Категорія: ЕКСКЛЮЗИВ

Минулої неділі побував на одному напівзакритому заході, де люди, яких називають «моральними авторитетами нації», давили на носія одного відомого в усьому світі прізвища, яке є в назві найвідомішої у світі премії.

«Давили» вони винятково з метою пролоббіювати вручення цієї самої премії в галузі літератури одному з українських письменників. Підозрюю, що деякі присутні «авторитети» мали на увазі, насамперед, себе.

І було у всьому цьому «тиску» стільки пафосної, інколи агресивно-патріотичної «щеневмерлості», що мені було просто соромно. І за Україну, і за її «авторитетів».

А ввечері все тієї ж неділі я випадково ткнув на один із телеканалів, де потрапив на фінал національного відбору конкурсу «Євробачення». Мене вже давно не цікавлять такі заходи, але краєм вуха від однієї знайомої почув, що непогані «Hardkiss», краєм ока прочитав, що якийсь (для мене) Sunsay щось не дуже патріотично настроєний товариш, а потім ще й син сказав, що Pur:Pur — це копія Бьорк. Ну, і над усім цим незримо витала міць Джамали із її хітом, який, здається, чули набагато більше, ніж про саму депортацію кримсько-татарського народу в 1944 році.

У результаті Сусана Джамаладинова й перемогла. Композиція виконується англійською з приспівом кримсько-татарською мовою. За словами Джамали, пісня натхненна розповіддю прабабці про депортацію.

Начебто, усе зрозуміло. Усе чесно. Прозоро й у чомусь навіть ефектно. Але ось чи ефективно?

Боюся помилитися, але, по-моєму, Україна – єдина країна, яка ставиться до Євробачення не просто як до конкурсу для домогосподарок, а як до конкурсу для політично стурбованих домогосподарок. І це вже не перший випадок.
Уперше це відбулося, коли «гринджольно»-революційна доцільність Томенка перемогла музичну – Ані Лорак.

І ось вдруге. І я не вірю, що ніякого політичного підтексту в перемозі Джамали саме з такою піснею немає. Якби вона проспівала що-небудь «хардкіссне», «сансейне», «пурпурне» або, у найгіршому випадку, «неагельське», — питань би не виникало взагалі. А так…

Я не збираюся применшувати музичних переваг цієї композиції. Вона справді гарна. Вокальна. Зворушливо-трагічна. Але, повторюся, перемогла вона не через хорошість, а через кримськість. Через гостроту моменту, якщо завгодно. І не тільки того, 1944-го, а нинішнього. Недаремно

Уповноважений президента України у справах кримських татар Мустафа Джемілєв захоплено заявив: «Це перемога! Тисячі кримських татар спостерігали за ходом фіналу національного відбору. Із Криму не можна було надіслати свій голос, тому було одне прохання — проголосувати за кримців із материка. Певен, що Джамала гідно представить нашу країну на «Євробаченні». Я вважаюся, що про «1944-й» знатиме увесь світ. Бачу, що українці на правильному шляху. Крим — це Україна! Слава Україні!».

Ну, ось така історія. Дуже, можливо, важлива, потрібна, патріотична й цілком відповідає поточному політичному моменту, але меншою мірою вона дотична просто до музичного мистецтва.

Я не знаю: скільки голосів у травні буде надіслано із Криму на підтримку пісні Джамали. Чи будуть вони надсилатися взагалі? Чи nрапиться якась «поламка» у мережі місцевого мобільного оператора? Чи не будуть смс-ки кримських татар відстежуватися російським «великим братом» із наступними санкціями проти їхніх відправників? Це там зараз модно. Але, за великим рахунком, це для України неважливо.

Важливо, як повторює Руслана, «послати меседж Європі». А контекст цього меседжа (як би він не звучав) усе той же — «Ще не вмерла!». І при всьому своєму музичному «упакуванні» він політичний. І цього разу його треба буде донести зі Стокгольма. Того самого, де вручають ту саму премію, із якої я почав…

І меседж Джамали буде почутий. Але чи буде оцінений? Як мені здається, із політично-музично-жалісливих міркувань європейські «домогосподарки» (відкинувши сусідські переваги) голосували всього раз – у 2007 році. Сербію й Марію Шерифович з її «Молитвою» тоді було шкода всім. Але чи буде так само шкода Європі в 2016-му Україну й Джамалу з її «1944»?..

Костянтин НІКОЛАЄВ

Наша археологія завжди мала високий статус. Вона була визнана в усьому світі. До нас приїздили вчитися студенти з Англії, Франції, Німеччини й із інших країн. І у виключно науковому аспекті реноме української школи археології, як і раніше, залишається дуже високим. Але біда, як звичайно, прийшла звідти, звідки… чекали. Від власної держави.

Тим, що саме держава регулярним недофінансуванням методично вбиває вітчизняну науку взагалі й археологію зокрема, уже нікого не здивуєш. Але тепер держава взялася до її фактичного знищення, для початку вирішивши провести горезвісні організаційно-штатні заходи (читай: скорочення).

Не оминула ця чаша й археологів. У профільний інститут загальною кількістю 198 осіб (із них 140 наукових співробітників) прийшла рознарядка звільнити третину штату. І це стало шоком.

