Категорія: ЕКСКЛЮЗИВ

Недавні новобудови, а також квартири в будинках, споруджених у 2006-2010 роках, значно розширили пропозицію на вторинному ринку Києва. Водночас триває зниження кількості угод у цьому сегменті, а попит дотепер сконцентрований на бюджетному житлі (50% запитів припадає на квартири вартістю до 30 тис. доларів). Мати прибуток і заробляти на вторинному ринку спекулянти не поспішають, тому активності сегменту явно не вистачає. Яких же особливостей чекати від нього у 2016 році?

«На вторинному ринку нерухомості Києва в 2016 році буде спостерігатися подальше коректування цін. Основною тенденцією року буде збільшення обсягів первинної пропозиції при одночасному скороченні продажів, що спричинить посилення цінової конкуренції в обох сегментах і зниження цін на вторинному ринку. Попит на ринку нерухомості, як і раніше, знаходиться під тиском несприятливої макроекономічної ситуації. Цей фактор унеможливлює істотне зростання цін на первинному ринку, а цінові показники вторинного ринку продемонструють подальше зниження. Внаслідок чого ціновий розбіг між сегментами скоротиться з нинішніх 30% до 15-20%», — прогнозує засновник і керуючий директор Address.ua Максим Школьник.

За підсумками 2015 р. середньомісячний обсяг пропозиції на столичному ринку вторинного житла становив близько 26 тис. об’єктів, що на 40,5% більше, ніж у 2014 р., говориться в огляді консалтингової компанії City Development Solutions (CDS). Дарницький район — лідер за обсягом пропозиції квартир (15%), а на правобережжі перші позиції дісталися Голосіївському, Шевченківському й Печерському районам. У структурі пропозиції продовжують домінувати 2-і й 3-і квартири: 33% припадає на трикімнатні квартири й 32% — на двокімнатні квартири. За підрахунками експертів, строки експозиції квартир в 2015 р. становили в середньому близько трьох місяців. Найшвидше знаходили свого покупця малогабаритні «однушки» і «двушки».

«Істотне зниження середнього бюджету покупки для вторинного ринку — серйозний сигнал. На вторинному ринку переважають квартири великої площі, а малометражні квартири — це пропозиція первинного ринку. Виходить, продавцям доведеться переглянути ціни, щоб забезпечити продаж виставлених об’єктів», — пояснює директор по розвитку CDS Наталя Комолова. Примітно, що, на відміну від забудовників на первинному ринку, які при найменшому зниженні попиту підключають усі маркетингові інструменти, власники квадратних метрів на вторинному ринку частіше пропонують квартири за максимальною ціною й не готові йти на зниження вартості. Втім, ціни реальних угод показують, що договори укладалися за цінами 10-30% нижче оголошених, а найбільший дисконт могли одержати покупці в престижному сегменті. А от середня площа квартир, які виставляються на продаж, збільшилася на 1-3%. У CDS вважають, що це сталося як через вимивання з ринку найбільш малометражних квартир у попередні роки, так і через появу пропозиції квартир у новобудовах 2006-2009 років — періоду, коли девелопери намагалися максимізувати площу квартир.

Прогнози цьому сегменту експерти дають невтішні й багато в чому через багату на пропозицію «первичку». «Для вторинного ринку житла зараз не найкращі часи. Занадто багато об’єктів пропонується на ринку первинного житла за більш низькою ціною. Для того, щоб гарантовано продати своє житло в стислий термін, необхідно анонсувати ціну продажу на 15-20% нижче аналогічних пропозицій на ринку», — вважає директор по маркетингу CDS Алла Куценко. До кінця поточного року можливо подальше падіння ціни на неліквідні об’єкти старого фонду до 15%. Одночасно якісна «вторичка» дешевшати навряд буде чи, оскільки попит на таке житло залишається досить високим. Імовірно, що закріпиться тенденція альтернативних угод: продаж старої квартири з одночасною покупкою нової, найчастіше на первинному ринку.

Також малоймовірний приріст частки спекулятивних угод — придбання нерухомості в 95 % випадках здійснюється для власного проживання. «Важливим залишається фактор збитковості ринку. За 2015 рік забудовники витратили на будівництво більше, ніж одержали в підсумку від продажу об’єктів. Цей факт може стати причиною негативних наслідків, таких як зупинка будівництва, вихід забудовників із ринку, втрата грошей покупців, які інвестували на ранніх стадіях. Отже, це може викликати збільшення зацікавленості вторинним ринком й зміцнення цього сегмента», — вважає Максим Школьник.

Автор: Анастасія Кулішенко, спеціально для “Вектор ньюз”

Комунальна сфера впродовж багатьох років залишається проблемною в Україні. Про тарифи та ціни на послуги, про реформу галузі, а також про перспективи старого житлового фонду ми поговорили з першим заступником голови Комітету ВР з питань будівництва і ЖКХ Дмитром Андрієвським.

Як складається ціна комунальної послуги? Чи є у громадян можливість дізнатися, за що саме вони платять, і чому саме скільки?

Ціни на комунальні послуги встановлюються Національною комісією регулювання електроенергетики та житлово-комунальних послуг (НКРЕ) на підставі наданих виробником розрахунків її собівартості. Тобто, беруться загальні витрати і діляться на обсяг всієї виробленої продукції. При цьому перелік витрат, які можуть включатися до складу тарифу, визначено Урядом. Всі рішення Нацкомісії публікуються на її сайті. Також компанії розміщують на своїх сайтах інформацію щодо ціни та основних складових вартості послуг.

Менш прозора ситуація щодо структури тарифу на утримання будинків та прибудинкових споруд. Постановою КМУ затверджено перелік робіт, які мають виконуватися за рахунок плати на утримання будинків, на підставі чого органами місцевого самоврядування встановлюється тариф на ці послуги окремо для кожного будинку. При цьому для ОСББ та ЖБК тариф на цю послугу не встановлюється. Мешканці самостійно визначають розмір внесків, які вони сплачують на утримання будинків.

Для прикладу структура тарифу на гарячу воду Київенерго:

Структура тарифу на воду Київ водоканалу:

Але залишається дуже важливе питання контролю собівартості тарифу. Як казала Маргарет Тетчер: «Державних грошей не буває – це все гроші платників податків». Навіть, коли громадянин отримує компенсацію держави у вигляді субсидій – він отримує свої гроші. Тому потрібно контролювати собівартість тарифу і прозорість його встановлення. Серед найбільш проблемних питань, наприклад, визначення собівартості газу у відповідних послугах. Сьогодні у Верховній Раді ми розробляємо новий Закон, який забезпечить чесність і прозорість у встановлені тарифів.

На мій погляд, низькі тарифи не мають жодного відношення до соціальної справедливості. Хтось наповнює відносно дешевою водою ванну, а хтось – басейн, хтось опалює невелику квартиру, а хтось – палац на багато тисяч квадратних метрів. Тому в цьому році був запропонований такий підхід: значне збільшення житлово-комунальних тарифів, але водночас – соціальний захист населення у вигляді субсидій, на які депутати запланували минулого року більш ніж 24 мільярди гривен, а на 2016 рік – 35 мільярдів гривен.

Про реформу ЖКГ говорять вже багато років, але люди бачать лише підвищення тарифів та цін. Що ще змінилося в системі ЖКГ за останні 5 років, чим обумовлені зміни?

Останні 5 років в ЖКГ відбувалося подальше накопичення проблем, і на даний час ситуація доволі критична. Протягом багатьох років держава дотувала різницю між економічно-обгрунтованим рівнем ціни та фактичним тарифом, яке сплачувало населення. На жаль, це відшкодування відбувалося не своєчасно, і як наслідок підприємства не могли своєчасно платити за спожиті енергоносії та електроенергію. Відповідно їм були нараховані багатомільйонні штрафні санкції, які не мають джерел для оплати. На даний час аналогічна ситуація складається з невчасним перерахуванням підприємствам коштів за субсидії, тому ситуація тільки погіршується.

