президента. Та ж ні.

«Обговорення пошуку точок росту російської економіки й питання оптимізації бюджетних витрат тривають, і чітко сформульованої позиції в цій сфері поки немає». Так Пєсков прокоментував повідомлення ЗМІ про пропозиції Мінекономрозвитку обмежити зростання зарплат на час труднощів у економіці.

Здавалося б, яке діло прес-секретареві президента РФ до «точок росту російської економіки»? Хлопці, ідіть у Мінекономрозвитку й там запитуйте міністра або, у найгіршому разі, у його прес-секретаря, що там з їхніми пропозиціями про обмеження зарплат… Але Пєскову, як Пастернаку, у всьому хочеться дійти до самої суті. Тому Пєскова знають усі, а прес-секретаря Мінекономрозвитку – ніхто. Пєсков уже став окремою політичною фігурою й, як мені здається, набагато більш впливовою, ніж окремі міністри.

Втім, очевидно, на це є спеціальне замовлення. Зараз на роль свого Пєскова – але в зовнішній політиці Росії – пробується офіційний представник її МЗС Марія Захарова. 40 років. Любить епатувати. Характер – не стійкий і не нордичний. Володіє мовою. Китайською. Крім канонічної англійської. Ну, і російською, природно.

І цією самою російською мовою вона любить (із приводу й без оного) потеревенити: про геополітику, про роль Росії в ній і частинах окремо взятих країн, які ніякого відношення до Росії не мають.

Наприклад, недавно вона «потеревенила» про Туреччину.

«Таке враження, що він [уряд Туреччини] хоче відновити якусь колишню міць Османської імперії. Принаймні, усі компоненти його сучасної політики складаються саме в таку картину. Чим завершилася Османська імперія, ми всі знаємо», – сказала Захарова в інтерв’ю «Ізвєстіям», опублікованому в середу, 4 травня.

Вона відзначила, що Росія всіма способами намагалася врегулювати за столом переговорів розбіжності з Анкарою, однак усе впирається в нинішню владу Туреччини, яку Москва «терпіла дуже довго». «Який трек не візьми – Крим, Сирія, біженці, тероризм, національне питання і так далі, – скрізь ми бачимо абсолютно деструктивну роль турецького керівництва», – констатувала вона.

При цьому Захарова висловила думку, що на зміну позиції Анкари найближчим часом розраховувати не варто, бо влада Туреччини «нагнітає ситуацію». Але Москва, за її словами, налаштована конструктивно. «Ми не ідеальні, але ми готові працювати й працюємо з тим, що викликає заклопотаність міжнародного співтовариства. Ми пояснюємо нашу позицію. Ми використовуємо для цього всі законні методи», – підсумувала представник МЗС.

Про «законність» російських методів у небі Туреччини, звичайно, можна говорити багато й з не меншим захватом, ніж про це говорить Захарова, але навіщо?

Про дивацтва пані Захаровій, у тому числі й під час її призначення, не говорив хіба що ледачий. Навіть у дипломатичних колах Росії, довідавшись, що саме вона замінить Олександра Лукашевича, знизували плечима…

Втім, її «господарю» – міністру закордонних справ РФ Сергієві Лаврову, який по-панськи дозволяє собі приїжджати в джинсах на офіційні візити в інші країни, – мабуть, саме такий глашатай і потрібний.

Ось лише кілька висловлювань Захарової, які, м’яко кажучи, здивували не тільки світову дипломатичну громадськість, але й просто нормальних людей.

«Чи блокує Facebook аккаунти за використання слів «кацап», «ватник», «москаль» і «Маккейн»? — запитувала Захарова на своїй сторінці в соціальній мережі.

«Ви про Європу подумали? Як же їм тепер своїм виробникам пояснювати, навіщо апельсинки згодували поросятам, яких теж згодували не за планом? Хоча Європу, як це дипломатичніше сказати, Штати давно поважають і не вважають за можливе турбувати зайвими церемоніями», – звернулася Захарова 3 березня 2015 року зі своєї сторінки в Facebook до Барака Обами.

«Цікаво, як зараз у Пентагоні перекладають і аналізують слова Путіна, що потрібно чи не потрібно мати в Сирії військову базу – це бабуся надвоє сказала (смайлик). Шкода хлопців, не подужати їм цього. Ну хіба що бабусю почнуть шукати)))))», – розвеселила шанувальників своєї сторінки Захарова 17 грудня, після великої прес-конференції Володимира Путіна.