Але проблема не в тому, щоб скоротити людей. Зрештою, кого цікавлять сотні нових безробітних. Проблема набагато серйозніша.
У майбутньому відновити скорочені (читай: назавжди втрачені) позиції в українській археології (на противагу, наприклад, хімії або фізиці) просто не вийде. Чому?

Про це й про багато іншого — в ексклюзивному інтерв’ю «Вектор Ньюз» Олексія Корвіна-Піотровського, ученого секретаря Інституту археології, і голови його профспілки Андрія Петраускаса.

У пеклі революційних протистоянь не було місця слабким. 26-річна медсестра Анна Мікулович витягала з-під куль поранених на Інститутській. Майдан став її точкою неповернення у колишнє життя.

– Аню, що змусило тебе їхати на Майдан, а не продовжувати спостерігати за тим, що відбувалося, по телевізору?

– Події 18 лютого стали для мене останньою краплею. Тоді я прийшла з нічної зміни і лягла спати, тож про події, що відбувалися на Майдані, дізналася вже пізно ввечері. Цілу ніч дивилася онлайн-трансляцію, а зранку вже була у медпункті біля Михайлівського собору, де взялася сортувати ліки, які приносили кияни.

Ввечері ми пішли чергувати на Майдан. Ніч минула спокійно, а вранці почався штурм.

Я побігла до Жовтневого: шум, постріли… Пам’ятаю, в якийсь момент мене хтось повалив на землю, прикрив щитом, і ми поповзли далі.

Коли біля Жовтневого почали стріляти частіше – ховалися за стовпи. А тоді хтось із чоловіків сказав: «Побігли на Інститутську!»

Страшно було, а що зробиш? Побігли. Потягнули першого пораненого з Інститутської. Коли його принесли, залишились з ним у Жовтневому. Потім хлопці принесли його до хірургії, влаштованої в одному з кафетеріїв…

– Вогнепальні поранення – нетипові для твоєї повсякденної роботи. Як справлялася?

– Що таке вогнепальне поранення? На думку спадає маленька дірочка від кулі. В одного чоловіка була поранена нога. Ми розрізали штани, а там… під тканиною… від коліна і до берця кістки не було – саме м’ясо. Кулі були, як для слонів – ось такі діри лишалися в стіні (показує отвори діаметром зі сливу)…

Сказали, що медик потрібен на Грушевського – роздавати валер’янку. Я заново зібрала свій рюкзак з медикаментами… І коли почалися масові розстріли і я побачила це на власні очі, в мене був шок. Я бачила мертвих на асфальті, але не усвідомлювала, що вони мертві. Я не розуміла, про що говорять хлопці, чому всі такі похмурі… Все було в крові, в мене трусилися руки…На той час ми вже два дні не спали, не їли, але були повні енергії (через адреналін, певно)…

…Тоді на сходах за стадіоном, «Беркут» почав відступати. Врешті-решт їх лишилося чоловік 15. По другий бік – натовп із 3 тисяч людей, а по цю – їх п’ятнадцятеро. Коли з натовпу виривалися відчайдушні і кидалися до «Беркуту», кричали «Мочи козлов!», ми намагалися замішати їх назад у натовп. Я пояснювала їм, що це провокація, аби показати, які ми звірі, адже цих 15 залишили як м’ясо…

– Як вважаєш, «беркутівці» – це гвинтики системи чи безжальні звірі?

– У мене залишилося двояке враження: як серед нас не всі були героями, так і серед них не всі були гімном, вибачте. Коли лишили тих 15 хлопців, я побачила, що в них є щось людське. Тим більше, я – медик і неважливо, хто переді мною. Я давала клятву і маю її виконувати – хочу чи ні.

Страшно мені стало, коли я схилилася над одним хлопцем: «Будеш заспокійливе?». Нагнулася до рюкзака, а він так дивиться на мене – наче благає: «Не говори до мене, відійди». Біля нього стояв кремезний чоловік, він штурхнув хлопця під бік, а на мене дивився так, наче проломив би мені голову… І ось переді мною пацан, який хоче додому до мами, а поряд – дядько, який хоче мене вбити. Вже там, на моїх очах, розділилося чорне і біле…

– Що зараз відчуваєш, коли повертаєшся на Майдан?

– Я тут лише вдруге після тих подій. Та й сьогодні лише тому, що попросила близька людина. Просто щоразу – дуже важко. Гнітить ця обстановка, гнітить, що на Майдані, де розстрілювали людей, розташовані розважальні заклади!

Я розумію, що центр міста. Але тут сина чийогось убили, де ти селфі робиш й усміхаєшся!.. Мати сюди приходить і кладе квіти, бо тут її дитина останній подих свій зробила… А зараз на тому самому місці, де клали наших хлопців, тепер стоїть дерево з бурульками, біля якого перехожі фотографуються!

…Якщо держава хоче змін, то потрібно їх починати із цього. Це ж пам’ятне місце! Ну то й що, що там гроші крутяться. Тут люди вмирали! За що вони вмирали?! За те, щоб ви селфі зробили на місці, де когось убили?..

Бесіду вели Ольга ЧЕРЕНКОВА, Марія ШОСТАК
.

Хоча про тотальне стеження вже багато років говорять конспірологи російська антизахідна пропаганда, що примкнула до них, у спецслужб не було способів для масового злому різних гаджетов.