Вирішення інших проблем галузі, таких як забезпечення повного обліку ресурсів, активно почалось тільки цього року після значного підняття тарифів. Наш профільний Комітет працює над законодавчим забезпеченням реформування галузі. Підготовлено до другого читання законопроект щодо стабілізації фінансового стану підприємств галузі, активно працює робоча група по доопрацюванню до другого читання законопроекту «Про житлово-комунальні послуги». Це дуже важливі законодавчі ініціативи, які мають закласти фундамент для функціонування галузі в умовах, коли повна відповідальність за будинки переходить до їхніх співвласників. Основною метою нового Закону «Про житлово-комунальні послуги» є забезпечення прозорості, тобто, щоб кожен громадянин розумів за що він платить кожну гривню. Ми надаємо права співвласникам будинків максимально широкого вибору механізмів щодо управління будинком. Наприклад, на водопостачання можна буде як заключати прямі договори з водоканалом кожному громадянину, так і виступати будинку в ролі колективного споживача, що дозволить зменшити витрати за рахунок виключення в такому випадку з тарифу плати за абонентське обслуговування, або визначити управляючу компанію, яка буде відповідати за постачання води до квартири, належний стан мереж та своєчасність розрахунків отримуючи за це певну винагороду.

Законопроект вже викликав численні дискусії. На сайті Комітету можна ознайомитись з усіма засіданнями робочої групи по його доопрацюванню.

Чи існує якась стратегія розвитку галузі? Якщо так, то в чому вона полягає?
Сьогодні основною стратегією є забезпечення належного функціонування галузі. Перш за все, досягнути фінансової стабілізації підприємств, по друге – забезпечити 100% облік і оплату послуг. Важливим завданням є також запровадження енергозберігаючих технологій. При цьому має відбутися максимальна лібералізація надання послуг не пов’язаних з монополіями. Так, наприклад, здійснювати прибирання в будинку може і управляюча компанія, і клінінгова компанія, і найнята ОСББ фізична особа, і тільки мешканці мають визначати, хто і за яку ціну буде надавати цю послугу.

Чи варто розраховувати на модернізацію «хрущівок» й інших старих будинків, яки вже вичерпали свій запас міцності, як це відбувалося у тій самій Польщі або Чехії? Якщо так, то за чий рахунок, адже у більшість будинків – проблемний колективний власник?

Перспективи вирішення проблеми модернізації застарілого житлового фонду на даний час не дуже райдужні. Це пов’язано в значній мірі саме з «проблемним колективним власником». Крім цього, на даний час, більшість земельних ділянок, які могли бути використані для будівництва житла для відселення мешканців старих будинків, вже забудовані. Крім цього, є законодавча проблема виділення земельних ділянок компаніям, які будуть займатися реконструкцією цих будинків. Також негативним фактором є значне падіння ціни на нерухомість, що робить більшість таких проектів нерентабельними.

Норма, за якою на потреби населення повинен йти газ власного видобування, діє, чи існує лише на папері? Звідки тоді озвучена прем’єром залежність тарифів на газ для населення від імпортних цін?

Норми про постачання для потреб населення газу вітчизняного видобутку за його собівартістю не існує навіть на папері. Тому тариф на газ затверджується НКРЕКП. Комітетом неодноразово направлялися як до Комісії так і до Уряду звернення щодо необхідності перегляду цієї ціни, яка має дуже сумнівне обґрунтування. На жаль, Уряд та Комісія продовжують робити вигляд, що їх розрахунки абсолютно вірні незважаючи на численні невідповідності, які були виявлені, зокрема, і при роботі робочої групи при Комітеті щодо обґрунтованості встановлення цін і тарифів на енергоносії та комунальні послуги. Отже, як я вже й казав, проблема визначення собівартості газу у відповідних житлово-комунальних послугах залишається найбільш гострою і часто визначальною у формуванні загальної ціни послуги.

Олена РОЗВАДОВСЬКА
Констянтин НІКОЛАЄВ

У кінці грудня 2015 року на офіційному сайті Прем’єр-міністра України А.Яценюка з’явився Звіт Рахункової Палати «Про результати аудиту ефективності використання коштів державного бюджету, виділених Міністерству культури України на збереження історико-культурної спадщини в заповідниках, здійснення заходів з охорони, паспортизації, інвентаризації та реставрації пам, затверджений рішенням Рахункової палати від 24.11.2015 р. № 9-1. Звіт великий за обсягом, тож навряд чи знайдеться багато охочих читати його повністю. Тому нижче подаємо короткий виклад основних положень цього документу й наголошуємо, що всі твердження й висновки належать Рахунковій Палаті.

У сфері державного управління охороною культурної спадщини головним органом є Мінкультури. Тому Рахункова Палата предметом аудиту визначила, серед іншого, аналіз нормативно-правових актів, які регулюють відповідну сферу діяльності, розпорядчі, планові, фінансові, бухгалтерські, звітні й статистичні документи об’єктів аудиту; іншу облікову й аналітичну інформацію про результати діяльності об’єктів контролю.

До критеріїв аудиту віднесено:
продуктивність: здійснення заходів по охороні культурної спадщини, проведення паспортизації, інвентаризації й реставрації пам’яток архітектури й пам’яток культурної спадщини; ефективність внутрішнього контролю Мінкультури;
законність: відповідність вимогам чинного законодавства України розпорядчих документів і управлінських рішень об’єктів аудиту.

Якщо коротко, то звіт Рахункової Палати засвідчив повну неспроможність Міністерства культури України здійснювати державну політику по управлінню культурною спадщиною, історико-культурними заповідниками й музеями. Ті структурні й кадрові зміни, які відбулися в складі Міністерства протягом 2014-15 рр., призвели до цілковитого знищення цієї сфери.
Аргументуючи цей невтішний висновок, Рахункова Палата наводить конкретні факти і вказує на загальну закономірність: у Мінкультури порушення набули системного характеру, а більшість пропозицій і рекомендацій Рахункової палати за результатами попередніх контрольних заходів не виконано.

1. Жодного свідоцтва про реєстрацію об’єктів культурної спадщини Мінкультури не видано;
2. Форму електронного паспорта й електронну базу паспортів об’єктів культурної спадщини Мінкультури не розроблено й не затверджено;
3. Мінкультури не забезпечило формування державного замовлення на проведення ремонтно-реставраційних робіт на об’єктах, які є пам’ятками культурної спадщини;
4. Не розроблені й, відповідно, не затверджені й не визначені Порядок обліку об’єктів культурної спадщини, Порядок розробки плану організації території історико-культурного заповідника й історико-культурної заповідної території, Порядок визначення й затвердження меж і режимів використання зон охорони пам’яток і внесення до них змін, які передбачені статтями 32 і 33 Закону України “Про охорону культурної спадщини”.

В Україні відбулася системна руйнація органів охорони культурної спадщини, наукових установ і організацій, зокрема у сфері реставрації. Державне управління у сфері охорони культурної спадщини, окрім Кабінету міністрів України й Міністерства культури України, покладається на спеціально уповноважені місцеві органи охорони культурної спадщини. Проте із 23 областей України такі органи існують лише у м. Львові та м. Одесі. Таким чином, у країні відсутня управлінська вертикаль, горизонтальні зв’язки й ефективна система управління охороною культурної спадщини в цілому. А Мінкультури своєю бездіяльністю сприяє поглибленню кризи в цій сфері управління.