«Після того як Кондоліза Райс послала українців у Ліберію, щоб раділи тому, що в них є, мене важко було чимсь здивувати. Але, між іншим, ось це американське протеже (мається на увазі Саакашвілі) «на лабутенах і в… штанах» має амбіційні політичні плани на Україні», – знову вибухнула гостротами в американській соціальній мережі дипломат.

«Дайте мені сказати. Інакше ви зараз справді почуєте, що таке російські “Гради”», – заявила під оплески Захарова в програмі «Недільний вечір з Володимиром Соловйовим» 7 червня 2015 року, роздратована спробами опонента перебити її.

«Я хотіла відповістити на запитання «На що розраховував Захід, коли вводив ці санкційні списки?» Я вам хочу сказати, вони розраховували на одне: що ми приповземо до них із проханням «Давайте, якось відіграємо…», але вони увесь час забувають те саме: повзти нам історично заважають крила», – заявила вона на «Недільному вечорі з Володимиром Соловйовим» 31 травня 2015 року.

Марія – метафорична, це треба визнати. І раз уже ми почали з того, що прес-секретар у Росії – як поет, то й закінчимо поетичними рядками Захарової з її відомої віршованої відповіді Дмитру Бикову. Він, нагадаю, надихнувшись ідеєю Сергія Лаврова та Сергія Шойгу про створення Народної футбольної ліги, яка допоможе, у тому числі, «витягти мужиків з гаражів», написав наступне:

«Сдержать эмоций не могу
И от восторга холодею:
Нашел Лавров, открыл Шойгу
Национальную идею!

Ушло бабло, похерен труд,
В эфире вой, в бюджете голо.
Эпоху нашу назовут
Порой дворового футбола».

Марія Захарова відповіла наступним:

«Дворовый стиль был задан вами.
“А мы? Ничем мы не блестим”.
Лишь для удобства пониманья
Мы на дворовом говорим.

Заумный стиль для вас не нужен –
Им говорим с народом мы.
Для вас готов дворовый фьюжн,
Не напрягающий умы».

На цьому хотілося б поставити три крапки в «дипломатично-дворовому фьюжені» Марії Захарової. Крапку в її історії «крилах із градами» ставити явно зарано…

“Вектор Ньюз” поцікавився думкою віце-президента Української асоціації зовнішньої політики й президента українського відділення Асоціації міжнародного права Олександра Купчишина з приводу “дипломатисно-дворових” пасажів пані Захарової.

На його думку, “вона є офіційним представником МЗС Росії. Тому зараховувати її до розряду “звичайних чиновників” навряд чи справедливо, її статус все-таки набагато вищий.

Відповідно до міжнародної практики, у цьому статусі вона вповноважена робити будь-які заяви й коментарі з питань зовнішньої політики від імені керівництва своєї країни. Якби Захарова озвучувала офіційну позицію РФ лише на прес-конференціях і брифінгах для журналістів, як це робиться в цивілізованих країнах, її роль як формального комунікатора не викликала б питань.

Однак з подачі своїх господарів Захарова обрала спосіб спілкування з громадськістю переважно через Facebook, розмиваючи, таким чином, межі між офіційною позицією влади та власним баченням зовнішньополітичних проблем. Звідси тверда емоційність коментарів, образлива різкість висловлювань на адресу керівництва України та її західних партнерів, відкрита зневага до правил дипломатичного етикету.

Загалом, як уявляється, кремлівським кураторам пощастило створити із Захарової своєрідний додатковий інструмент ведення “гібридної війни” проти України та її союзників. Антиукраїнські заяви вищого російського керівництва “гармонійно” поєднуються з провокаційними бульварними пасажами Захарової в соціальних мережах”.

Костянтин НІКОЛАЄВ

Кількість, втрати та бойові заслуги у боротьбі з нацистськими загарбниками.

Терміни «українці», «український народ» у контексті проблеми, яка розглядається, розуміється як сума двох складових:

всі жителі (українці та представники інших національностей), що проживали на території Української РСР на початок війни;

всі етнічні українці, які проживали на території СРСР поза межами УРСР;

Часто різне розуміння цього поняття є однією з суттєвих причин значних розбіжностей у кількісних показниках, у т.ч. людських втрат.