Головними поборниками такого захисту конфіденційних даних користувачів виступають (і виступають зараз) основні гравці на ринку IT. Для них це питання іміджу й, відповідно, привабливості в очах клієнтів. Про значимість фактора безпеки можна судити за прикладом мессенжера Telegram, що набирає популярність і визначає головним саме надійний захист особистих даних від спецслужб.
Імовірно, що найближчим часом кожен флагман IT-бізнесу буде змушений вступити в конфронтацію з владою різних країн і їхніми спецслужбами.

Сьогодні «Великий брат» стукає у двері кожного користувача техніки з логотипом Apple.

Заручившись підтримкою Google, Тім Кук (глава Apple) уже довгий час опирався американським владі, яка неодноразово вимагала надати доступ до зашифрованих даних користувачів. Очільник Apple брав участь у конференціях з питань безпеки й прямо висловлював свою позицію в багатьох інтерв’ю. Але рішення американського суду може нівелювати всі ці зусилля й все-таки надати спецслужбам інструмент для злому гаджетів підозрюваних.

У грудні минулого року в місті Сан-Бернардино 27-літня Ташфін Малик і 28-літній Сайєд Різван Фарук улаштували бійню, у результаті якої загинуло 14 осіб. Злочинці при затриманні були ліквідовані, а в них був виявлений смартфон iPhone 5c.
Американські силовики спробували зламати гаджет і одержати доступ до даних, що зберігаються на ньому і які, на їхню думку, могли допомогти в розслідуванні справи, з’ясувати невідомі обставини й, можливо, запобігти вбивствам, що плануються. Два місяці роботи фахівців, згідно з одкровенням глави ФБР, не принесли жодних результатів, а система залишилася неприступною.

Це не перша спроба вплинути на великі компанії з боку бюро. Наприклад, у 2014 році директор Бюро Джеймс Коумі засудив впровадження криптографії в ios і Android, назвавши це рекламним трюком, і закликав компанії розглянути зміну курсу.
Об’єктом зацікавленості Бюро виявився iPhone із установленою ios 9, про найвищий рівень захисту якої неодноразово заявляв Тім Кук. За його словами, система є однією з найнеприступніших у світі, а використовуване шифрування даних не дозволяє навіть самій компанії Apple при всьому бажанні одержати до них доступ. Чи мала компанія передбачити, що її продуктами будуть користуватися й маніяки?

Люди в головних уборах з фольги одержали новий привід для параної після рішення поліцейського суду США. Його офіційна постанова зобов’язує Apple допомогти фахівцям із ФБР у зломі iPhone, який належав убивці.Фактично, уряд вимагає погіршити безпеку продуктів Apple і зробити їх більш уразливими до злому.

Враховуючи неймовірну складність алгоритму шифрування, створити такий бекдор буде вкрай непросто.

На думку Тіма Кука, прецедент може зашкодити законослухняним людям, особисті дані яких опиняться під загрозою розкриття. На офіційному сайті Apple був опублікований відкритий лист Кука до клієнтів компанії.

Ми публікуємо цитати з листа, щоб читачі самі оцінили, чи можна сприймати його, як оголошення війни американським правоохоронцям. Із повним текстом можна ознайомиться тут.

Довгі роки ми використовували шифруванняе для захисту персoнальних даних наших клієнтів, бо віримо, що це єдиний спoсіб уберегти їхню інфoрмацію. Ми навіть зробили ці дані недoсяжними для нас самих, оскільки переконані, що вміст вашогo iPhone не має нас стосуватися.
ФБР хoче, аби ми створили нoву версію oпераційної системи для iPhone з можливістю oминути кілька важливих функцій безпеки, і встанoвити її на iPhone під час прoведення слідчих заходів.
Уряд вимагає, щоб Apple зламала дані свoїх власних користувачів і тим самим спустила в трубу десятилітні дoсягнення пo безпеці, за допомогою яких наші користувачі, а серед них і десятки мільйонів американських громадян, мають захист від хакерів і кіберзлочинців.
Ми кидаємо виклик вимогам ФБР із найглибшою повагою й любoв’ю до нашої країни.

На підтримку цього листа вже висловилися Ян Кум (Whatsapp) і Сундар Пічаї (Google), а Едвард Сноуден уже назвав конфлікт між ФБР і Apple найважливішим у цьому десятилітті.

У своєму пості на Фейсбук Ян Кум висловив захопленням бажанням Apple захистити дані користувачів і ставленням Тіма Кука до їхньої приватності.
«Ми створюємо безпечні продукти, які надійно зберігають вашу інформацію. Так, ми можемо розкривати дані на офіційний запит правоохоронних органів, але це зовсім не те ж саме, що вимагати від компаній полегшувати злом користувацьких пристроїв і даних. Це може стати дуже небезпечним прецедентом», — написав Сундар Пічаї у Твіттері.

Компанії Apple і Google є непримиренними конкурентами з того часу, як після появи Android Стів Джобс вигнав Еріка Шмідта з ради директорів із звинуваченням у поширенні краденого продукту. Але конфронтація із ФБР стала моментом, коли суперники забувають про свої розбіжності.

Але й шанувальники Apple підтримують Тіма Кука в прагненні захистити особисті дані користувачів. В Apple Store у Сан-Франциско зібралася демонстрація активістів, які протестують проти надання уряду інструмента для доступу до їхньої особистої інформації.