Найважливішими питаннями у сфері охорони культурної спадщини є облік пам’яток і контроль їх збереження. Тож облік об’єктів культурної спадщини мав би стати пріоритетним у діяльності державних органів. Проте сьогодні в Україні немає системи державного обліку об’єктів культурної спадщини, у тому числі єдиної електронної бази. Поняття електронного обліку за державними стандартами не існує. Відсутнє єдине програмне забезпечення, використовуються застарілі програми, які технічно не сумісні між собою. Питання єдиної електронної бази даних не визначене Міністерством як пріоритетне.

Правильне й своєчасне вирішення цього нагального питання мало б своїм наслідком тектонічні зрушення в інших сферах діяльності заповідників і музеїв. Тому з цієї проблеми випливає необхідність інвентаризації фондів науково-проектної й облікової документації, оскільки єдиної інформаційної системи наявності такої документації в країні дотепер не існує.
Добре налагоджений облік пам’яток і об’єктів культурної спадщини – це ефективний запобіжник зловживань у цій сфері. Внесені до єдиної електронної бази, проінвентаризовані, зафіксовані й оприлюднені пам’ятки зберігаються краще, ніж ті, які нікому невідомі. Інвентаризація й фотофіксація цих об’єктів обов’язкові для формування наукової бази про них. Цей процес треба було б координувати у масштабах всієї країни, але натомість Мінкультури, посилаючись на війну й економічні негаразди, займається політичним піаром і популізмом, вигадуючи «мертвонароджені закони», марнуючи матеріальні й людські ресурси.

У Звіті зокрема зауважено, що через відсутність ефективних управлінських рішень у Мінкультури відсутня повна й достовірна інформація про кількість і стан пам’яток, що унеможливлює ефективний контроль за станом їх збереження. Інформація про пам’ятки національного й місцевого значення, які внесені до Реєстру, не є достатньою для прийняття ефективних управлінських рішень. Координація й контроль за паспортизацією нерухомих об’єктів культурної спадщини Мінкультури не здійснюються, і, як наслідок, у Мінкультури немає навіть інформації про кількість розроблених паспортів на об’єкти культурної спадщини.
Порушуючи прямі вимоги законодавства, Міністерство не забезпечено публікацію Державного реєстру нерухомих пам’яток України у спеціалізованому періодичному виданні. Реєстр навіть не розміщений на офіційному веб-сайті Мінкультури.

Контроль за об’єктами культурної спадщини є одним із головних завдань органів охорони культурної спадщини. Такий контроль неможливий без укладання охоронних договорів на пам’ятки й без контролю за їх виконанням. У Звіті вказано, що Мінкультури не виконує вимог Порядку укладення охоронних договорів на пам’ятки культурної спадщини, що створює ризики неналежного зберігання пам’яток через відсутність юридичних зобов’язань їх власників і користувачів. У Мінкультури відсутня інформація про власників пам’яток як національного, так і місцевого значення, при цьому не було видано жодного свідоцтва про реєстрацію пам’ятки. Як наслідок, власники пам’яток у всій країні не мають підтвердження їх державної реєстрації.

У Звіті встановлено, що Міністерством зовсім не проводяться заходи державного нагляду (контролю) у сфері охорони культурної спадщини. Це становить пряму загрозу завдання непоправної шкоди об’єктам культурної спадщини через діяльність недобросовісних суб’єктів господарювання (зокрема суб’єктів містобудівної діяльності), яке здійснюється без дотримання вимог законодавства про охорону культурної спадщини.
До фактів злочинної бездіяльності цього міністерства слід віднести й те, що, порушуючи вимоги Закону України «Про охорону культурної спадщини», Мінкультури не розробило й не затвердило Порядок визначення й затвердження меж і режимів використання зон охорони пам’яток. А це вкрай негативно впливає як на самі об’єкти культурної спадщини, так і на стан традиційного середовища. Крім того, Мінкультури не здійснює державного контролю процедури визначення й використання земель історико-культурного призначення в Україні. Також не розроблений механізм обліку й контролю за станом використання таких земель.

Одним із важливих питань діяльності Мінкультури в цій сфері є контроль і регуляторна політика. Проте із Звіту випливає, що механізм надання органами охорони культурної спадщини фізичним і юридичним особам дозволів, погоджень і висновків для проведення робіт на пам’ятках національного значення повністю відсутній. Хоча порядок надання дозволів чи висновків Мінкультури розроблений іще у 2013 році, але в установленому порядку він не погоджений і постановою Кабінету Міністрів України не затверджений. Тож Мінкультури, активно порушуючи закон, на підставі листів-звернень фізичних і юридичних осіб видає дозволи (погодження) довільної форми на проведення робіт на пам’ятках національного значення, на їх територіях і в зонах охорони, на охоронюваних археологічних територіях, в історичних ареалах населених місць. У всіх цих діях простежується явна корупційна складова.

На підставі офіційного звіту Рахункової Палати України можна зробити висновки, що за період з 2014 по 2015 рр.
• Мінкультури зруйнувало систему охорони культурної спадщини в державі.
• Управлінські рішення Мінкультури були неефективними.
• Мінкультури не забезпечило підготовку вкрай необхідних актів законодавства, без яких сфера охорони культурної спадщини не може обійтися.
• Мінкультури не зробило жодних заяв на сесіях ЮНЕСКО і не звернулося до міжнародних організацій з повідомленням про небезпеку, яка загрожує пам’яткам, розташованим на тимчасово окупованій території АР Крим.

Далі буде…

Муфтій Духовного управління мусульман України «Умма» Шейх Саїд Ісмагілов розповів в інтерв’ю Vector News про життя мусульман в Україні, ісламофобію, ставлення до війни й поділився своїм уявленням про майбутнє Криму.

– Відомо, що на Сході України знаходяться представники російського ісламу, по обидві сторони барикад. Чи були серед українських ісламських організацій ті, хто підтримав ЛНР і ДНР?
– Офіційно ніхто не заявляв, що ми підтримуємо ці самопроголошені територіальні утворення. Але неофіційно – є. Ті, хто називають себе вже духовним управлінням мусульман Донбасу. Є одразу кілька діячів, які претендують на звання «муфтія ДНР» або «муфтія Донбасу», як вони себе називають. І всіляко вже намагаються підлаштуватися на цих окупованих територіях і намагаються взяти на себе роль лідера мусульман. Хоча ніхто офіційно не заявляв, що «ми стаємо на цю сторону». Виходить цікава ситуація: з одного боку – люди з’являються під цими прапорами, поруч із головними дійовими особами цих сепаратистських утворень, а з іншої сторони – вони офіційно не заявляють. Ведеться якась хитра подвійна гра.

– Ви відомий представник ліберального напрямку ісламу. Як ви ставитеся до війни?
– Я ставлюся до війни так, як до неї мають ставитися всі мусульмани. Хоча є помилкова думка, що іслам – це войовнича релігія, вона зовсім не войовничіша, ніж будь-яка інша. Для прикладу я можу сказати, що не мусульмани дві світові війна почали. Найбільші й найтрагічніші. Але іслам чесно визнає те, що війна – це невід’ємна частина людського життя. Так уже сталося, що люди часто конфлікти між собою вирішують за допомогою зброї. І тому іслам регламентує для віруючих, на якій стороні вони мають бути у випадку, якщо відбувається конфлікт. Чи мають вони бути воїнами, чи вони мають бути пацифістами. Якщо мусульмани опинилися в армії, як вони мають поводитися. Взагалі, іслам — така релігія, яка регламентує все, у тому числі й поведінку воїна-мусульманина на полі бою. Для багатьох це дивно. Наприклад, пророк Мухаммед (засновник ісламу), коли відправляв армії в походи, то давав їм чіткий інструктаж: як потрібно боротися і як боротися не можна. Він говорив: «Боріться тільки з тими, хто бореться проти вас. Не боріться з мирними людьми, які не піднімають проти вас зброї». Він забороняв убивати жінок, дітей, старих, селян, які працюють у полі. Він забороняв розоряти сади й посіви. Він забороняв зачіпати культові заклади будь-якої релігії. Цими своїми наказами він чітко для мусульман регламентував, як їм вчиняти у випадку війни. Тому я, як муфтій, знаходжуся в рамках цих приписів.