За деякими підрахунками, український народ дав Червоній Армії понад 6 млн. бійців, кожний другий з них загинув. А кожний другий з тих, хто залишився живим, став інвалідом. Проте, такі дані не повною мірою відповідають дійсності.

Відомо, що на початок вторгнення збройних сил Німеччини та її союзників на територію СРСР Червона армія і флот загалом нараховували понад 5 млн. осіб. З них українці (за національною належністю) становили близько 1 млн. осіб. Але це орієнтовна оцінка. Складність полягає у відсутності точних даних. Слід зауважити, що переважна більшість документів і матеріалів фондів, що стосуються початкового періоду війни, і які знаходяться в російських архівах (передусім, в ЦАМО РФ), до цього часу не доступні дослідникам. Особливо засекречений національний склад РСЧА на 1941–1942 рр. Звичайно, таку статистику військові органи вели. Причини ж утаємнення саме цієї інформації важко пояснити.

Напередодні війни на території України було зосереджено більше третини всіх радянських військових шкіл та училищ, а також базувалася значна частина військових підрозділів Червоної армії. Оперативне поповнення лав діючої армії в перші місяці війни проводилося переважно за рахунок населення України (центральної та східної її частини). У результаті мобілізаційних заходів, а також надходження бійців і командирів з винищувальних батальйонів і загонів народного ополчення, з республіки до армії і флоту в цей період було мобілізовано близько 3 млн. 185 тис. осіб. «Є підстави вважати, – пише відомий дослідник цієї проблеми Владислав Гриневич, – що в частинах і з’єднаннях, які

воювали в Україні у 1941 р., мешканці республіки становили не менше 50% їх особового складу».

Після поразок на фронтах у 1941–1942 рр., захоплення в полон мільйонів радянських солдатів і повної окупації України, кількість українців у Червоній армії значно зменшилася і становила на початок 1943 р. 11–12%. Про національний склад на 1943 р. і початок 1944 р. є певна інформація у відкритих джерелах.

Так, радянський дослідник Артем’єв у праці (мовою оригіналу) «Братский боевой союз народов СССР в Великой Отечественной войне», яка вийшла у 1975 р., наводить таблицю національного складу стрілецьких дивізій (у відсотках).

Отже, згідно з підрахунками, на 1 січня 1943 р. українці складали 11,8%, на 1 квітня 1943 р. – 12,37%, на 1 липня 1943 р. – 11,62%, а вже на початок січня 1944 р. питома вага українців зросла майже удвічі, складаючи 22,27%. Зрозуміло, що таке різке зростання частки українців пов’язано з масовою мобілізацією (у т.ч. польовими військовими комісаріатами) на звільненій від ворога території України. Отже, кількість воїнів-українців у діючій армії знову зросла за рахунок мобілізованих на територіях, звільнених від окупантів.

На початок 1944 р. у військах 1-го Українського фронту налічувалося до 200 тис. українців, 2-го – 66 тис., 3-го – 141 тис. (росіян, в тому числі й уродженців України, тут було майже 300 тис.).

У другій пол. 1944 р. мобілізація населення України до збройних сил й надалі зростає. У загальновійськових арміях 1-го Українського фронту мешканці республіки становили від 60 до 80%. В окремих арміях 2-го і 3-го Українських фронтів, що воювали вже поза межами України, українці становили більше половини. Українці переважали, по-перше, у піхотних частинах і, по-друге, серед рядового складу. Як зазначають дослідники, упродовж 1943–1945 рр. червоноармійцями стали близько 4,5 млн. мешканців УРСР. Отже, усього за період від 22 червня 1941 р. до кінця Другої світової війни (2 вересня 1945 р.) до лав Червоної армії та Червоного флоту з України було мобілізовано до 7,7 млн. осіб. Але слід мати на увазі, що багато людей, мобілізованих у 1941 р. і які потрапили до полону (пізніше втекли з полону або були відпущені окупантами додому для збирання врожаю), були повторно мобілізовані після звільнення окупованих територій у 1943–1944 рр. Таких було кілька сотень тисяч людей, за приблизними підрахунками – від 500 до 600 тис. осіб.

Окремо слід наголосити на тому, що упродовж 1942–1945 рр. сталінський режим здійснював в Україні достроковий призов до збройних сил сімнадцятирічних юнаків, а іноді – й молодших за віком. На березень 1945 р. по чотирьох військових округах України було мобілізовано понад 265 тис. хлопців, що не досягли 18-річного віку. Не навчених військовій справі у багатьох випадках відразу ж кидали в бій, часто без зброї. Мобілізовували і жінок.