Керівництво компанії з Купертіно, як і інші великі компанії IT-сегменту, розуміють, що це протистояння може стати вирішальним у боротьбі за конфіденційність, а значить, і за користувача.

Олександр Шалупина

У нас, як відомо, є не два, а три лиха. Окрім горезвісних дурнів і доріг, Україна має ще й Росію. І борців із нею багато.

Однак найбільш захопливим цей процес виходить у Мінкульту з Держкіно й Інститутом національної пам’яті. Вони, як той Змій Горинич, борються з усім руським. Не російським, уточню, а руським.

Про Мінкульт із його кумедним-прекумедним міністром уже стільки написано-переписано, що й писати не хочеться. Сил немає.

Про інститут «імені Вятровича», який задекомуніздив українські міста й села по самі помідори (червоні), говорити взагалі не хочу. Але Держкіно…

Його керівник Пилип Іллєнко вчора радісно повідомив, що «було підписано кілька наказів на виконання положень Закону України “Про кінематографію” у частині анулювання прокатних посвідчень фільмів, учасники яких внесені Міністерством культури України до Переліку осіб, які створюють загрозу національній безпеці…». До списку фільмів, які загрожують національній безпеці України, додали:
1. “В июне 41-го”
2. “9 месяцев”
3. “Высоцкий. Спасибо, что живой”
4. “Джентельмены, удачи!”
5. “Дублер”
6. “Елки 2”
7. “Кухня”
8. “Мама, не горюй !”
9. “Мастер и Маргарита”
10. “Молодежка (2-15 серии)”,
11. “Молодежка” (16-21 серии)
12. “Молодежка” (22-41 серии)
13. “Обитаемый остров. Схватка.”
14. “Обитаемый остров. Фильм 1.”
15. “Про Федота Стрельца, удалого молодца”,
16. “Свадьба по обмену”
17. “Свои”
18. “Сталинград”
19. “Таксистка-4”
20. “Черная комната”
21. “Я остаюсь”.

«Усього на сьогоднішній день у рамках захисту інформаційного простору України Держкіно заборонило вже 423 фільми й серіали. Найближчим часом ця робота буде продовжена», – грізно пообіцяв Іллєнко.

Знаєте, я б на місці президента Порошенка нагородив Іллєнка з Кириленком іменною снайперською гвинтівкою. Бо так точково працювати по сепаратистці з позивним «Таксистка-4», яка сховався в «Ялинках-2», треба не просто вміти. Це треба любити. Тепер усі повністю спокійні за національну безпеку України. Вона в надійних руках і головах. Іллєнка з Кириленком.

У принципі, я за неї вже давно спокійний. З того самого часу, коли на пам’ятнику Михайлу Булгакову в Києві (у ще цілком дружбаросійські часи) було написано, що насправді він «Михаїл». Хоча доблесна українська Вікіпедія доповідає, що він – «Михайло». До того ж, «Опанасович». Тому вже навіть не викликає подиву, що його «Майстра й Маргариту» в Україні заборонили. Тільки тому, що фільм по його роману зняв Бортко, якого Мінкульт ще минулого року вніс до «чорного списку» 117 ворогів України. До того ж, головну роль – Ієшуа – зіграв Безруков, який виявився «кримнашистом» на всю свою, до російського держбюджету прив’язану, театральну голову.

До речі, мультик «Федот-Стрілець» через озвучку його Безруковим теж загрожує нацбезпеці України. Не кажучи вже про Висоцького, який явно поквапився, заявивши «Спасибі, що живий».

Але повернімося до «Майстра й Маргарити». Що робити з Басілашвілі, який потрапив до списку 34 друзів України і в цьому ж фільмі зіграв Воланда? А з Філіпенком (Азазелло), Карцевим (Максиміліан Поплавський, дядько Берліоза), яких Мінкульт також зарахував до «друзів»? Я думаю, що з цим когнітивним дисонансом треба вчиняти або в булгаковському стилі («Хрусь — і навпіл!»), «замазуючи» обличчя Безрукова й заглушаючи його голос при озвучці Галібіна в ролі Майстра. Або у вятровичському (була вулиця Леніна, а стала – Леннона). Був, наприклад, у титрах «Майстра й Маргарити» Безруков, а став – Бесруков.

Бо ж біси в головах Іллєнка з Кириленком непрості. А відповідальні за національну безпеку України. А заради неї нікого не шкода.

Навіть заборонених «Своїх», у яких знявся Богдан Ступка. Хоча який Ступка бісові Кириленка свій?..

Костянтин НІКОЛАЄВ

Окупаційна влада на півострові продовжує шокувати своїми діями.

Черговим кроком на шляху до повного підкорення півострова стає поступове придушення місцевого населення, яке не йде проти власних принципів і не готове «танцювати під дудку» загарбника. Над тисячами людей нависає загроза. На жаль, щодо її рівня ми можемо лише здогадуватися. Найбільше ця проблема торкнулася етнічних мешканців півострова – кримських татар.

«Сьогодні ми можемо спостерігати системне порушення прав кримських татар як цілісної спільноти. Йде переслідування політичних самоврядувальних інституцій кримськотатарського народу, відбулося фактично повне витіснення ЗМІ з кримської території. Меджліс був заборонений так званим прокурором як терористична екстремістська організація. Хоча у Криму все, що формально називається судами або схожими визначаннями, – це бутафорія. Ми не знаємо точну цифру людей,які вже покинули півострів. Вважається, що до 35 тисяч і з них до половини кримських татар,» – заявив голова Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров на прес-конференції.