Якщо війна трапилася, то необхідно себе захищати, оскільки пророк Мухаммед сказав, що життя, честь і майно мусульманина є недоторканним. Чоловік-мусульманин не просто повинен, він зобов’язаний захищати себе, своїх дітей, дружину й країну. Сучасні мусульманські богослови говорять, що якщо на вашу країну напали, то ви, як громадяни цієї країни зобов’язані її захищати. Не Україна на когось напала — зовсім очевидний факт, що напали на Україну. Тому ми, як мусульмани країни, як люди, яким Україна дала всі можливості вільно сповідувати й проповідувати іслам, надала всі громадянські права й свободи, ми маємо брати участь у колективному захисті нашої спільної батьківщини. Тому я розумію, і це мені близько, що мусульмани України захищають нашу країну.

Шанований Великим у путінській Росії імператор Петро Перший після перемоги під Полтавою мав честь запросити на святковий обід полонених шведських генералів і штабс-офіцерів. На знак визнання доблесті й відваги воїнів переможеної армії Карла ХІІ він повернув бранцям шпаги й, звертаючись до них, вимовив свій знаменитий тост: «Я п’ю за здоров’я вчителів моїх у військовому мистецтві». У 1909 році, на вшанування 200-річчя історичної перемоги російської зброї, з ініціативи російської громадськості на полі Полтавської битви був зведений пам’ятник «Шведам від росіян». На його головному фасаді розміщена бронзова дошка з написами російською й шведською мовами: «Вічна пам’ять хоробрим шведським воїнам, яку загинули в бою під Полтавою 27 червня 1709 року».

В історію Другої світової війни навічно занесене ім’я радянського генерала, героїзм і доблесть якого були відзначені відразу двома протиборчими сторонами. Йдеться про ратний подвиг генерал-лейтенанта Михайла Григоровича Єфремова, який програв свою головну битву, але одержав беззастережну моральну перемогу над ворогом. Не раз у роки Громадянської війни йому довелося дивитися смерті в обличчя. За сміливість і рішучість М.Єфремов навіть одержав від І.Сталіна прізвисько «російський грузин». У суворі 30-і роки він був звинувачений у злочинному зв’язку з М.Тухачевським. Уникнути страти пощастило завдяки письмовим зверненням до К.Ворошилова й А.Мікояна й тільки після особистого допиту І.Сталіним. У жовтні 1941 року М.Єфремов був призначений командуючим 33-ю армією. Командарм добре виявив себе в битві за Москву, успішно впоравшись із ліквідацією небезпечного Нарофоминського прориву фашистських загарбників. Однак під час невдалої Ржевско-В’яземської операції (8 січня – 20 квітня 1942 року), виконуючи наказ командуючого Західним фронтом генерала М.Жукова звільнити Вязьму, 33-я армія разом зі своїм штабом і командуючим опинилася у ворожому кільці. Набагато пізніше, вивчаючи причини трагедії армії М.Єфремова, багато військових істориків визнають помилковим наказ М.Жукова, який був відданий на підставі неправильного аналізу обстановки на фронті й недооцінки реальних сил супротивника. Швидко виправити ситуацію заважало явно ревне ставлення М.Жукова до авторитету М.Єфремова у військах і поважна думка про нього І.Сталіна. Знаходячись під постійним вогнем супротивника, незважаючи на відсутність резервів живої сили, боєприпасів, продовольства й на найтяжчі кліматичні умови, генерал М.Єфремов відкинув ультиматум німецького командування й відмовився капітулювати. Під його командуванням 33-я армія продовжувала понад три місяці вести виснажливі оборонні бої. Тільки на початку квітня 1942 року Ставка Верховного Головнокомандуючого дозволила провести операцію по виходу армії з ворожого котла, але запобігти катастрофі 33-ї армії було вже неможливо. За М.Єфремовим був присланий літак із пропозицією І.Сталіна й М.Жукова передати командування армією заступнику, а самому евакуюватися в тил. Однак той відмовився, відправивши на літаку бойові прапори частин своєї армії й важко поранених солдат. В одному з боїв М. М. Єфремов був важко поранений і втратив можливість самостійно пересуватися. 19 квітня 1942 року, коли обстановка стала критичною, командарм зробив особистий вибір між життям і честю. Не бажаючи вібчувати жахи полону, М.Єфремов викликав до себе дружину, яка служила медінструктором, застрелив її й покінчив життя самогубством.

Першими тіло загиблого командарма виявили німці. Відчуваючи повагу до мужності генерала, вони поховали його з військовими почестями на церковній площі в селі Слобідка Смоленської області. За свідченням очевидців, при його похованні німецький генерал наказав виставити військовополонених армії М.Єфремова перед солдатами Вермахту й сказав: «Боріться за Німеччину так, як боровся Єфремов за Росію». У 1943 році останки М. Єфремова були врочисто перепоховані у Вязьмі. У 1946 році на одній із площ цього міста, названої на честь генерала, був установлений пам’ятник роботи скульптора Є. Вучетича. При ексгумації на генералові були виявлені золоті запонки, які німці не зачепили. Указом Президента Російської Федерації Бориса Єльцина від 31 грудня 1996 року «за мужність і героїзм, виявлені в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років» генерал-лейтенантові Єфремову Михайлу Григоровичу посмертно присвоєне звання Героя Російської Федерації.

5 лютого 1878 року потомствена дворянка, яка примкнула до народовольців, Віра Засулич вчинила замах на Санкт-Петербурзького градоначальника генерала Ф.Ф.Трепова. Так вона помстилася високому царському сановникові за те, що той, порушивши закон про заборону тілесних покарань, наказав привселюдно пороти її соратника А.С.Боголюбова, який не побажав зняти перед городничим шапку. За законом за вчинений В.Засулич злочин належало від 15 до 20 років тюремного ув’язнення. Однак на суді вона здобула симпатії присяжних засідателів, які 12 квітня 1878 року повністю виправдали Засулич. На виправдувальний вердикт присяжних багато в чому вплинула позиція головуючого в процесі 34-річного А. Ф. Коні. Після суду над В.Засулич за ним закріпилася слава чесного судді, який не йде на жодні компроміси із совістю.

21 березня 2016 року очікується рішення суду по сфабрикованій справі офіцера української армії Надії Савченко. Шанси на те, що члени суду, навіть захоплюючись у студентські роки мемуарами А.Коні, приймуть виправдувальний вердикт — мінімальні. Зважаючи на все, відповідальність за ухвалення рішення про подальшу долю Н.Савченко ляже особисто на Президента РФ Володимира Путіна. Чи вистачить в нього мужності й сил піднятися над сьогочасними політичними вигодами й засвідчити всьому світу повагу до супротивника, покажуть найближчі дні.

Хоча, щоб виявити шляхетність і офіцерську честь, потрібно їх мати, що далеко не факт, враховуючи уроки виховання, отримані Путіним у пітерському підворітті від кримінальних авторитетів.

Борис Дніпров

Людина, яка говорить такі речі, знає, про що говорить. Три роки тому ми з ним трохи поговорили. Трохи про владу. Трохи про королів. Недивним чином, за цей час нічого не змінилося.

Ні в Україні (незважаючи на зміну королів), ні в Росії (яка доклала руку до цього), ні навіть у Туреччині (у якої тепер з Росією “війна”, а з Україною дружба – проти Росії).

Втім, тоді спілкуючись із Віктором Шендеровичем, ніхто про це, звичайно, ще нічого не знав.