Армія потребувала багато медсестер, снайперів, телефоністок, стенографісток, друкарок, кухарок, праль.

Нині доведено, що кількість українців, які пройшли війну у складі збройних сил СРСР, становила від 7 до 8 млн. осіб. Іноді називається цифра до 9 млн. з числа понад 30 млн. осіб, що перебували в Червоній армії за всі роки війни. З них безповоротні втрати (загинули на полі бою, померли від ран на етапах евакуації та у шпиталях, померли у полоні і страчені у концтаборах) склали від 3,5 до понад 4,1 млн. українців (вихідців з України, які були військовослужбовцями Червоної армії). У радянських партизанських формуваннях загинуло від 40 до 60 тис. українців.

Серед командного складу різних ланок, офіцерського корпусу українці складали у різні періоди війни значний відсоток – від 10 до 20%, поступаючись лише росіянам. Серед найвищої ланки – радянських полководців і воєначальників, генералітету – були сотні українців за походженням. Це представники Ставки Верховного головнокомандування, Генерального штабу, керівники управлінь РСЧА, командувачі фронтами та арміями, флотами і флотиліями, їх заступники, члени військових рад фронтів і армій, командири корпусів і дивізій. Найбільш відомі з полководців та воєначальників Семен Тимошенко, Андрій Єременко, Родіон Малиновський, Іван Черняховський, Павло Рибалко, Кирило Москаленко, Дмитро Лелюшенко, Андрій Гречко та ін. Зазначимо, багато з них народилися в українських землях, які пізніше увійшли до складу не УРСР, а Російської Федерації (зокрема, на Донщині, Білгородщині, Воронежчині, на Кубані тощо).

Багато генералів загинуло. Серед них командувачі фронтами генерал-полковник Михайло Кирпонос і генерал армії Іван Черняховський, заступники командувачів фронтами Федір Костенко, Йосип Апанасенко, командувач армії генерал-лейтенант Кузьма Подлас та інші. Серед тих, хто потрапили до полону, командувач армії генерал-лейтенант Іван Музиченко.

У радянському партизанському русі брало участь, за підрахунками істориків, до 180 тис. українців. Але це питання потребує додаткового вивчення.

Багато українців за подвиги, здійснені в роки війни, були нагороджені орденами та медалями. Так, близько 2,5 млн. українців нагороджено орденами і медалями, за виняткову мужність 2072 українці були удостоєні звання Героя Радянського Союзу, 32 стали двічі Героями. Тричі Героєм Радянського Союзу став легендарний льотчик-винищувач Іван Кожедуб.

Серед повних кавалерів ордена Слави – вищої відзнаки для рядового і сержантського складу (Орден Слави – військовий орден СРСР, заснований Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 листопада 1943 р.; усього до вересня 1945 р. 980 тис. воїнів були нагороджені

орденом Слави 3-го ступ., майже 46 тис. – орденом Слави 2-го ступ., 2631 – стали повними кавалерами ордена Слави) – великий відсоток складають українці. Так, з 4-х повних кавалерів ордена і одночасно Героїв Радянського Союзу – двоє українців – льотчик штурмового авіаційного полку Іван Драченко і морський піхотинець Павло Дубинда. З двох військовослужбовців, які першими стали повними кавалерами цього ордену, був і українець ст. сержант Костянтин Шевченко.

Маршали Родіон Малиновський і Семен Тимошенко серед 11-ти радянських полководців нагороджені вищим військовим орденом СРСР «Перемога» (загалом ним було нагороджено 16 осіб, з них троє – Сталін, Василевський, Жуков – двічі).

Крім того, важливими є й такі історичні факти:

першим, хто підняв Прапор Перемоги над Рейхстагом, був українець із Сумщини Олексій Берест;

у ході радянсько-японської війни маршал Родіон Малиновський командував Забайкальським фронтом, який неочікувано для японського командування прорвався через пустелю Гобі в центральну Маньчжурію, довершивши оточення і розгром японських військ. За цю операцію йому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу;

акт про беззастережну капітуляцію Японії, що знаменував закінчення Другої світової війни, на лінкорі «Міссурі» 2 вересня 1945 р. від радянської сторони підписав українець з Уманщини генерал-лейтенант Кузьма Дерев’янко.

Ростислав Пилявець, воєнний історик, кандидат історичних наук, доцент