Рефат Чубаров зазначає, що все, що здійснюється окупаційною владою у Криму з точки зору українського законодавства є злочинним, а більшість заходів суперечать і міжнародному праву. І найстрашніше те, що це – лише початок.

«Ми не виключаємо репресій у вигляді затримань, значна частина членів місцевих Меджлісів може бути знятою з керівництва. Вони будуть першими в тому цинічному і злочинному намірі – повного витіснення кримськотатарського народу з території півострова. Історія знала багато прикладів такого роду злочинності, які починалися такими дрібними кроками. Наприклад, голокост. Сьогодні Путін копіює все те, що робив Гітлер і Сталін,» – заявляє Чубаров.

За його словами, міжнародна спільнота має більше сконцентруватися на проблемі кримськотатарського населення, оскільки одних вмовлянь та закликів Росії до діалогу недостатньо. Проте лише силами правових організацій та лідерів країн ми можемо зупинити Росію, аж ніяк не шляхом радикального виступу народу, чисельність якого на території Криму складає близько 300 тисяч.

Тетяна Кухнюк

Ще в грудні 2014 року президент США Барак Обама звернувся до Конгресу з пропозицією відновити стосунки з Гаваною й скасувати майже півстолітнє ембарго проти острова свободи, визнавши, що це не принесло результатів. По суті, усі підготовчі заходи до візиту Обами, про який було вчора оголошено, почали готуватися вже тоді.

Торік у столицях обох країн були відкриті посольства. Держсекретар Керрі проголосив тоді в Гавані схвильовану промову, головною думкою якої було «США й Куба більше не вороги. Світ має зрозуміти, що ми бажаємо один одному всього доброго».
Міністерства фінансів і торгівлі США зняли з Куби немало обмежень. Були відновлені авіарейси й зроблено ще кілька інших приємних взаємовигідних дрібниць.

Усе в тому ж грудні 2014-го Обама в інтерв’ю порталу Yahoo заявив, що «дуже зацікавлений у тому, щоб з’їздити на Кубу, але … якщо я зможу із упевненістю сказати, що ми спостерігаємо деякий прогрес із точки зору свободи й сприятливих можливостей для кубинців. Якщо ж рух піде у зворотному напрямку, то в моєму перебуванні там не буде сенсу. Я не зацікавлений у тому, щоб просто ставити печатку схвалення на статус-кво. Якщо я поїду з візитом, то частина угоди — щоб я міг говорити з ким завгодно. Я дав ясно зрозуміти у своїх розмовах прямо з президентом Кастро, що ми б продовжили простягати руку тим, хто хоче розширювати рамки вільного висловлення думок на Кубі». Загалом, звичайна американська мантра про «права людини» і «свободи» в обмін на приємності…

А неприємностей між обома країнами за цей час було багато. У тому числі й головна – ембарго. Воно діє й дотепер. Про те, що США заборгували Кубі «мільйони доларів», втрачені в результаті економічних санкцій, американському уряду за день до візиту Керрі нагадав сам Фідель Кастро у своєму стовпчику в кубинській газеті Granma, трохи опустивши на землю ейфорично-романтичних американців.

США економічно «образилися» на Кубу в 60-х після відомих подій. Історично зрозуміти образу Вашингтона можна. Саме Америка в 1898 році сприяла одержанню Кубою незалежності від Іспанії.

Саме американці тоді завзято взялися за справу: відокремили церкву (католицьку) від держави й продавили закон про цивільний шлюб. Крім того, створили Верховний трибунал, поліцію, скасували несплачені іспанські податки, надали виборче право всім чоловікам, старшим за 21 рік (які вміють читати й писати й володіють майном вартістю не менше 250 доларів), провели спочатку муніципальні вибори, а потім і вибори до Установчих зборів, які незабаром почали роботу над прийняттям Конституції. Ну, і головне, — американці «вклалися» у Кубу. Переважно — у цукор, завдяки чому острів тривалий час назвали «цукорницею» Америки. Ну, і щоб кубинський цукор не дуже гірчив, Конгрес «зарафінував» його так званою «поправкою Платта».

Перший пункт цієї поправки забороняв кубинській владі передавати частину острова іншій країні. Другий зобов’язував не брати надмірних позик.
Третій пункт давав США право на інтервенцію «для охорони незалежності Куби, підтримки уряду, здатного захистити життя, власність і свободу особи». Четвертий — передбачав визнання Кубою всіх акцій, здійснених у період військової окупації, й усіх прав, набутих у цей період. П’ятий ставив за обов’язок Кубі дотримуватися вже введених санітарних правил. Шостий і сьомий пункти стосувалися територіальних питань: острів Пінос відходив від Куби, і його доля мала вирішитися окремою угодою. Також Гавана зобов’язалася надати США землі для військово-морських баз і вугільних концесій. Ну, а восьмий пункт ієзуїтськи ставив за обов’язок Кубі включити цю саму Поправку в договір зі США. Так, по суті, формально незалежна Куба стала фактичною колонією США. І не дуже цікавою…