– У наших країнах завжди гіперболизувалася роль письменника, він чомусь наділявся правом і навіть обов’язком судити й виховувати. Ваша активна соціальна позиція родом звідси? З «обов’язку» письменника змінювати світ? Ось і Чхартишвілі туди ж. Писав-писав собі про Пелагію з Фандоріним і раптом: «Путін, іди!»…

– До Чхартишвілі в російській літературі були й Чехов, і Толстой, і Лідія Чуковська, і Анна Ахматова… Це не обов’язок міняти світ, а неможливість робити вигляд, що світу за межами твого Парнасу не існує — і ні на що не реагувати…

– Буковський говорив: «Я не вважаю себе дисидентом, я не люблю слово «інакомислячий», я вважаю себе правозахисником». А ви ким себе відчуваєте?

– Я публіцист, письменник… Просто в авторитарні часи всяка нормальна людина мимоволі стає дисидентом…

– Як ви вважаєте, у чому різниця (якщо вона є) між акціями протесту в Росії, Україні й, наприклад, тій же Туреччине? І чи можуть вони на щось вплинути? Складається враження, що в нас влада не відчуває ніякої загрози від них…

– Влада, зрозуміло, почуває загрозу — і дуже навіть відчуває: саме тому й залякує, і демонстративно пригнічує активістів, щоб іншим неповадно було… Але коли на Майдан вийшов мільйон, влада швидко здулася й почала шукати компроміси. Інша річ — як українське суспільство розпорядилося цим шансом…

Втім, як воно розпорядилося, ми знаємо краще, ніж Шендерович. Ну, або, у будь-якому випадку, нам хочеться так думати. Він сказав колись, що революції називаються Великими залежно від кількості потерпілих.

Ну, і хто найбільше постраждав від нашої останньої революції? Тільки чесно. Тієї, що красиво нарікали революцією Гідності. Розміри нашої гордості визначаються масштабами наших нещасть, — вирік Шендерович. Не стосовно до України, звичайно, а взагалі. Але ми ж живемо саме в ній. І думаємо, що…

«Влада народу? Уточніть, над ким?», — зовсім нериторично запитує Шендерович. І, не дочекавшись зрозумвлої відповіді, сам же саркастично відповідає: «Повітрям свободи іноді надувають», пояснюючи, що «якщо у павіана червоний зад, це ще не значить, що він революційно настроєний».

Він, звичайно, уїдливий. Наприклад, от у цьому. «Однаково злиденні — то вже хоч підемо з торбами!». Правда, похід наш відкладається. Якщо вірити Юнкеру, на чверть століття. Росіянам добре. У них чаша терпіння вимірюється склянками. А що робити нам? «А якщо хочеться повбивати батьків-командирів — це едипев комплекс?», — інтелігентно цікавиться Шендерович.

Втім, вистачить розводити антимонію про анатомію голих королів. Давайте краще вслід за Шендеровичем вигукнемо: «А добре б після труби Страшного суду вступили саксофони!» і сходимо на музичний спектакль «Як тягали піаніно».

У спектаклі, крім Віктора Шендеровича, беруть участь джазовий піаніст Ігор Бриль і джаз-квінтет Brill-Jazz. Цей спектакль — іронічний вояж крізь часи й країни під улюблені композиції. Він об’їздив багато країн, але в Києві його зіграють уперше. Шендерович & Company грають його рідко — на задоволення собі, для себе й для тих, хто любить і цінує джаз. Самі при цьому кайфують…

Ось як описує спектакль його автор, Віктор Шендерович: «Спектакль «Як тягали піаніно» народжувався з того, що в джазі називається «джем-сейшн». Кілька років тому ми з класиком джазу Ігорем Брилем кілька разів поімпровізували на теми моїх «музичних» розповідей, і нам обом сподобалося…Я ж колись закінчував московську музичну школу ім. Ігумнова, і ще в дитинстві серйозно захворів джазом. Це — моя несправджена доля, і у своїх текстах я часто звертався до джазових сюжетів і метафор… Ось це нарешті кілька років тому перетворилося на спектакль, де через джазові стандарти ХХ століття розповідається історія тієї країни, де «джаз завжди зрада батьківщини…» — історія Росії, СРСР і знову Росії, із сімнадцятого року до путінських часів…»

Цей спектакль викликав багато галасу в Росії. Його навіть намагалися заборонити «через політику». Вона, звичайно, є, але спектакль не про неї. Він — про джаз.

Тому, якщо ви хочете побачити Шендеровича під кайфом, приходьте й допоможіть йому з Ігорем Брилем «Тягати піаніно».

Костянтин НІКОЛАЄВ

…Відбувся Чемпіонат та Кубок України з гірськолижного спорту на Закарпатті на горі Красія.

Зовсім не очікувано у центрі цього метеоскандалу опинився міністр молоді і спорту України Ігор Жданов. “Спортсменам доведеться змагатися не тільки між собою, але і з погодними умовами. Однак, завдяки керівництву спортивного центру “Красія” вдалося зберегти трасу”, – впевнено заявив Жданов виданню “7днів”.

Але як розповіли виданню Prozak самі учасники, “снігу фактично не було, за один спуск вбивалися лижі, не кажучи вже про травми”.

Спочатку чемпіонат вирішили провести за скороченою програмою, але потім організатори передумали і провели змагання по повній – за інформацією видання, через те, що чиновники, які прибули, вирішили залишитися у горах на вихідні.

Як стало відомо виданню з власних джерел, змагання не перенесли в Буковель або Драгобрат, де є сніг, з двох основних причин: лижна федерація посварилася з керівництвом траси в Буковелі, водночас, “Красія” належить одному з чиновників федерації. І він нібито був зацікавлений у відмиванні коштів. Окрім того, найвище міністерське спортивне керівництво також приїхало на “Красію” і жило в шикарних умовах, тому додому не поспішало.

Ігор Жданов наказав провести розслідування щодо того, чи відповідала траса на горі Красія технічним умовам для проведення Чемпіонату України з гірськолижного спорту Про це міністр написав на своїй сторінці у “Фейсбук”.

“Щодо чемпіонату з гірськолижного спорту, який пройшов у Закарпатській області. Дійсно, я відкривав, ці змагання і ще тоді писав у Фейсбуці, що через потепління траса викликала занепокоєння. У зв’язку із публікаціями в ЗМІ, дав доручення провести перевірку, чи, дійсно, офіційні змагання проводилися на трасі, яка перебувала в незадовільному технічному стані. А також, чи відповідала траса вимогам для проведення таких змагань“, – написав Жданов.

Учасники змагань та активісти почали власне розслідування причин того, чому чиновники від Федерації лижного спорту України вирішили провести чемпіонат на Красії, а не в інших місцях.

Голова правління “Дитячий альпійський рух України” та Директор у ТзОВ “Роза вітрів” Олександр Стефанович зокрема написав:

“Комплекс “Красія” – у власності працівників Мінмолодьспорту: державного тренера з фрістайлу Малєжика та тренера з лиж Тікуна. Тому всі гроші міністерства вже 10 років йдуть саме на цей комплекс. Нема снігу? Це нікого не хвилює! Не віддавати ж гроші на Буковель чи Драгобрат! А будете возмущатись – взагалі змагання не проведемо!

А міністра запросили, щоб “уламати” його на створення за гроші міністерства на безсніжній Красії Центру олімпійської підготовки. Обіцяли гарні чайові!
Я вже рік звертаю увагу влади на неподобства у міністерстві спорту – проведення Чемпіонату України з фрістайлу на бумазі. Розписали, місця поділили, команду сформували і за бюджетні гроші їздять по міжнародних змаганнях. Чиновникам і спортсменам йде зарплата. На фрістайл у міністерстві 6 млн грн. Варто закривати очі на все”.

Згодом Олександр Стефанович написав також, що “комісія виявила порушень фінансових на понад 10 тисяч доларів, матеріали передані до міліції Києва. Але там свої проблеми – кадрова перетряска, тому справа лежить тихо…” і оприлюднив відповідний документ, який підтверджує, що співвласником ТОВ “Вишка” (33158012), у віданні якого є гірськолижний комплекс “Красія”, є Тікун Леонід Дмитрович- Голова технічного комітету з гірськолижного спорту у Федерації лижного спорту України з солідним розміром статутного внеску (згідно офіційних даних Мінюсту). Іншим співвласником “Красії” є ще один лижний функціонер, а саме віце-президент Федерації лижного спорту України Володимир Малєжик. Тобто, саме ці чиновники від лиж і лобіювали, щоб Чемпіонат України проводився саме на Красії, навіть попри погані погодні умови.

“От тому і вигідно людині, яка тренеру на змаганнях сказала: “не подобається не виступайте”, треба якби такі змагання проводились за любої погоди за державні гроші на ГК “Красія”. А його товариство отримує немалі гроші за “мертві душі” (заявлено 25 суддів з оплатою їм більше 60 000грн. і їх проживання, а насправді, навіть в перший день змагань було тільки 17, а потім і взагалі 5 чоловік). Так що є чимало підстав для перевірки фактів витрачання державних коштів”, – прореагував на цей допис очевидець змагань Вадим Вишняк.

Підсумувати все це дійство можна одним коментарем спортсмена-гірськолижника із соцмереж: “Мені от цікава позиція тренерів. Тримати язик в задниці? Навіть фотки бояться виставити! Де та професура яка шастає по Європі? Або спеціалісти по збору і розповсюдженню інформації? Чого мовчите? Що,. подобається як над вами знущаються? Та хрен з вами – над дітьми знущаються! Чи ви там так замазані що боїтеся? За що? Вид спорта “за свої”, ви тратите свої гроші і ще скидаєтесь на дядю! Всі мовчать! От так і живем…”.

Підготував Костянтин НІКОЛАЄВ

Хоча в попередній частині йшлося про розвиток культурної сфери, зараз я хочу поговорити про насущне…

Першу частину читайте тут

Погодьтеся, що досить складно думати тільки про духовне, коли кожен день сповнений неприємними дрібницями, чи то пересування містом, чи то відвідини магазину. Тому саме час спуститися з небес культури на практичну землю побуту й замислитися над тими деталями, із яких складається наше нелегке повсякденне життя.

Громадський транспорт

У багатьох українців громадський транспорт викликає тільки непереборне бажання швидше його покинути. У свою чергу, для жителів того ж Кракова, де найпопулярнішим способом пересування є трамваї, щоденні поїздки асоціюються з комфортом і зручністю. У чому ж різниця, крім якості самих транспортних засобів?

По-перше, це стабільний, а головне, загальнодоступний графік пересування. На кожній зупинці є табло, де вказані номери трамваїв, які тут ходять, їхні кінцеві станції, і час, що залишився до приїзду. Також можна помітити спеціальний знак, який дає зрозуміти, що транспорт пристосований для людей з обмеженими можливостями. Усі пасажири можуть знайти повну інформацію про маршрути й станції на кожній зупинці. Крім того, існує програма для смартфонів, яка допоможе прокласти правильний маршрут і, знов-таки, покаже найближчий час від’їзду. До слова, аналогічний додаток Easyway є і в Україні.

По-друге, це зручна система єдиного квитка. Якщо в нашій країні кожну поїздку потрібно оплачувати окремо, то в Польщі можна заплатити один раз, проїхавши різними видами транспорту. А все тому, що оплачується не кількість поїздок, а їхній час. Тобто якщо ваш шлях триватиме не більше 15 хвилин, то немає рації купувати квиток на цілу годину. Проте, щоб зробити пересадку на інший трамвай або автобус, буде потрібен талон на більш тривалий час. Але, враховуючи швидкість транспорту й компактність Кракова, цілком можна вкластися й у мінімальні 20 хвилин — такий квиток обійдеться в 2,80 злотих (приблизно 16 грн). Втім, тішать знижки для студентів і пенсіонерів — вони платять 50 % від повної вартості. Талон можна придбати в спеціальних електронних автоматах на зупинці або безпосередньо в трамваї. У кожному випадку всі пасажири зобов’язані відразу ж закомпостувати квиток — по вагонах постійно ходять контролери, які спеціальним апаратом зчитують дані про ваше перебування в транспорті. Якщо припустимий час уже минув, то штрафу не уникнути.

По-третє, у Кракові ходять нічні автобуси. Само собою, із досить великими інтервалами в півгодини. Але, затримавшись у гостях, вам не доведеться хвилюватися й витрачати гроші на таксі.

Що стосується українського транспорту, мабуть, єдине, чим ми можемо пишатися перед Європою — відносно низькі ціни на проїзд. Але чи настільки вони низькі, як нам здається? При мінімальній зарплаті в 1 378 грн щоденні поїздки середньостатистичного киянина в обидва боки на метро й маршрутці (а це приблизно 18 грн) можуть вилитися в копієчку. Додайте сюди діряві “Богдани” із дверима, які ледве закриваються, товкучки в годину пік, водіїв-гонщиків і всі інші принади нашого громадського транспорту. Звичайно, можна згадати вінницькі трамваї або нові вагони київського метро, але це, скоріше, винятки з правил, які можна було б переписати, якби не одна заковика. Ще на початку 2013 року Порошенко заявив, що продав свої акції в корпорації “Богдан”своєму партнерові Олегу Свинарчуку. Однак виявилося, що Президент дотепер має частку в цьому бізнесі. Отже, дорога для більш якісних маршруток перекрита. Та й немає рації в удосконаленні власних моделей на практично повністю монополізованому ринку. Так що не “Рошеном” єдиним…

Для пішоходів
Про любителів пішохідних прогулянок Краків також подбав — по всьому місту розташовані покажчики з назвами вулиць і визначних пам’яток. Крім покажчиків, часто можна побачити карти міста. Зауважу, що вони орієнтовані саме на пішоходів, а не на водіїв. Також існує зручна система світлофорів — щоб загорівся зелений, потрібно натиснути на кнопку й трохи почекати. У такий спосіб не люди ходять за графіком світлофора, а він працює в потрібний для нас час. Якщо втома все-таки дає про себе знати, можна орендувати велосипед прямо на вулиці за допомогою банківської карти. До речі, приїжджі теж не заблудяться — у Кракові є багато інформаційних кіосків з консультантами, які безкоштовно допоможуть прокласти маршрут, розкажуть про місто й запропонують карти й туристичні брошури.

Швидка допомога
Сьогодні почути сирену швидкої допомоги — велика рідкість. На жаль, це ніяк не пов’язано з кількістю викликів. За правилами дорожнього руху, звуковий сигнал використовується тільки при невідкладних (екстрених) випадках. Але як сам пацієнт або диспетчер, тим більше, по телефону, може зрозуміти, що випадок серйозний? Тому в Кракові, будь то ніч або день, швидкі завжди їдуть із сиреною, яку чутно за кілометр для запобігання зіткнень на дорозі. Крім того, водіям швидких часом доводиться обирати не найлегші шляхи — їхати по рейках, по зустрічній смузі, по брущатці й тротуарам, але пішоходи й автомобілісти ставляться з розуміння й завжди пропускають. Так, деякі приїжджі скаржаться, що швидкі порушують їхній чутливий сон. Але краще прокинутися посеред ночі від шуму сирени, ніж боятися, що одного разу через її ж відсутність ти не відкриєш очі.