Причому настільки, що останнім чинним президентом, який відвідали острів, був Калвін Кулідж. У 1928 році він зустрівся на острові з тодішнім очільником Куби Херардо Мачадо. Через п’ять років, у 1933-му, Мачадо втече до США після початку маловідомої в нас кубинської революції, до якої призвела світова економічна криза. У результаті цієї кризи рівень безробіття на Кубі сягнув півмільйона осіб. Під час пертурбацій до влади на Кубі американці привели сержанта Фульхенсіо Батисту, який і правив країною до приходу Фіделя Кастро, Че Гевари, Каміло Сьєфуегоса й інших бородатих дядьків. Далі – відомо…

Гарненьке, але бідне дівчатко Куба перетворилося на об’єкт гри мускулами великих геополітичних хлопчиків, і одного разу мало не стало причиною початку останньої (а не третьої, як вважають) світової війнушки.

Загалом, із тих часів збігло немало води — у Карибське море, рому — в американські горлянки, американської сперми — у кубинських повій, загальної крові — у Затоку Свиней, кубинських емігрантів — в Америку.

І ось почався лютий 2016-го. Барак Обама зібрався на острів Свободи. Думаю, разом із фактичним вирішенням іранської ядерної проблеми ця кубинсько-американська дипломатична революція стане найяскравішою зовнішньополітичною плямою його президентства.

І тоді Нобелівська премія миру, вручена Обамі в 2009 році з формулюванням «за величезні зусилля по зміцненню міжнародної дипломатії й співробітництва між народами» не здаватиметься такою вже, м’яко кажучи, дивною…

Костянтин НІКОЛАЄВ

День 18 лютого 2014 року, коли силовики розпочали штурм центру Києва, у кожного, хто був там, – свій особливий. Волонтерка, учитель Уляна Федоряченко розповідає, що вона побачила, та досі переживає і переосмислює те, що там побачила…

На сьогодні події штурму табору протестувальників на Майдані Незалежності задокументували, певно, до найменших дрібниць, відтворили чітку послідовність подій. Але тоді, два роки тому, коли пролилася перша кров, все було зовсім не ясно і не зрозуміло. Певно ті, хто дивився трансляцію в Інтернеті чи по телевізору, бачили й чули тоді більше, ніж самі учасники вуличних боїв.

Далеко не всі прийшли того дня готовими до такого. Старшокласники, студенти, працівники державних і приватних підприємств, пенсіонери… Усі ті, хто приходив, коли кликали. Уляна, якій тоді було 25 років, була там з самого початку – зі студентських посиденьок біля Стели Незалежності. Довелося Уляні й заночувати «на Стелі». Та ніч пройшла спокійно, а вже наступної «беркути» кийками почали розганяти молодь, розповідає дівчина:

А 18 лютого збиралися на Марш гідності. Хлопці, із загоном яких йшла Уляна, були в касках, з палицями й битами. Вона не запитувала, навіщо – після побиття студентів і так було зрозуміло, до чого йшлося… Рушали з Майдану по вулиці Інститутській, а з неї повертали на Грушевського, до урядових будівель.

— Чи було зрозуміло – хто кинув, звідки?

Ми з Уляною розмовляємо на лавці в парку Шевченка. Навколо бігають діти, неподалік пенсіонери сидять над шахівницями. А вона немовби крізь них – крізь час – дивиться. І хоча постійно повторює, що страшно не було, я розумію: цей день поділив її життя на «до» і «після».

Можливо, у неї насправді не було часу боятися: дівчата допомагали пораненим дістатися до медиків, бігали по аптеках і «майданівських» медпунктах у пошуках необхідних ліків, носили воду і – аж із Майдану – бутерброди.

Бігати взагалі довелося швидко і далеко. Аби наочніше уявити метання дівчат, слід пам’ятати, що Майдан, з топографічної точки зору, – це низина між кількома дуже крутими пагорбами. Багато вулиць, зокрема Інститутська, від Майдану ведуть угору. До Верховної Ради (до неї можна дійти і з Інститутської, і з Європейської площі по Грушевського) – понад 1 км, до станції метро «Арсенальна» – 2,5 км. Будинок офіцерів – неподалік Верховної Ради. Жовтневий палац – на вершині найвищого пагорба над Майданом, а Українській дім на Європейській площі – «вбудований» у крутий схил Володимирської гірки. По вуличці повз нього можна піднятися до костьолу, а далі – до Михайлівського Золотоверхого собору…

Дівчата повернулися на Майдан, та довго там не пробули: понесли бутерброди до стадіону «Динамо», «…туди, де хлопці стоять, тримають оборону».

Увесь цей час Уляні постійно телефонувала мама.

— Багато хто зараз розчарований тим, як усе обернулося. Дуже багато розмов було, що це все – проплачена вистава. Як зараз, озираючись, вважаєте?

— А коли цей поворот відбувся?

— Виходить, що до такого протистояння, до розстрілу не мала справа дійти?

— З того часу багато чого помінялося, ми втратили Крим, загрузли у війні, люди дуже незадоволені нинішньою владою, власне, тими, кого винесло на хвилі Майдану… Можливий наступний? І якщо буде – підете?

Розмову вела Дарина Плотнікова

Фото – з відкритих джерел
.

Внутрішньополітичні ризики набагато більше загрожують розпаду країни, ніж зовнішньополітичні.