Покупки
Кожному з нас доводилося вистоювати величезні черги в супермаркетах. Але щоразу, подолавши злість, утому й обурення, ми думаємо, що це неминуче — за стандартним сценарієм одна каса зламана, на іншій бабуся вже 10 хвилин перераховує гроші, а за ще однією сидить новенька недосвідчена касирка. Насправді ж, варто трохи вдосконалити саму систему оплати покупок, і черга з 20 осіб зникне за лічені хвилини. Наприклад, можна скористатися ідеєю одного з краківських супермаркетів і встановити електронне табло, яке показує вільну касу. Усі покупці стоять в одній черзі, очікуючи повідомлення на екрані й голосового повідомлення. За допомогою такої технології черга проходить дуже швидко навіть наприкінці робочого дня, бо навантаження на всі каси розподілене рівномірно. Крім цього, можна взагалі не зв’язуватися з касирами, скориставшись станціями для самообслуговування. Клієнти пробивають товар і самостійно оплачують покупки банківською картою.

Приємні дрібниці
Крім перерахованих вище пунктів, Краків, та й уся Польща загалом, тішить своїх жителів соціальними проекти й акціями. Наприклад, у рамках однієї з програм стоматологи ставлять дітям брекети безкоштовно, розважаючи маленьких пацієнтів мультиками й призами за терпіння. Для охочих завести чотириногого друга буде приємно довідатися, що притулки для бездомних тварин надають одноразову грошову винагороду на утримання вихованців. Зрозуміло, перед цим проходить перевірка належних умов для проживання тварини. Та й новоспечений хазяїн має бути готовий до періодичних візитів перевіряючого.

Також поляки повсюдно опікуються про енергозбереження. Багато з нас зустрічалися з проблемою, коли світло в під’їзді горить увесь день, а вночі дістатися до дверей квартири неможливо — лампочка перегоріла, а нову поставлять нешвидко. Проте таких випадків можна уникнути. В одному з парадних Кракова я помітила звичайний вимикач. Тобто вмикати світло може будь-хто, але ось вимикається воно самостійно через певний час, якого вистачить, щоб дійти до дверей або ліфта. Здавалося б, проста річ, але скількох неприємностей можна уникнути з її допомогою.

Думаю, усі зауважували в наших торгових центрах острівці для підзарядки електронних пристроїв. А ось у Кракові вже є станції, які заряджають гаджети від механічного впливу. Виглядає це як велотренажер, займаючись на якому ви своєю працею виробляєте електрику. Досить цікава ідея, щоб привернути увагу до проблем екології.

***
Певна, що після прочитання мого матеріалу в багатьох виникає питання: “Невже в європейському житті немає недоліків?”. Зрозуміло, вони є. Але говорити про іншу сторону медалі тільки лише для того, щоб зменшити масштаб наших проблем, щонайменше, нерозумно, а як максимум, неефективно й безглуздо. У кожного з нас має бути надія на краще життя в Україні, і впевненість у тому, що ми своїми зусиллями ввірвемося в заповітне світле майбутнє. Головне, зрозуміти, що, перш ніж прибирати на вулицях, треба відсортувати сміття у власних головах. Так, ми всі не можемо ухвалювати закони в Раді або воювати в АТО, але велика перемога починається з малого. Досить уже ховати свій страх і розпач за маскою байдужності. Так, війна — це страшно й часом незрозуміло, але, повірте, кожен солдат, повернувшись із зони бойових дій, мріє побачити, що воює не тільки він, але й ми тут. І нехай у всіх різна зброя, але головне, що нас поєднує спільна мета.

Текст і фото: Ольга Черенкова

Уже наступного тижня закінчаться громадські слухання по проекту Плану зонування центральної частини Києва. Про зонінг столиці стало відомо ще наприкінці минулого року. Тоді з’явилася інформація, що в проекті бюджету міста Києва на 2016 рік і в Програмі економічного й соціального розвитку-2016 передбачені кошти на його розробку й затвердження. Київська влада заявила, що проект дозволить нарешті розставити крапки над «і» у питаннях висотності будинків і допоможе відновити прозорі земельні аукціони. Однак не всі експерти з містобудування впевнені, що плани зонування вирішать проблему із захистом історико-культурної спадщини й зелених зон Києва.

На сьогодні розроблений зонінг тільки історичної частини міста. Проект представлений як складова частина нового Генерального плану розвитку міста до 2025 р. і включає наступні планові утворення: Старокиївське, Липки, Печерськ, Чорна гора, Звіринець, Кудрявець, Паньківщина, Либідська, Черепанова гора, Шулявське, Татарка, КПІ, Лук’янівка, Рибальський острів, Поділ, Бабин Яр та інші. Зонування лівого берега й окраїн правого має початися цього року. Основною вимогою для нових охоронюваних зон є заборона на будівництво будинків і споруд, вищих за пам’ятники архітектури, а також різні перетворення й роботи без відповідного дозволу органів охорони культурної спадщини.

Руйнування системи охорони історичної місцевості столиці почалося ще з минулих часів. Наприклад, улітку 2015 р. ЮНЕСКО винесло рішення на захист Софії Київської. Виявилося, що попередні п’ять років українська влада надсилала недостовірну інформацію про стан збереження історичної спадщини Києва. Крім цього, столиця катастрофічно потребує нової концепції транспортної схеми. Мистецтвознавець Ольга Козловська підкреслює, що весь план генеральної забудови тісно пов’язаний із транспортним планом. Коли запропонували знести будинок київської поліції на вулиці Володимирській, 15, громадськість таку пропозицію особливо не сприйняла. Слідом виник новий проект, де пропонується зробити проїзд від Михайлівської до Софійської площі повністю пішохідним. «Тобто будемо від Майдану до Лук’янівки літати вертольотами — повітрям через цю пішохідну зону? Якщо забудувати весь Київ, де б нові будівлі одержали відповідні паркінги й під’їзди, то доведеться потім через стару забудову прорізати нові вулиці», — пояснює на прес-конференції О. Козловська.

Якщо ЮНЕСКО на захист Софії Київської винесло рішення зменшити висоту споруд поблизу Софії й розібрати поверхи будинків, які перевищують норму, щоб знизити навантаження на ґрунт, то що робити з приводу інших скандальних забудов у Києві, неясно. «Карнегі Центр» на 48 поверхів на Печерську, який вищий за Лаврську дзвіницю, 35-поверховий бізнес-центр «Гулівер» або «Вітрило» висотою 134 м — скандали через висоту будинків у центральній частині міста йдуть разом із забудовою зелених зон. «На Татарці є ландшафтний парк Кирилівський гай, поруч гора Юрковиця, яка тотально знищується впродовж останніх п’яти років. Історична частина міста має майно, яке передане Федерації профспілок України. На реконструкцію Будинку Профспілок грошей немає, зате чомусь у Федерації знайшлися гроші на будівництво двох 20-поверхових свічок на вул. Нагірній, 25. Будівництво в рекреаційній зоні парку Кирилівський гай — що це, як не шахрайство?», — розповідає колишній головний художник Києва Віктор Глеба.

Експерт сумнівається, що зонінг якимось чином зуміє впоратися з незаконними забудовами в столиці. «Насправді зонінг — корупційний інструмент для легалізації незаконних забудов у історичній частині міста. Зонінг перефарбовує громадські й рекреаційні зони під житло. Місто Київ перетворюється на село великого масштабу», — вважає В. Глеба. Загалом же, щодо охорони історичної частини міста, експерти обіцяють перестати писати листи чиновникам, які на них не реагують, і будуть звертатися в ті інстанції, де ще є інтелектуальні люди, які знають історичну цінність пам’ятників культури. Боротьбу планують переносити на новий рівень, а саме: в ООН і в організацію Europa Nostra.

Анастасія Кулішенко

Із чого починається Європа? Як і будь-яка мрія, з картинки — на щастя, не в букварі, про який співалося у відомій радянській пісні. Здаэться б, ще кылька кроків – припинити війну, викорінити корупцію, відремонтувати дороги, вивчити англійську — і ось вони, заповітні врата ЄС. Але якщо придивитися до другого плану цієї романтичної картинки й порівняти його зі стереотипами про «європейство», то можна зіграти в «Знайди 10 відмінностей».