Тарас Чорновіл, людина, яку мало чим можна здивувати в українській політиці, про вчорашні події у парламенті висловився так:

«Я 12 років відбув у Верховній Раді. За різних поганих президентів, за негідних прем’єрів і жахливих депутатів. Я сам був у поганих товариствах і бачив усе це ізсередини. Я вже був упевнений, що мене нічим не можна здивувати. Я помилявся…»

Висловлення недовіри уряду Арсенія Яценюка й одночасне невідправлення його у відставку ввійде в анали новітньої української історії як іще один політхіт. Скільки їх уже було! Скільки їх іще буде – хітових підтверджень того, що процес побудови нормальної держави для наших політиків набагато цікавіший ніж остаточний результат.

А про те, що це саме так, свідчить сьогоднішня заяву лідера «Батьківщини» Юлії Тимошенко про вихід її фракції з коаліції. За її словами, рішення пов’язане з невдалим голосуванням за відставку уряду.

Помітили цікаву особливість? Не у зв’язку, наприклад, із невдалою роботою Кабміну, а з «невдалим голосуванням».

«Ми маємо констатувати, що коаліції демократичних сил, проєвропейської коаліції в цьому парламенті ніколи не існувало. Завжди існувала кулуарна, тіньова коаліція», – сказала Тимошенко.

Ці слова побічно підтвердив і колишній політтехнолог «Батьківщини» Ігор Жданов, який став народним депутатом від БЮТ, а потім був закинутий Юлією Володимирівною в уряд Яценюка на посаду міністра молоді й спорту.

Іще вчора Сергій Соболєв заявив, що рішенням фракції Жданов відкликається зі свого поста. А вже сьогодні сам Жданов відмовився це робити. Про це повідомив у своєму Фейсбуці його однопартієць (уже колишній?) Ігор Луценко.

Хоча чого можна вимагати від Жданова, якщо на прохання президента Порошенка самому подати у відставку прем’єр-міністр фактично відповів відмовою. Але ж які «високовольтні» слова говорив Петро Олексійович! Про «загрозу життєздатності коаліції», її «розпад» і подальше занурення країни «у глибоку й довгочасну політичну кризу». Про громадську думку, коли дані опитування «свідчать, що понад 70 % виборців виступають за відставку Кабміну».

Про якого Жданова можна говорити в цьому випадку? Про яку консолідацію зусиль усієї коаліції можна говорити, якщо рядові члени фракцій/партій, які туди входять, не підкоряються рішенням їхніх політрад?

Адже Жданов не перший. До цього був міністр аграрної політики Олексій Павленко, якого виключили із фракції «Самопоміч» через його відкликання заяви про відставку.

Навколо «Самопомочі» і «Батьківщини» зараз і закручується основна інтрига в парламенті.

Через малу кількість багнетів демарш «Батьківщини» не призведе до юридичного розпаду коаліції.
Іменний блок Президента («БПП»), напівособиста гвардія Яценюка з «Народного фронту» і «Самопоміч» Садового нараховують 243 депутати. А для існування (хоча б формального) парламентської більшості потрібно всього 226. А ось якщо з неї вийде «Самопоміч»… Тільки тоді парламентська більшість припинить існування.

До речі, якби, у випадку відставки Яценюка, його «Народний фронт» (а він загрожував) таки вийшов із коаліції, то вона теж би розпалася. У такому випадку вона нараховувала б усього 181 нардепи.Втім, трапилося те, що трапилося… Хоча у випадку виходу «Самопомочі» усе стало б набагато зрозуміліше.

Якщо впродовж місяця з цього моменту нова коаліція не була б сформована, президент одержав би право розпуску парламенту. Однак Порошенко вже заявив, що розпустить парламент лише в крайньому випадку.

Та коли цей випадок настане – незрозуміло. Але він настане. Питання лише в тому, чи не стане на той час Україна – краєм. Адже насправді ми спостерігаємо період напіврозпаду не коаліції, а всієї країни…

Костянтин НІКОЛАЄВ

Із Сергієм Кубраком, обласним прокурором Рівненської області в 2014-2015 році, говорити складно. Як людина Системи, він старанно підбирає слова, пояснюючи, скоріше, зі світоглядної, ніж із професійної точки зору, чим викликані ті проблеми, які зараз є всередині ГПУ. Про це й про багато іншого – в ексклюзивному інтерв’ю Сергія Кубрака «Вектор Ньюз».

– Генпрокуратура (за нинішнього керівництва) може сама себе реформувати? Чи їй потрібна, як зараз модно говорити, «зовнішнє керування»?

– При бажанні, звичайно, може. Але при цьому хотіти треба реально й реальної (а не декоративної) реформи. Щоб увесь механізм правоохоронної системи і її головної ланки – прокуратури – працював у контексті соціальної справедливості в розслідуванні кримінальних справ. Як при досудовому слідстві, так і в судовому. Створення спеціальної антикорупційної прокуратури й НАБУ – це, по суті, правильний крок. Недаремно в народі кажуть, що риба гниє з голови. І тому ці органі мають займатися саме «головою»…

– Чи не занадто у нас багато органів (у тому числі й у інших силових структурах), які борються з корупцією? Чи можна очікувати, що їх кількість колись перейде в якість?