Адже, по суті, Європа в головах українців – збірний образ кращого життя, яке часом недооцінюється або вже занадто ідеалізується. Мабуть, варто сприймати ЄС не як кумира, а як більш навченого наставника, чиї знання допоможуть не просто бездумно перенести досвід поколінь, але й адаптувати його під Україну, уникнуши багатьох помилок. До того ж, деякі аспекти європейського життя, наприклад, високий штраф за перехід дороги на блимання зеленого, можуть мати для українців зворотний ефект. Ілюзорна свобода в кайданах держави — явно не варіант розвитку подій для народу, який так довго боровся за свою незалежність. Тоді на чому, говорячи про розвиток країни, варто зробити акцент?

Люди й культура — те, що змушує пишатися своєю державою. Зараз патріотизм — це модно й актуально. Ми чуємо про нього скрізь: у ЗМІ, на вулиці, від друзів і рідних. Але усе це заслуга пропаганди. Зрозуміло, вона робить свій позитивний внесок, але якщо зловживати рекламою й гучними гаслами, то згодом можна побачити невтішні результати — короткочасність, внутрішній протест і розчарування. Неприпустимо насаджувати патріотизм у голови людям, немов роботам. Не можна просто запрограмувати на любов до Батьківщини, не враховуючи подальших наслідків. Будь-які почуття слід повільно й поступово плекати, а не кидатися ними в обличчя. Як це зробити? За допомогою розвитку культурної сфери. Припустимо, якісно обладнані музеї зможуть примножити не тільки рівень патріотизму, але й бюджет країни. Вони стануть непоганим об’єктом для іноземного інвестування, плоди якого принесуть гарний прибуток. Крім того, підвищений зацікавленість туристів, освіченість нації й ще кілька метрів уперед на шляху до Європи. Якщо й ці аргументи недостатньо вагомі, то я поділюся з вами нововведеннями, які мені вдалося підглянути в культурній столиці Польщі — Кракові. Може, саме вони послужать нашим натхненням?

Туризм
За даними порталу Zoover, Краків другий рік поспіль є найкращим європейським містом для туристів, залишаючи позаду Венецію, Рим, Барселону, Прагу й Севілью. Щорічно його відвідує близько 8,5 мільйонів людей, а в 2012 році витрати приїжджих склали 3,5 мільярди злотих (848,9 млн. євро). Чим же так приваблює Краків?

Насамперед, багатою історією й умінням творчо її піднести. Місто наповнене музеями, які відрізняються своєю інтерактивністю. Не дивно, що вони такі популярні й зовсім не асоціюються з нудьгою. Наприклад, у новітню філію Історичного музею (Підземелля Ринку) потрапити досить складно — взяти квиток і в той же день відвідати експозицію практично неможливо, а в періоди особливого напливу людей квитки взагалі розкуплені на два тижні наперед. У зв’язку з величезним ажіотажем для відвідувачів призначається візит на конкретний час доби й надається можливість онлайн зарезервувати місце на доступну дату. Втім, очікування цілком виправдане. Голограми на водяній парі, анімаційні портрети королів, які нагадують картини з Гаррі Поттера, проекції історичних фільмів, зручні кінозали, інтерактивні екрани, взаємодії з експонатами – далеко не повний список того, що на вас очікує. Наприклад, дітям буде цікаво побувати в ігровій кімнаті, стилізованій під Середньовіччя. Більше того, музей доступний для людей з обмеженими можливостями – у ньому є ліфт, а вся експозиція обладнана пандусами.

Музей окупації 1939-1945 років, більше відомий як «Фабрика Оскара Шиндлера», також дивує. Крім усе тієї ж інтерактивності, захоплює сам антураж, що дозволяє зануритися в той нелегкий час. Кожен зал – часточка життя, нехай це буде перукарня, трамвай чи навіть притулок для євреїв, які тікали. Відвідувачі блукають по гетто, ставлячи печатки на пропусках, які персоніфікують зміну періоду й влади. А для тих, хто хоче більшого, є можливість послухати розповіді людей, які пережили період окупації.

Музей в Аптеці під Орлем, де Тадеуш Панкевич зміг організувати пункт допомоги в часи Другої світової, вражає довірою до відвідувачів. Майже всі експонати можна потрогати руками: відкрити ящики з медикаментами, відчути себе аптекарем, змішавши інгредієнти для ліків, послухати таємні розмови гетто по старому телефону й багато чого іншого.

Крім музеїв, є й безкоштовні пішохідні екскурсії (free walking tours), які проводяться щодня в будь-який час року польською, англійською й іспанською мовами. Мета організаторів — зробити туризм доступним для всіх, підтримати активний спосіб життя й поліпшити імідж своєї країни. Незважаючи на безкоштовний формат, такі прогулянки можуть виявитися гарним способом заробити, бо після екскурсії туристи із вдячністю залишають чайові. Крім того, це прекрасна можливість попрактикувати іноземну мову.

Література
Наскільки часто ви дозволяєте собі витратити зайві гроші на черговий бестселер? Зрозуміло, простіше скачати книгу в Інтернеті. Проте у Європі друковані видання залишаються досить популярними. Причин для цього кілька. По-перше, у мережі доступні далеко не всі твори. Багато письменників категорично проти безкоштовного використання їхньої праці. Воно й правильно, період “мистецтва заради мистецтва” давно позаду. Якщо творчість буде гідно винагороджуватися, то кількість охочих поділитися своїм талантом значно збільшиться. У результаті збагатиться культурна спадщина країни й збільшиться зацікавленість у написанні якісної літератури. По-друге, європейці дуже прискіпливо ставляться до свого здоров’я. Дрібні букви з екрана явно не на користь очам, а ось засвоєння інформації зі звичних сторінок сприяє розвитку півкуль мозку. Більше того, учені Каліфорнійського університету довели, що концентрація уваги під час прочитання друкованої книги куди вища, а згідно з дослідженням компанії «Nielsen Norman Group», сучасні пристрої не прискорюють процес читання, а тільки сповільнюють його. Тому, щоб люди могли обрати підходящу книгу на користь собі й без даремної витрати грошей на яскраву обкладинку, у Кракові діє особливий магазин у центрі міста “Matras”. Він поєднує кав’ярню й звичайний книжковий. Будь-який відвідувач може взяти книгу, яка сподобалася, і почитати її за чашечкою кави. Проте не обов’язково бути клієнтом кав’ярні, щоб улаштуватися в затишному кріслі, бо місця для відпочинку розташовані по всьому магазину. Жоден консультант не зробить зауваження, якщо ви проведете півдня за читанням.

Кінематограф
Як відомо, дивитися фільми мовою оригіналу куди приємніше, адже можна почути справжні голоси акторів, посміятися над неперекладними жартами, глибше пережити емоції героїв і зрозуміти задум режисера. Більше того, за допомогою кінематографа можна поліпшити свої мовні навички, довідатися більше про інші культури й країни. Але, на жаль, не кожен знає іноземну мову настільки досконало, а субтитри не завжди доступні для скачування в Інтернеті. Проте в кінотеатрах Польщі закордонні фільми представлені в оригіналі (і йдеться не тільки про англійську мову). Зрозуміло, усі картини виходять у прокат з польськими субтитрами. Винятки робляться для дитячих фільмів і мультиків, для яких все-таки використовують дубляж. Тішить, що такі сеанси вже проводяться і в Україні. Наприклад, тижні закордонного кіно або аналогічні сеанси прем’єрних фільмів без перекладу. Але все-таки нам є до чого прагнути, адже, крім перерахованих вище плюсів, наявність субтитрів робить кінотеатри доступними для людей з обмеженими можливостями слуху…

Далі буде…
Текст і фото: Ольга Черенкова