– Важко сказати. Головне, повторюся, це бажання правоохоронних органів реформуватися не на словах, а на ділі.

– А чи є в прокуратурі, серед її рядових співробітників, внутрішній запит на реформи у своєму відомстві. Чи все всіх влаштовує?

– Прокуратура є частиною нашого суспільства. І всі його проблеми є і її проблемами. І якщо більшість членів українського суспільства мають інші доходи, крім легальних, то так і в прокуратурі. При цьому співробітники прокуратури, у силу зрозумілих причин, більш уразливі, однак жити вони хочуть гідно. Навіть не в плані свого матеріального стану, а морального – загальнолюдського. Якщо завгодно, гідності. Тому, звичайно, запит є.
Однак при цьому слід розуміти, що не всі в органах прокуратури беруть участь, скажімо так, у системі приховування корупційних зв’язків. Здорові сили в прокуратурі є. І в крайнощі тут вдаватися не можна. Нерозумно вважати, що всі, хто був у системі, – корумповані, і якщо їх розігнати й набрати нових, некорумпованих, то все миттєво зміниться. На мій погляд, має бути сплав між досвідченими працівниками, не зав’язаними на старих схемах, і новими людьми, які були поза системою, але хочуть її змінити.

– У суспільство регулярно вкидається тема, що в ГПУ зараз є два «вектори» – «старих» Шокіна й «молодореформаторів» на чолі з Каськом і Сакварелідзе. Касько вже пішов. Шокіна Президент теж попросив піти. Таке різновекторне суперництво на користь ГПУ?

– Думаю, так. Той же Касько – мій ровесник, і я багато в чому підтримую його ідеї. Реформи в ГПУ зараз існують за формою, але за змістом вони, із моєї точки зору, до якісних змін не приведуть. На папері реформа відбувається, а на ділі її немає. Дуже багато при цьому гальмується соціальним фактором. Співробітники прокуратури – такі ж громадяни України, як і інші. Але при цьому вони – працівники Системи. А в брудній системі складно залишатися чистим.

– Чи не здається Вам, що одна з найбільших проблем полягає в тому, що посада Генерального прокурора України стала політичною?

– Зараз багато люблять говорити, що «я – поза політикою». По-моєму, це дурниці. Кожен із нас є частиною політичної системи. Просто хтось займається активною політикою, а хтось – пасивною. І в такому випадку політика займається ним. Тому говорити, що генпрокурор має бути поза політикою, помилково. Він вмонтований у політику. Більше того, його посада – один із ключових активних політичних елементів у державі. Інше питання, що він має бути поза партійними інтересами…

– Дивно, але ж уся історія України доводить протилежне. Генпрокурор фактично завжди був (і залишається) людиною президента. Нехай навіть при цьому він офіційно не був членом «Нашої України», «Партії регіонів» або «Солідарності»…

– Це тільки доводить те, що я говорю. Повторюся, Генпрокурор – людина, вмонтована в політику. Але при цьому він має залишатися поза інтересами президента або його партії. У його діях має превалювати закон, а не кон’юнктурні інтереси, які дуже часто змінюються під час політичної гри.

– То в тому ж і проблема, що Законом, на стражі якого й має, за логікою, стояти Генпрокурор, в Україні грають винятково в контексті політичних ігор. Добре. Тоді дуже просте питання: що має зробити Генпрокуратура, щоб повернути собі довіру суспільства?

– А чи була вона? До правоохоронної системи взагалі й до прокуратури зокрема? Адже якби цей механізм працював правильно, не було б і таких питань у суспільства. Але, повторюся, моральна деградація, яка є зараз у суспільстві, є і в правоохоронних органах.

– А з моральною деградацією можна впоратися, наприклад, люстрацією тих, хто найбільш явно деградував?

– Люстрація – це фільтр, за допомогою якого можна позбутися людей, які скомпрометували себе й Систему, і, навпаки, залишити людей, які хочуть систему змінити. Але чи можуть вони це зробити? Про це можна буде судити тільки за їхніми справами. Інший аспект – хто буде проводити люстрацію? Які критерії відбору на посаду «люстраторів»? Адже замало бути моральним авторитетом у суспільстві, потрібно ще й мати певний професійний рівень.

– А такі моральні авторитети (ну, крім тих, хто з вигуками «Ганьба!» вдирається до кабінетів і тягає їхніх господарів за краватки) у нашому суспільстві є?

– Звичайно, інакше суспільства давно б не було. А ключове питання у всьому цьому – добір кадрів, які вирішують усе. І головна проблема полягає в тому, що в правоохоронних органах просувають за принципом особистої відданості. А не за принципом відданості справі. Якою б пречудовою людина не була, як би добре вона не склала тести при прийомі в прокуратуру, її просто не пропустять на останньому етапі – співбесіді. І саме на цьому етапі відсіваються непотрібні люди…

– Вам не здається, що при такій системі добору кадрів, які, нехай і поза партійністю, є політичними (а значить, і економічними) гравцями різного ступеня значимості, Систему легше зруйнувати, а потім…

– Згоден. Без кардинальних змін правоохоронну систему й прокуратуру зокрема реформувати неможливо. Як, втім, неможливо це зробити й без людей, які знають, як має працювати Закон. По-справжньому працювати…

Бесіду вів Костянтин НІКОЛАЄВ